Завантажити

Ромодану-паші. Віднесеш.
— Тобто...
— Так, ти будеш вільний. Мої люди виведуть тебе до стану урусів.
Кара Мустафа пройшов у глибину намету до похідного столика, на якому в підсвічнику горіла свічка, взяв довге біле перо, замислено подивився в маленьке слюдяне віконце. Потім рвучко кинув перо на стіл і повернувся до козака.
— Ні, писати не буду! Передаси усно Ромодану-паші... Слово в слово!.. Слухай уважно!
 
4
 
— Неймовірно! — вигукнув боярин Ромодановський, схоплюючись із м'якого, обтягнутого червоним оксамитом дзиґлика. Він гостював у гетьмана, а той любив багатство і затишок і навіть у походи возив за собою дорогі речі — крісла, ліжка, одяг. — Неймовірно! Ти бачив мого сина? У наметі самого Кара Мустафи? Отже, татари таки здалися на підмову і домагання турків!.. Видали їм князя Андрія... Що ж казав візир?
Ромодановський був схвильований. Нервово смикав себе за бороду, важко сопів. Підійшов, поклав руку на плече Звенигорі.
— Кажи! Все кажи, нічого не приховуючи! Я здогадуюся, що нелегку звістку ти приніс мені сьогодні... Але краще гірка правда, ніж солодка брехня!
— Боярине, мені теж не легко зважитися передати вам слова візира. Але я мушу. Тож пробачте великодушно, якщо мої слова завдадуть вам болю, — сказав Звенигора.
Ромодановський мовчки хитнув головою, а Самойлович, нахмуривши сивуваті брови, кинув суворо;
— Кажи!
— Візир хотів написати листа, але передумав. Хитрий. Побоявся довіряти паперу свої думки. Тому вирішив усе і передати усно... І це врятувало мене від смерті... Візир сказав: “Передай Ромодану-паші, що його син у моїх руках. Ти бачив його і можеш засвідчити це перед боярином, щоб він повірив мені... Князь Андрій ще молода людина і хоче жити. Ромодан-паша має змогу врятувати сина, якщо він любить його... Але для цього потрібно здати Чигирин!.. Я не вимагаю, щоб Ромодан-паша і гетьман здавалися мені з військом. Знаю, що на це вони ніколи не підуть. Це була б занадто висока плата навіть за голови трьох синів!.. Але Чигирин, в якому вже нічого захищати, вони можуть здати без шкоди для себе. Мені ж треба взяти руїни міста, бо я не хочу поділити долю Ібрагіма-паші!..” Так сказав візир Мустафа.
Звенигора замовк. Ромодановський важко підвів голову.
— Що ще сказав візир? Усе кажи!
— Він сказав: “Якщо я завтра до півдня не вступлю в Чигирин, то накажу з голови живого князя Андрія здерти шкуру, напхати соломою і відвезти старому Ромодану-паші в подарунок!..” Пробачте, боярине, я повторюю слова клятого бусурмена.
Ромодановський стиснув руками скроні, застогнав.
— Боже, навіщо ти посилаєш мені таке випробування!
Самойлович обняв його за плечі, посадив на ліжко. Підніс кухоль вина.
— Григорію Григоровичу, дорогий, заспокойся! Все буде гаразд! Ти тільки вдумайся в слова візира... Адже в них визнання того, що турки втратили віру в перемогу. Кара Мустафа відступив би й сьогодні, але боїться гніву султана. Йому потрібно хоч на один день вступити в Чигирин... Ну, то хай бере його!
Помітивши напруження і подив на обличчі Звенигори, гетьман махнув йому рукою, щоб вийшов, а потім, закривши за козаком важкий полог, продовжив свою думку:
— Чигирин ущент зруйнований. З кожним днем його все важче й важче обороняти...
— Однак турки не можуть його взяти! —заперечив князь. — Сьогоднішній їхній штурм закінчився, як і всі попередні, відступом... До того ж — зруйновано тільки місто, а фортеця майже не пошкоджена! В ній багато гармат, пороху, припасів...
— Але ж, боярине, не забувай і про сина... У мене самого серце кров'ю обливається при одній думці, що Чигирин треба здати. Та що вдієш?.. Чигирин — не Україна . і не Москва! Ми зірвемо фортецю, підпалимо місто — і хай тоді Кара Мустафа виїжджає білим конем на Чигиринську крем'яну гору! Не велика для нього буде радість!
— Що скаже цар! — вигукнув боярин.
Видно було, що в душі він погоджувався з доказами гетьмана про те, що здача Чигирина ще не означала цілковитого підкорення турками України, а тим більше Росії, та він боявся, що ця здача, від якої залежить життя князя Андрія, розцінюватиметься і на Україні, і в Росії як поразка.
— А що скаже цар, коли турки відступлять? — наполягав на своєму Самойлович. — А що вони відступлять, я впевнений у цьому! Вже зараз їдять саму конину. Запорожці перетнули всі шляхи, захопили флотилію, — підвозу майже ніякого! Ми маємо сто двадцять тисяч війська, багато ядер, пороху, продовольства... Візир знає про це. Йому лишається один шлях — тікати на південь, у Туреччину. А це означатиме, врешті, що перемогли ми! І військо нам спасибі скаже, бо ми цим збережемо стрілецькі й козацькі голови... Ну, вирішуй, Григорію Григоровичу!
Ромодановський довго мовчав.- Потім зітхнув і сказав глухо, ніби крізь сльози:
— Гетьмане, я ціню твою добрість до мене. Однак пристати до твоєї думки не можу... Завтра й позавтрьому Карії Мустафа почне новий штурм, і

читати