Завантажити

про Янку... Коли ти бачив її востаннє? Вона жива?
Добриня глянув униз.
— Вона перед тобою.
— Як? Це... Ти хочеш сказати...
Ілля на якусь мить остовпів, пильно вдивляючись у невеличку постать, що лежала, прикрита кожухом, на зеленому ложі з ялинок, потім кинувся на коліна, відхилив комір кожуха і впізнав сестру. З його очей уже по-справжньому бризнули сльози.
— Яночко! Сестронько! Що з тобою? Я Ілля... Ти пізнаєш мене?
Янка теж заплакала.
— Братику! Ілля! Де ти взявся? Я така рада, що ти живий... Така рада... А я, бачиш, заслабла... Коли б не Добриня, то вже б стала досі поживою для круків та хижої звірини...
Ілля прихилився до неї, обняв, притулився обличчям до її гарячого лоба.
— Бідненька моя!.. Ріднесенька моя!.. А де ж наші? Що з ними? Я нічого ні про кого не знаю... Лише про Миколу...
З Янчиних очей знову бризнули сльози.
— І Степана немає — на очах у Добрині загинув в останній день... І братових наших з маленькими дітками, і матусю нашу — всіх роздавила Десятинна церква...
— О Боже! — простогнав Ілля.— Я чув про те лихо. Кажуть, у неї набилося стільки люду, що стара будівля не витримала тісняви і великої ваги — завалилася.
— Не сама... Її мунгали били пороками.
— Ось як! Святу церкву били порокамиї.. Невіри!
— Це трапилося на моїх очах. З дзвіниці Янчиного монастиря я все бачила... Лише про батька нічого не знаю. Добриня каже, що ще на Бабиному торжку він бився з нападниками... Там, мабуть, і загинув.
Ілля перехрестився.
— Мир душам загиблих... Залишилося з нашого роду лише нас двоє, сестронько. Та й то краще б не лишатися... Що нас чекає?
Вони довго розмовляли, розповідали одне одному про пережите, сумували і плакали, згадуючи своїх, кого вже ніколи не побачать, згадували рідний Київ, знелюднений, розгромлений, спалений, сплюндрований, до якого не було ніякої надії повернутися коли-небудь.
Добриня не заважав їм, сподіваючись, що зустріч з братом підбадьорить Янку, додасть їй сил, допоможе перебороти хворість, що вже триває цілий тиждень. Наносив сухого гілля, приніс палаючу головешку і розвів невелике багаття. Навколо нього намостив з ялинового та соснового гілля м'яке ложе, прикрив його сухим очеретом та осокою, у казанку, що знайшовся у когось з бранців, скип'ятив окропу з шипшиною та зеленою глицею — напоїв Янку.
Уже вся валка, що стягнулася у затишну долину, до вогнищ, спала. Тільки кінна монгольська сторожа проїздила туди та назад, стежачи за порядком. А вони, збуджені зустріччю, не могли заснути, довго гомоніли, аж поки їх перед світлом не зморив сон.
Наступний ранок розпочався, як завжди, різким гортанним криком дозорців та дошкульними ударами гарапника.
— Вставай!
Та на цей раз ні окрики, ні удари не здалися такими огидними і болючими, як раніш. Їх стало троє! Поява Іллі підняла дух, особливо у Янки. Дівчина ще відчувала велику слабість, щось хрипіло у неї в грудях, ще кашель бив і голова боліла, але очі її повеселіли, заблищали, сповіщаючи про скоре одужання.
Побачивши це, Добриня полегшено зітхнув, перехрестився, налаштував свої незвичайні санчата в далеку дорогу і, коли почув голос сторожі, зрушив з місця. Тут же з другого боку взялася за ялинкову гілку рука Іллі — і тягнути відразу стало легше...
 
3
Місто Крем'янець лежить у глибокій тісній долині, а фортеця, кам'яна, мурована, височить на стрімкому вапняковому шпилі. Уже тиждень Батий підступає до нього зі всіх боків, а взяти не може. День і ніч б'ють пороки — і марно. Від світанку і до темноти лізуть по зв'язаних драбинах на ніздрюваті стіни тумени Субедея, Гуюка та Бурундая, та досягти вершини не зумів жоден з них. Вже не сірими були ті стіни, а стали червоними від крові — і все даремно.
Батий лютував. Скільки баатурів загинуло! А скільки поранених, скалічених! Так можна загубити все військо! З ким же йти далі?
Він стояв на горбі, приметеному снігом, в оточенні темників та нойонів. Серед бронзоволицих безбородих монголів виділялася густа темно-руса борода воєводи Дмитра, якого стерегли бистроокі кешиктени Саїн-хана. А позаду кутався в витерту верблюдячу опанчу, накинуту на кожуха, Доман, що сподобався Батиєві чи то собачою відданістю, чи досить виразною монгольською вимовою, чи тим, що не міг зрадити, бо заложниками залишилися в Бату-сараї його старі батько, мати, жона та діти.
Всі похмуро мовчали. Субедей заплющив очі і, здавалося, дрімав.
Батий помітив це і розсердився.
— Ми не спати сюди прийшли, а вирішувати, що нам далі робити з цією клятою фортецею! — підвищив голос.— Думитре, може, ти порадиш?
Дмитро здивувався. Ось уже більше місяця Батий тримає його біля себе, ніби навмисне показує палаючі села, взяті приступом зруйновані міста, купи трупів ні в чому не винних людей, навіть тих, хто і меча в руках не міг тримати чи то через старечу неміч, чи через малолітство. І,

читати