Завантажити

ударив свого оги-ря — і втік... А незабаром надбігли татари — заарканили Нестора... А Чорнобай каже...
— Гаразд, сідай, Даниле, — заспокоївся Сірко і теж сів. — Не про те будемо говорити... Де Нестор? Як можна визволити його?
— Ми весь час були в одного спагії, багатого турка. Недалеко від Бургаса, у Болгарії... Село Рудник... Звідти я тікав... А Нестор, напевне, і досі там.
— Якщо живий.
— Живий. Він молодший за мене. І дужчий. Що б же з ним сталося?
— Чому ж він не тікав з тобою?
— Останній рік я був пастухом і жив вільніше. Без нагляду. А він працював то в каменоломнях, то на виноградниках. Завжди з наглядачем... Але його можна викупити. Якщо добре заплатити, спагія відпустить. Нестор не раз говорив про те, щоб тебе сповістити. Він так сподівався на твою допомогу! Особливо тоді, коли довідався, що ти став кошовим...
— Дякую, Даниле. Ти зробив мені велику послугу.
— Я радий, що прислужився тобі, Йване... Але слухай далі — козак Сом приніс ще одну важливу звістку. Дуже важливу...
— Яку? — Сірко здивовано глянув на старого.
— Ходять чутки, що султан Магомет готує новий похід на Україну. Розгнівався, клятий, що гетьман Дорошенко піддався цареві московському і вся Правобережна Україна вислизнула в турків з рук, і думає наступного літа двинути свої полки на Чигирин і на Київ. Сірко схопився з лави. Нахмурився.
— Де чув таке, Даниле? Це справді дуже важлива звісткаї
— У Волощині й Молдові про це говорять... Чутки, звичайно... Але ж диму без вогню не буваєі
— Скільки тобі потрібно часу, щоб зібратись? Я хотів би, щоб ти виїхав негайно і щоб ніхто не дізнався про мету твоєї поїздки. Товаришам скажеш: посилаю тебе з листом до гетьмана Самойловича.
— Що козаку збиратися, — відповів Арсен. — Я вже готовий.
— От і добре. Кінь — біля ганку.
— Спасибі. Бувай здоровий, батьку кошовийі Бувай здоровий, кобзарю! На весну чекайте мене назаді
— Хай щастить тобі, синку! — Сірко обняв козака і тричі поцілував у щоки.
Арсен затягнув під сорочкою пояс, вийшов на ганок. Джура вже тримав за поводи молодого гарячого коня. “Омелько побачить — позеленіє з досади, — подумав козак, уздрівши баского огиря. — Аякже! Втратив такий заробіток! За стару шкапину! Навесні купив би за виручені гроші цілий табуні”
Козак швидко збіг з ганку, вставив ногу в стремено і хвацько стрибнув у сідло. Застояний кінь затанцював під ним, прищулив вуха.
Щоб не вдаватись у довгі розмови з товаришами. Арсен лише на мить зупинився біля гурту:
— Прощавайте! Кошовий посилає до гетьмана з листом. По дорозі заверну і в Дубову Балку!
— Щасти тобі, синку, — прогув захмелілий Метелиця. Тут підскочив Омелько:
— А як же з нашим договором? Про коня? Арсен засміявся:
— Прибережи до наступного разу! Бачиш — маю! Та не такого, як твій!
— Він у нього до весни з голоду здохне, бо в роті залишився тільки один зуб! — хихикнув позаду дід Шевчик.
— Сам ти здохнеш, шолудивий пес! — відгризнувся Омелько. — У тебе в самого один зуб!
Арсен, не злазячи з сідла, вклонився ще раз товариству і торкнув поводи. До воріт його провели Сікач і Товкач. Там друзі розлучилися. Сікач і Товкач поспішили назад, щоб застати ще по корцю горілки. А Звенигора оглянувся, окинув оком широкий майдан, гамірливий натовп козаків, низькі мазані курені і виїхав з фортеці.
Грудень 1676 року почався для нього в дорозі. Перший і другий день минули без пригод. Ночував у знайомих козаків по хуторах, їхав навпростець — степом.
Стояла суха сонячна погода. Морози пересілися. Вранці гор-бовиста рівнина аж до обрію мерехтіла сизим інеєм, що густо вкривав м'яку тирсу, степовий комиш та чахлий колючий бур'ян. А вдень ставало тепло, іній танув — і степ зразу чорнів, навіваючи тугу і смуток.
На третій день опівдні Арсен побачив попереду клубки темно-сизого диму, що покрученими химерними стовпами виривався з-за гори і високо шугав у голубе безхмарне небо.
Арсен підстьобнув коня, погнав чвалом, поки зупинився над крутим схилом, вражений несподіваним видовищем.
На протилежному боці долини, попід горбами, чорнів обрідний безлистий ліс, а внизу, в затишку, жовтів широкий луг. Уздовж струмка вирували багряні вогнища. То горів хутір. В небо здіймалися бурі стовпи диму. Малинові язики полум'я охоплювали приземкуваті будівлі, і над ними тремтіло розпечене марево, пронизуване іскрами.
Татари!
Ген на протилежному боці долини, по вузькій улоговині, піднімається вгору кінний загін. В козака добрий зір, і він бачить вершників у лисячих малахаях, з луками за плечима. А між ними — піший ясир: чоловіки, жінки, підлітки.
Арсен скреготнув зубами: прокляті людолови! Розбій, грабунки і поневолення зробили вони своїм ремеслом, бо це приносить їм величезні прибутки на невольничих ринках Криму й Туреччини. Була б з ним хоч сотня козаків, він, не задумуючись, кинувся б у

читати