Завантажити

холодний тріумф, ніби безвихідь тішила його. У такі хвилини я зовсім не розумів свого начальника. А може, мені привиджувалось. Не дуже вірте: в мене теж багато від настрою залежить. Та й уявлення про Загатного у вас хибне складеться: людиноненависник і т. д. Я вже визнавав, що сам неглибоко розумію його, але в однім переконаний: гостріше кожного з нас відчував він трагічність становища, в якім опинилась людська цивілізація, і це була його особиста трагедія. Іншими словами, він хотів вірити, а можливо, і вірив у людство. Бо як інакше пояснити слова Івана Кириловича, мовлені ним в одній з вечірніх сповідей:
— Кожен сподівається вижити в майбутній катастрофі; раптом йому пощастить більше, аніж сусідові. Я хочу загинути в першу ж секунду. Якщо справді почнеться це самовбивство, жити далі не варто...
Ще запам'ятались Іванові слова, які я навіть не наважуюсь вимовити.
Одного осіннього вечора, коли ми лишились у редакції самі, Загатний проголосив, дивлячись мені в очі:
— Уявіть ситуацію. Я за кермом велетенської машини. Вулицю переходить геніальний митець. Назустріч йому сотня звичайних, сіреньких людей. Мені несила спинитись. Я змушений причавити або сотню посередностей, або одного титана духу. І я в ім'я людства, в ім'я гуманізму, підкреслюю — в ім'я людства і гуманізму, скеровую машину на юрму. Можливо, ви запропонуєте щасливішу розв'язку?
 
Він входив у тишу, як до казкового палацу, навшпиньках, затримавши віддих, тільки б не розвіяти жаданий сон. Востаннє рипнули за колегами двері, загуркотів редакторів мотоцикл — Гуляйвітер по гриби майнув. Пропливла повз вікно довга Хаблакова тінь. Червонясте сонце визолотило шибки.
Іван замкнув зсередини коридор, секретарську та кабінет редактора — сів у крісло Гуляйвітра: тут зручно, і за трьома замками почуваєшся надійно самотнім. Сонце бризкало в настільне скло, дратувало — смикнув фіранку. Поклав перед собою нарізаний папір, праворуч — авторучку. Вулицею снували терехівці — смішні й ниці в своїй суєтності: Іван Кирилович заплющив очі — бруднувата, провінційна сірість на деревах, траві, на обличчях. Розбурханий безплатною виставою натовп. А в натовпі велетень духу, що спробував на хвилину стати посередністю. Його божевільний танок з ножицями в руках. Нарешті ножиці зачіпають нитку, скрегочуть, і приз — опасистий, грубий пакунок — падає на землю. Тріумфуючий одинак зриває пов'язку — сухотний парк перед ним, пащеки глядачів, що давляться реготом, поновити в собі відчуття спраги, високої, вічної неприкаяності і ненависті до людського табуна... Натомість живі, соковиті картини дратували Загатного: бродить по кісточки в дніпровій воді, пишні дівочі перса, сповиті рожевим купальником, рожеве сонце у березні... Іван обліг грудьми стіл, стис голову долонями, втупився в лискучий аркуш паперу. Але й це не допомогло. Можливо, стомився, чекаючи вечора й тиші. Змусити себе до праці, зґвалтувати власний мозок. Отже, він зрізає приз, хапає пакунок і розгортає! Натовп напружено мовчить, чекає. Він зриває перший шар паперу, але за ним знову папір. Він знову розгортає і надибує на нову обгортку. Тепер він шматує папір, як власного ворога, натовп починає сміятися, в людському стовпиську народжується регіт, а паперу немає кінця, пакунок худне, регіт росте, переможний регіт юрми, ще папір, ще, біля його ніг купа пожмаканого паперу, а в руках паперовий клубок, нарешті останній аркуш паперу розтерзано і — порожнеча, в його руках нічого, не лишається, він нічого не виграв, він програв герць з масою, його одурено ницо і підло, а натовп помирає зо сміху, натовп... Що натовп?..
Загатний озирнувся, став гарячкове прибирати на столі; редакторові папери сунув до шухляди, чорнильне приладдя поставив на риштування для книжок, навіть календар смикнув з-під настільного скла, аби не відволікатися. Для творчості потрібен простір. Натовп регочеться... натовп помирає зо сміху... Він повторюється, знову про сміх і про натовп, треба свіжі враження, свіжі слова. Тільки не панікувати. Не панікувати. Ось вона, хвилина, заради якої він живе другу добу з учорашнього вечора. А може, й усе життя. Його надія і виправдання у герці з терехівськими посередностями. Ніяк не сконденсує думок, бо досі не знайшов певного заголовка. Заголовок виструнчує новелу, добрий заголовок — половина справи. Чи не краще буде олівцем? “Я і люди” — вельми претензійне і неточно. “Він” — лаконічно, густо і з підтекстом, якого не кожен редактор второпає! Так, так, саме “Він”. Похапцем вимальовував на першому аркуші під власним прізвищем великими літерами: ВІН. Тепер вона зродиться, його найкраща новела. Ось вона — свята мить натхнення! Більше піднесеності й узагальнення. Сучасна притча. Ідіотський шепіт за стіною. Він гнівно мовить ницому натовпу... Шепіт за стіною, в друкарні. Сволота! Не вимкнули репродуктора. Він гнівно скаже... Ні, він не зможе творити, доки не вкоротить язика репродукторові. Ось чому не міг зібратися з думками — не дивина. Шарпав двері редакторового кабінету,

читати