Завантажити

а застряв під Путивлем! Яка ганьба! Кончак дізнається — засміє! Прокляття!
Одного дня, коли після обіду хан приліг у шатрі трохи спочити, у табір з лементом, галасом, лайкою несподівано влетів якийсь розбурханий, розтривожений кінний загін. Кза вискочив з намету.
— Біда, хане! Біда! — кинулися до нього прибулі. — Нас розбито, а хан Костук поранений!.. Кза здригнувся.
— Як — розбито? Хто поранив хана?
— Уруси напали на нас... Зненацька... До Клевені ми не дійшли...
Кза не міг уторопати.
— Які уруси? Звідки? Де вони взялися?
Він кинувся до похідних носилок, прив'язаних до іноходців, що йшли один за одним. Там, в уруських подушках, лежав зблідлий, посірілий хан Костук і тихо стогнав. Досвідчене око Кзи відразу помітило, що його зятеві жити недовго. Очі запали, на вустах і на всьому лиці передсмертна смага.
Кзу аж струсонуло. Він схопився за голову, нахилився до умираючого.
— Хане, хто тебе так? Як це трапилося? Адже в Сіверській землі не полишилося жодного воїна!.. О, я нещасний! Що скажу твоїй жоні, а моїй дочці? Що скажу малим твоїм сиротам — моїм онукам? О, горе мені!.. Хто ж це тебе так? Скажи — і я без жалю розіпну на уруських хрестах і його, і весь рід його до п'ятого коліна!
Костук поволі розплющив очі.
— Хане, на мене напав князь Володимир, син Святослава Київського... З цілим полком... Коли я не ждав його... Бо і я ж, як і ти, думав, що раз Ігоря нема, то й ніякого війська уруського тут нема... А воно... не так... Володимир багатьох побив, похапав... Я люто оборонявся, та стріла влучила мені в живіт... І я помираю...
— Де ж Володимир?
— Він іде услід за нами... Тікай!
— Чого б же я тікав? Я зустріну його і відомщу за тебе!
Костук ледь-ледь ворухнув головою.
— Бачиш — ми взяли в полон одного уруса... Обрізали йому вуха, і він сказав, що сюди десь пішов другий їхній полк... Князя Олега Святославича... Це молодий, недосвідчений князь... Але з ним іде старий воєвода Тудор... А то хитрий лис!.. Ти знаєш його... Коли б ти не потрапив у сильце, хане!
Кза на хвилину завагався.
— Ти знаєш це напевно?
— Умираючи, урус не міг збрехати...
— Куди ж подався Олег?
— Тим боком Сейму... Десь угору, — прошепотів Костук і, непритомніючи, заплющив очі.
Кза змінився на лиці.
— Десь угору!.. Але ж там син!.. Чугай!.. Він потрапить в уруську пастку! Треба рятувати його! О вай-пай!
Він відразу наказав знімати облогу.
Минуло зовсім небагато часу, і орду з-під Путивля, на подив і превелику радість обложеним, мов вітром здуло. Все витоптуючи, нищачи на своєму шляху села і вбиваючи бранців, що не встигали за кінними воїнами, вона покотилася вверх по Сеймові на з'єднання з молодим Чугаєм.
Не витримавши швидкої їзди, на першому ж привалі помер хан Костук. Кза наказав загорнути його в повсть, прив'язати до сідла і везти з собою.
 
2
Любава згубила лік дням і ночам. Довкола стояв теплий зелений ліс, і вона йшла хтозна-куди — аби подалі від душогубів-кочовиків. Продиралася хащами, ведучи Жданка за руку або несучи на плечах.
В лісі було моторошно. Такий він великий, високий, безконечний, такий кострубатий і начинений різними страхіттями: чорними дуплами, з яких, так і дивись, виповзе гадюка, оброслими мохом пеньками, всілякими звірами, птахами, гадами. А вони із Жданком такі нещасні, беззахисні — босі, обшарпані. На ній — одна сорочка та спідниця, на ньому — коротенька полотняна сорочечка та штаненята. Невеликий це захисток! А довкола скільки небезпеки! То продираються напролом, трощачи кущі, могутні волохаті зубри, то, хрюкаючи, промчить виводок вепрів на чолі з кабаном-сікачем та веприцею, то скрутиться проти сонечка, якраз на стежині, холодний вуж, а вночі, коли, назгрібавши глиці, вони влягалися де-небудь під ялиною, щоб спочити, їх будили диким реготом і шипінням сови та сичі.
Страшно у лісі, а в полі ще страшніше — там можна наткнутися на половців.
Вони зовсім охляли з голоду. Чим тут поживишся? Ні горіхів ще, ні смородини чи малини, ні жолудів. Подекуди є, правда, сироїжки. Та хіба ними ситий будеш? У пташиних гніздах шукали яєць, а знаходили голих пуцьвірінків, що самі їм назустріч витягували тоненькі шийки і широко роззявляли жовті дзьобики. Пробували гризти дрібні кислиці та груші, що часто зустрічалися на їхньому шляху, та зразу ж випльовували, бо таким кислим і терпким було те їство, що судомою корчило рот.
Рятувалися суницями, що цього раннього і жаркого літа густо червоніли по галявинах, але мала це була запомога голодному шлункові.
Так і брели вони лісом, знесилені, змучені, з подряпаними руками й ногами, ледь живі, аж поки одного дня, опівдні, не вийшли на узлісся. Жданко ледве чалапав. Любава теж відчувала, що ось-ось упаде, — ноги підгиналися, в очах хилитався світ.
Вони присіли на горбочку під сосною, звідки було видно широку галявину, що полого спускалася до якоїсь річки з

читати