Завантажити

самотній, самотній серед людей, бо всюди відчуватиме себе велетом на тлі юрми, Гуллівером духу серед ліліпутів, а може, й справді йому ніхто не потрібен, і він лишиться сам у степу, новий Робінзон, острів Антораж, тільки ж як закінчити новелу, хіба що символічно: він полишає Терехівку і йде в степ, назустріч сонцю, що заходить чи сходить, яка різниця, але ж занадто банально, і проблема не вирішена, все одно в будь-якій редакції порадять дописати, а може, нічне небо над степом, конаючі вогні Терехівки позаду, він піднімає руки, й замість рук у нього виростають крила, широкі могутні крила, і він шугає назустріч зорям, вільний та недосяжний для людей, які не зрозуміли його, нездатні зрозуміти, перед ним небо, перед ним вічність... Містика. Нереально. А новела реальна. Хоч теж щось на зразок біблійської притчі. Але ж і не пропустять. Безліч безглуздих запитань: він що — ангел? Не будеш же кожному пояснювати, що він бог. І не кожен зрозуміє. Більшість не зрозуміє. Бо читатиме маса. Читатиме маса. Трагічні в своїй суті слова. Але ж куди він іде? Степ, далекі вогні, вогні, що ваблять, а може, це нова Терехівка, ні, не так, це неминуче — нова Терехівка, прокляття, скінчилися сигарети, в кімнатах повно диму, задушно, під вечір задушно, мабуть, уночі гроза буде, йому треба було кудись негайно їхати, лихий посвист вітру, рятівне відчуття руху, він не знає куди, але мусить негайно-негайно їхати. Він розпростер свої крила над сонною землею... До біса усі крила, мусить їхати, мусить, і це зовсім не втеча, це тільки відступ, тимчасовий відступ, проклята Терехівка, стільки сподівань на сьогоднішній вечір, коли б не ця обов'язкова, вимушена поїздка...
 
Що не кажіть, а це була велика Іванова поразка. Майже дві доби з хвилини на хвилину жити майбутнім шедевром, що мав піднести його над звичайними людьми, і раптом виявити гірку істину, що ти безсилий створити цей шедевр, — ні, недаремно я обрав для свого роману саме цей день. Назавтра Іван Кирилович не робив зарядки, спізнивсь на роботу і навіть не тримав у руках Гегеля. Відтоді одверто курив сигарети, навіть трохи пом'якшав у стосунках з колегами. Я зрозумів — багато що в ньому зрушилось. Правда, ожив під осінь, коли чутки про ліквідацію району стали настирливі. Як він чекав загибелі служивої Терехівки! Навіть не крився з тим. Впивався свіжим передгрозовим вітром і жадібно чекав грому. Йому поталанило — перший прочитав у газетах ту гірку для нашого славного селища звістку. Уявіть собі зловтішну радість Івана Кириловича, якщо всі довгі осінні місяці від фатального дня, описаного в моєму романі, я тільки й чув од нього скрушне:
— Мене висмоктала Терехівка. Терехівка убила в мені митця...
Я ж, хоч і згоджувався, хоч і потакував, уже тоді думав інше. Але час нарешті переписати для нас з Іванових чернеток контури новели, яку він хотів створити. У мене збереглось декілька її варіантів, але всі зводилися до однієї сюжетної лінії. Якийсь напіввигаданий адміністративний центр, що символізує собою ледь не всесвіт. Нагадує Терехівку, лише назва інша, зовсім не схожа. Геніальна особистість, що вирізняється з маси своїм розумом, творчими потенціями і тому зневажає її. Задушний літній день. Сіра пилюга на всьому, в розпеченому небі гаряча мла. Спрага, яку в Терехівці неможливо втамувати... вода тепла й гнила. Крізь усю новелу присмак трутизни, дух мертвого тіла.
Районна адміністративна установа, мабуть, редакція. Порожня, бо саме неділя. Одинак у порожніх кімнатах страждає від спраги, фізичної та духовної. Ще — від самотності. Мало не божеволіє. І раптом згадує розповідь колеги про нову дівчину, що працює в раймазі. Для Терехівки кожна нова людина — подія неабиякої ваги. А тим більше для геніальної особистості, що між людей задихається від безлюддя. Одразу вулкан думок, мрій, планів. Але він відстрочує радість зустрічі, побоюється розчарування, смакує своє нове відчуття... Ідучи вулицями Терехівки, пробує вгамувати спрагу ситром місцевого виробництва, але випльовує, бо ситро теж відгонить трутизною, вода гнила. Іде в парк, сірий, ви-цвілий, наче сухотний, знову думає про дівчину. У парку трудящі культурно відпочивають: Ігри, атракціони, лотереї. Одинак (точніше — Іван Загатний, новела автобіографічна, колись у Терехівці з ним стався такий випадок.— М. Г.) покладає і тут не поступитися натовпу, продемонструвати, як легко бути посередністю; бере участь у грі, але все виявляється набагато важчим, ніж бачилося збоку. Натовп регочеться з його невдачі... Нарешті Загатний завойовує приз — чималий пакунок, починає гарячкова розгортати його, обгортці немає краю, нарешті останній шмат паперу — і все, порожнеча. Загатний нічого не виграв, самий жмут старих газет, а натовп помирає зо сміху; Загатний іде в раймаг; але й там його чекає розчарування, з нього покепкували; дівчина, про яку так багато думає і мріє, — звичайнісінький манекен. Загатний лишає Терехівку й бреде в поля, назустріч сонцю, що заходить...
На цім обриваються усі варіанти новели-притчі. Далі

читати