Завантажити

груди, руки, стегна.
— Ай-вай, якші ханум, — задоволене повторював він. — Спасибі, мій торогий труже, спасибі, ага Петро!
— Товар для ханського гарему, — сказав Чорнобай. — Плати гроші, Алі!
Подзьобане віспою обличчя татарина враз стало суворе, непроникне. Очі звузилися.
— Скільки?
— Півтори тисячі цехінів!
Алі ковтнув слину, ніби вдавився. Вирячив очі.
— Ай-вай. Ти збожеволів, труже!.. П'ятсот! Чорнобай заперечливо похитав головою.
— Шістсот! — Алі облизав язиком пошерхлі на морозі губи.
— Ти виручиш три тисячі, Алі. Я знаю. Таких дівчат ще ніколи не продавали ні в Кафі, ні в самому Стамбулі. Вони більше варті, ніж усі твої невільники. — Чорнобай скосив око в той бік, де ясир. — Мені вони теж не даремно дісталися...
— Знаю. Кожен мисливець, коли виходить на лови, ризикує... Але ж грошей ти за них не платив?
— Не варта була б шкурка вичинки... То яке твоє останнє слово?
— Вісімсот — і ні цехіна більше!
— Гаразд, — погодився Чорнобай. — Але в разі небезпеки... Сам розумієш — вони повинні навіки замовкнути. Я ризикую головою!
— Про що мова! — образився Алі. — Не маленький — знаю. Удар шаблею — башка з плечей!
З-під поли засмальцьованого кожуха дістав капшук, відлічив гроші, потім кивнув на Звенигору.
— А цього батира за скільки?,
— Цей не продається, — похмуро відповів Чорнобай.
— Жаль. Видно, міцний батир. Був би добрим веслярем на каторзі! І гроші за нього дали б добрі! Може, продаси?
Чорнобаєві пахолки перезириулися. Один з них аж. крякнув, певне, бажаючи щось сказати. Але Чорнобай поспішно відрізав:
— Ні, він мені потрібен. Прощай, мурзо. Наш договір залишається в силі?
— Безперечно. Я ж думаю, що не перевелися ще на Україні красиві дівчата? — Алі хихикнув. — Прощай, ага Петрої Хай береже тебе аллах!
Чорнобай скочив на коня, ще раз махнув на прощання Алі рукою, і невеличкий загін з п'яти вершників пірнув у темряву.
Мерзла земля лунко гула під копитами коней. Шелестів колючий зледенілий бур'ян. Щербатий місяць розгойдувався посеред неба, ніби п'яний, і, здавалось, от-от зірветься і торохнеться лисиною об круті горби. І тоді настане тьма.
Арсен розумів, що то не місяць гойдається, а він сам коливається в сідлі. Тіло його заніміло. Туго зв'язані руки й ноги затекли, і він перестав їх відчувати. Цупкий кляп обідрав йому язика і рота, доводилося ковтати власну солонувату кров. Нестерпно хотілося пити.
Його везли на страту. Він знав про це. Але де вона буде і яку смерть придумав для нього Чорнобай, — його вже не цікавило. Аби лишень швидше все скінчилося...
Біля високої могили, що бовваніла на тлі синього неба, Чорнобай зупинився.
— Митрофане, на шпилі чимало всякого каміння... Піди принеси одну каменюку, щоб прив'язати цьому байстрюкові до шиї. Та не барись! — Пахолок кинувся до могили, а Чорнобай повернувся до полоненого: — Тільки не думай, хлопче, що ми тебе втопимо. Ні, голубчику! Це була б занадто легка смерть для тебе. Ми посадимо тебе на палю і будемо дивитись, як вона вилізе тобі горлом... Ось якою смертю помреш, небоже!.. Зате й на тому світі радитимеш усім обходити Чорнобая десятою дорогою!.. А вже потім прив'яжемо тобі до шиї камінь і кинемо в озеро. На поживу карасям. Щоб і сліду не лишилося!.. Ну, як? Подобається таке?.. Ні?.. Отож!
Він говорив би довше, бо уявні картини майбутніх мук ворога втішали його, але пахолок повернувся з каменюкою і загін рушив далі.
Через годину вони виїхали на битий шлях.
— Незабаром озеро, хлопці, — сказав Чорнобай. — Ще милі дві...
Зненацька він замовк і почав прислухатись.
— Ви нічого не чуєте? Всі зупинились.
— Ніби вершник скаче, — невпевнено промовив довготелесий Митрофан.
— Не ніби, а справді вершник, — промовив другий пахолок, у білому башлиці. — О-о, чуєте? Наближається сюди... Здається, один.
Здалеку почувся дзвінкий тупіт — кінь мчав галопом.
— Хтось поспішає в Чорнобаївку, — сказав Чорнобай і звернувся до пахолка в башлиці: — Тхоре, від'їдь з козаком за кущі, а ми почекаємо тут — дізнаємося, хто це...
Тхір смикнув Арсенового коня і зупинився за кущем.
Тупіт наближався. Ось на шляху показалась темна постать вершника — він мчав щодуху. В мертвій тиші нічного степу лунко дзвеніла мерзла дорога.
Побачивши на шляху незнайомців, вершник осадив коня.
— Хто ви? — запитав збентежено.
— А ти хто? І куди прямуєш? — в свою чергу спитав Чорнобай.
— Я їду в Чорнобаївку.
— До кого?
— До Петра Чорнобая.
— Я і є Петро Чорнобай. Що трапилося? Чому така спішність? Під'їжджай сюди!
Вершник трохи під'їхав, пильно вдивляючись у незнайомців, готовий при найменшій небезпеці повернути коня назад.
Та ось Чорнобай підвів голову, і місяць освітив його обличчя. З грудей вершника вирвалося полегшене зітхання.

читати