Завантажити

стіною, на узвишші, возсідав сам Батий.
Було видно, що тут щойно відбулася трапеза, бо обличчя царевичів розчервонілися, масні пальці і роти вони витирали вишитими рушниками, а перед кожним із них стояли срібні чашки-кисе, наповнені холодним білясто-сивим кумисом.
Дмитро не впав ниць, як велів монгольський звичай, але скинув шапку і низько вклонився Батиєві, торкнувшись правицею підлоги.
— Підійди ближче, Думитре,— тихо промовив Батий і показав на подушку біля своїх ніг.— Сідай ось тут! Пий кумис з мого тостагана!
Це була висока честь. Видно, Саїн-хан був у доброму настрої.
Дмитро сів, підібгавши ноги, і торкнувся вустами срібного ханського поставця.
Батий уважно розглядав його.
— Я радий тебе бачити, Думитре,— порушив він мовчанку, і тут же старий половець-терджуман переклав його слова.— Гадаю, ти за цей час, поки перебував у моєму війську, багато чому навчився?
— Так, великий хане.
— Ти зрозумів, що сила моя незмірна, що ніхто у всьому Всесвіті не може устояти переді мною?
— Так, великий хане, сила твоя справді незмірна,— погодився Дмитро, думаючи, як почати розмову, заради якої він сюди прийшов.
Всі ці дні Дмитра не покидала одна думка — як змусити Батия якнайшвидше піти геть із Галицької землі? Як урятувати те, що ще залишилося живого тут і що ще можна було врятувати?
Куди мав намір піти далі Батий, знали всі — на башкирдів, на короля угорців Белу. Знав це і Дмитро. Та ніхто не знав, коли саме Батий підніме свої тумени в похід. Ось про це і хотів дізнатися воєвода, щоб у розмові поступово підказати ханові свої думки з приводу цього і підказати так, щоб той повірив йому.
— Тепер ти розумієш, що вчинив нерозумно, по-доброму, по-мирному не піддавшись мені з Киювом і людом киювським?
— Що було, того не вернути,— ухилився від прямої відповіді Дмитро, але своєму голосові надав такого тону, що можна було подумати, що він справді жалкує, що не здав Києва.
Саме так і зрозумів його Батий, і ледь помітна усмішка задоволення промайнула по його сіро-жовтому обличчю.
— Отож-бо! Тепер я бачу, що ти багато чому навчився тут.
— То, може, великий хане, і досить мені вже цієї науки? Може, відпустиш мене від себе? Батий розплющив вузькі очі.
— Ти хочеш піти від мене? Тобі тут погано?
— Ні, не погано. Але ти, великий хане, кажуть, скоро покинеш ці землі і підеш далі в похід, а для мене ті далекі землі невідомі. Мов та звичаїв тих народів я не знаю, тому там буду для тебе зайвий.
Батий пожував губами.
— Гм, у мене теж виникала така думка — відпустити тебе на всі чотири боки,— замислено промовив він.— Раз милувати, то милувати до кінця! Але я думав зробити це пізніше, весною, коли рушу через гору Марактан102 на зарозумілого короля башкирдів Белу. А ти просишся зараз...
Дмитро з нетерпінням ждав цієї миті. Ось вона!
— Як! — вигукнув він здивовано.— Великий хан хоче йти на короля Белу аж весною? Але хіба ти не знаєш, що там весною, коли почнуть танути в горах сніги, ні пройти, ні проїхати! Гірські потоки перетворяться в ріки, а ріки — на моря! І обійти їх не можна, бо кругом — бескиди, і перепливти нїяк, бо течія така бистра, що ніякий човен не втримається. Та й човнів там немає!.. Це затримає тебе ще на місяць чи й на два, поки повінь спаде, а тим часом король Бела збереться з силами і стане на гірських перевалах, де ні твої пороки, ні твоя кіннота нічого не вдіють...
Подив його був природний, а порада слушна. Батий збентежено глянув на царевичів.
— Ви чули? Що скажете?
Всі загули. Старший брат Орду, що сидів поряд і уважно слухав, промовив:
— Войвода Думитро, схоже, правду каже. Пригадай, брате, Ала-Тоо... Пам'ятаєш, що робиться там весною? У долинах, де взимку пролягають проїжджі снігові дороги, а влітку зовсім сухо або течуть невеличкі ручаї, навесні бурлять грізні потоки, що несуть каміння, яке зіб'є з ніг кожного, хто насмілиться вступити в воду. Гадаю, і тут так само... А коли прогаємо час, Бела справді збереться з силами і перегородить нам у горах шлях. Треба виступати негайно! Така моя думка!
Батий до брата Орду ставився як до старшого — з шанобою і любов'ю.
— Орду, ти справді впевнений, що нам треба до початку весни перебратися через Марактан? — засумнівався Батий.
— Я весь час думав про це. А тепер впевнений, брате,— твердо відповів Орду.— Пам'ятаєш ясу діда нашого Чінгісхана? “Швидкість і несподіваність — запорука перемоги! А ватажки туменів, тисяч і сотень, що чинять самовільно, або відпочивають, коли треба діяти, або приховують свої дії, сховавшись, подібно каменю в воді чи стрілі, випущеній у густі комиші, повинні зникнути з лиця землі. Такі ватаги не можуть стояти на чолі війська!..” Це торкається і нас з тобою, брате!
Царевичі заґелґотали:
— Так-так, Орду розумно радить! Треба виступати негайно!
Тепер уже виходило, що радив не Дмитро, а Орду. На

читати