Завантажити

праву лопатку. Він схитнувся, але в сідлі утримався, лише перекинув меча у ліву руку.
На валах, біля Київських воріт, зчинився крик.
— Наші знемагають!
— Князь поранений!
— Допоможімо їм! Допоможімо! Воєвода Шварн стрімголов скотився з заборола вниз, скочив на коня.
— Дружино, за мною! Виручимо князя! Вперед! Дві тисячі кінних воїв вимчали з Переяслава як вихор і всією своєю залізною силою вдарили на половців, що оточили князя і його невелику дружину. І прорвали кільце. І вихопили Володимира, живого, але зраненого списами половецькими. Третій удар, найсильніший, хтось із нападників наніс йому в груди, і князь упав на руки кмета Івашка.
— Це смерть моя! — прошепотів він, спльовуючи кров'ю. — Ігор доконав мене!
Відступаючи з боєм, дружина допровадила князя в город. Його внесли в княжі палати, поклали на ліжко. Лікарі і знахарі поспішали вже з полотном, зіллям, мазями. Княгиня Забава, стримуючи сльози, цілувала його зблідле обличчя, гладила густого сплутаного чуба73. В кутку, стримувані нянями, голосили малі діти.
А він прикликав до себе Шварна і прошепотів, стримуючи стогін, що рвався з грудей, і витираючи криваву піну з уст:
Воєводо, вручаю тобі долю княгині, і дітей моїх, і всього Переяслава... Бийся до останнього, скільки сил твоїх стане, на валах! У поле не виїзди і ворога в город не впускай!.. Князі виручать нас... Повинні виручити, бо ми ж тут і їх захищаємо... На них уся надія наша!..
 
6
А що ж князь Ігор?
Всі дні після Каяли він був мов сам не свій, мов закам'янілий. Їв, пив, перев'язував рану, розмовляв, але і сам відчував, і всім, хто жив з ним разом, здавалося, що то не він, а якийсь інший, мертвий душею чоловік. Видно, там, на Каялі, йому було завдано рани не тільки в руку, а передовсім у серце, в душу, і якщо рана на руці швидко загоювалася і вже майже не турбувала його, то душевну рану кожного дня, кожної хвилини він усе більше роз'ятрював, розвереджував власним судом — своєю совістю. Він звинувачував себе — і зовсім небезпідставно — в смерті багатьох тисяч своїх співвітчизників, у загибелі всього війська, у тяжких муках воїв, що потрапили в половецьку неволю, у сльозах сіверських дітей, жон, батьків, матерів, а найбільше — у страшному розоренні, спустошенні Руської землі, якого нині, в сю хвилину завдавали їй Кза і Кончак.
Прохання його перед Кончаком про те, щоб привезти з Русі попа, пояснювалося, в першу чергу, тим, що він хотів облегшити душу щиросердою сповіддю. Він розумів, що для його умерлої душі потрібен був ключ, щоб відімкнути її, розбудити від болісного сну, від скам'янілості, впустити в неї, замість мертвої сукровиці, живу кров, тепло, сонце, людське прощення. А таким ключем, він знав, могло бути тільки слово, бо мазі, відвари, настойки, припарки — те все для тіла, а слово — для душі. А хто його скаже? Рагуїл? Ждан? Чи, смішно сказати, Янь?
Так минув тиждень і другий.
У неділю, напередодні того дня, коли Володимир Глібович рубався з половцями, а потім сходив кров'ю і кричав під ранами, з порубіжного руського города Дінця прибули до Ігоря на Тор його посланці, які привезли з собою старенького, одинокого попа Сільвестра. Попик, як його відразу прозвав Янь, був маленький, худенький, облисілий, якийсь знікчемнілий — чи то від старості, чи від надмірної пристрасті до браги та пива, але, як на диво, мав довгу сиву бороду і пристойний густий бас. Ця остання якість примирила з ним розчарованого його непоказною зовнішністю Ігоря.
Для церковної відправи було поставлене на березі річки ще одно шатро, і того ж вечора у присутності Ігоря попик Сільвестр, одягнутий у блискучі ризи, з срібною кадильницею в одній руці та золотим хрестом у другій, відправив заупокійну молитву по душах загиблих та молебень за живих.
Ігор гаряче молився, цілував хрест, бив поклони, плакав, просячи від неба прощення і сподіваючись на просвітління та облегшення душі.
Та заспокоєння не приходило. Вночі він знову кидався, скрикував, кликав до себе княгиню Євфросинію, сина Володимира, брата Всеволода, плакав, скреготав зубами у якійсь несамовитій безсилості і люті і тільки під ранок, як і раніш, знесилений і розбитий, поринув у важкий непробудний сон.
Наступного дня, після обіду, Рагуїл заявив, що непогано було б розвіятися соколиним полюванням на лебедів...
— Кажуть, біля озера та в лузі Дінця неважко знайти їхні гніздовища.
Ігор не перечив — рука вже зовсім загоїлась, і Ждан та Янь швидко переговорили зі сторожею. Молоді джигіти зраділи: їм теж хотілося потішитися і бистрою їздою, і соколиним полюванням.
Виїхали у супроводі п'ятнадцяти сторожів, які, пам'ятаючи наказ Кончака пильно слідкувати за бранцями, але не набридати їм, трималися віддалеки від князя та його супутників. Ждан, що став тепер не тільки конюшим, а й сокольничим, віз на лівій руці двох соколів, на голови яких були натягнуті шкіряні ковпаки-карналі, що затуляли птахам очі, а Янь припас у саквах на

читати