Завантажити

поблизу на горбі.
Це сподобалося всім.
— Повісити! Повісити! —пролунали голоси. Двоє найпрудкіших помчали до дерева з арканом у руках. Інші потягли козака за ними. Хтось штовхнув його в спину, хтось вискочив наперед — шарпнув за жупан. Та так сильно, що відлетіли ґудзики.
З-за пазухи випав білий сувій паперу.
— Ага, в нього лист! — вигукнув молоденький безвусий аскер, нагинаючись і піднімаючи сувій.
— Лист? — Гамід схопив папір, розгорнув і, побачивши, що написано не по-турецькому, підвів очі на Звенигору. — До кого?
— До великого візиря Мустафи, хай береже його аллах! — відповів, не задумуючись, Звенигора.
— Що? — Гамід явно оторопів. Повертів папір у руках, безтямно глипнув на агу Джаббара, який був вражений не менше, ніж Гамід. — Від кого?
— Від кошового отамана Сірка. Від Урус-шайтана, як ви його звете.
Спагії мовчки переглядалися, їх здивував лист, що так несподівано змінював усю справу, а особливо вразила добра турецька мова козака. Чи не помилилися вони, розгромивши козацький загін і схопивши цього посланця? Кара Мустафа швидкий на розправу! Слава аллаху, що хоч в останню мить усе вияснилося і листа буде вручено за призначенням.
І Гамід, і ага Джаббар мовчали. Ага Джаббар зблід: це ж він наказав переслідувати і перерубати запорозький загін. Йому і відповідати перед візиром.
Нарешті, Гамід порушив мовчанку.
— Що пише Урус-шайтан?
Голос його затремтів. Гамідові краще, ніж будь-кому іншому з присутніх, було відомо, що султан хотів залучити на свій бік запорожців і що запорожці відповіли відмовою. Та, може, вони змінили свою думку. Від цих шибайголів можна всього чекати! Водночас Гамід зрозумів, що Звенигора знову вислизає у нього з рук. Ех, чому він стріляв у того другого, а не в цього проклятого гяура!.. Страх і злоба терзали його серце, і він не знав, якому почуттю віддати перевагу.
— Ну, що ж пише Урус-шайтан?
— Я не маю права читати перед вами листа візирові! — відрізав Звенигора, відчувши, що відстань до дерева, на якому його хотіли повісити, значно збільшилася. — За це візир накаже зітнути голови і мені, і вам! Запорожці вирішили служити сонцесяйному султанові, і кошовий, напевно, сповіщає про це великого візира.
Гамід крякнув. У нього затерп язик. Однак злоба відібрала йому розум.
— Ти брешеш, гяуре! Чому ж тоді тікав? Чому рубався з нами?
— А що нам було робити? Не ми ж напали, а ви на нас. Ми тільки оборонялись!
— Я сам передам листа візирові, — раптом заявив рішуче Гамід зважившись на відчайдушний вчинок. — А ти, собако, мусиш поплатитися за смерть стількох воїнів, яких ти забив щойно разом зі своїми поплічниками. Гей, люди, ведіть його до дерева! Підтягніть вище, щоб скоріше став перед аллахом!
— Не руште! — виступив наперед ага Джаббар. — Гамід-ага, шайтан скаламутив твій розум, нещасний! Що ти надумав? Візир і так покладе гнів на нас. А що він скаже, коли дізнається, що ми, знаючи вже, хто цей козак, стратили його?.. На коней! На коней! І в ставку візира! Сподіватимемось на його милість, і хай береже нас аллах!
 
3
 
Кара Мустафа був у відчаї. Іще один “генеральний” штурм Чигирина зазнав невдачі. Тисячі синів Магомета наклали сьогодні головами в глибоких апрошах, у рову попід стінами і на самих стінах міста. Про похід на Київ і на Лівобережжя, на що глибоко в душі плекав надію візир, годі й думати. Наступає осінь. Закінчуються припаси. Чомусь не повертається валка з річки Корабельної...
Прокляте місто! Вже зосталися самі руїни та фортеця на горі, а тримається! Сьогодні, думав, ніяке чудо не врятує його від падіння... Так ні ж — вистояло! Гяури-уруси помирають, але не здаються! Ромодан-паша і гетьман Самойлович можуть утішатися перемогою... Утішатися? Ні, рано! Одному з них він, візир, завдасть удару в саме серце! Такого болючого, страшного удару, від якого здригнеться сам шайтан!
Візир плеснув у долоні. До намету ввійшов ага.
— Чи привезли вже князя Андрія, сина Ромодана-паші?
— Так, великий візире. Ханські нукери щойно прибули з полоненим княжичем.
— Приведіть його сюди!
Два аскери ввели закованого в кайдани, жовтого, змученого бранця. Майже десять років тому потрапив молодий Ромодановський у полон до татар. Хан під тиском Стамбула все не відпускав його, хоча воєвода Ромодановський пропонував в обмін на сина великі гроші чи знатних кримських мурз, що перебували у нього в полоні.
Візир повів бровою — аскери, уклонившись, вийшли.
— Ти розумієш по-турецькому, князю?
— Трохи, — злегка вклонився князь Андрій.
— Ти знаєш, що твій ата29 — воєвода уруських військ під Чигирином?
— Знаю.
— Ти завтра будеш вільний, коли напишеш батькові, щоб здав Чигирин... Тобто дістанеш волю після того, як воєвода здасть місто!
— Я цього не напишу, великий візире.
— Я примушу тебе зробити це!
— Навіть аллах не примусить! Пробач мені великодушно,

читати