Завантажити

якого ремества ти знаєш?
- Я служив королям і графам.
- Справді? Ти вмієш полювати з собаками та з птахами?
- Певне діло; коли мені заманеться полювати в лісі, я вмію ловити з хортами журавлів, що літають попід хмарами, з гончаками - лебедів, білих та сірих гусей і диких голубів, а з лука я б'ю норців та водяних бугаїв.
Всі од щирого серця засміялись, і король спитав:
- А по яку здобич ходиш ти на річку?
- Я добуваю там усе, що трапиться: з яструбами - лісових вовків та великих ведмедів, з кречетами - вепрів, з соколами - сарни та лані, з коршаками - лисів, а з кібчиками - зайців; і коли я вертаюсь до того, хто мене прийняв за гостя, я вмію добре гратися палицею, частувати стайничих головешками, строїти арфу, співати, приграючи собі, кохати королев і кидати в струмок добре застругані хмизинки та трісочки. Справді, чим я не хороший менестрель? Ви ж бачили сьогодні, як я вмію орудувати києм. І він почав розмахувати ним круг себе.
- Забирайтесь відсіля, сеньйори корнуельські,- гукав він,- чого вам ще тут треба? Чи не ситі ви досі, не зодягнені?
Король, посміявшись з божевільного, сказав подати собі коня та ловчих соколів і поїхав у поле, забираючи з собою баронів та стайничих. [163]
- Королю,- сказала йому Ізольда,- я втомилась, мені якось невесело. Дозволь мені піти до моєї світлиці відпочити. Несила моя слухати довше оті нісенітниції Замислена ввійшла вона в свою кімнату, сіла на ліжку - і тяжко зажурилась.
- Нещасна я! Навіщо я на світ народилась! Тяжко й сумно мені на серці. Бранжієно, сестро моя мила, моє життя таке гірке та суворе, що краще б смерть. Там он прийшов якийсь божевільний, на голові в нього вистрижений хрест... Не під добру годину прибув він сюди! Цей безумець, цей жонглер - чарівник чи знахар; він знає усе моє життя, він знає й про речі, нікому, крім нас із тобою і Трістана, невідомі. Він знає все, волоцюга, силою своїх чарів та чаклунства!
- А може ж, то сам Трістан?-каже Бранжієна.
- Ні! Трістан уродливий, він найкращий з-між усіх рицарів; а цей чоловік - гидкий і потворний. Хай буде він проклятий господом! Хай буде проклятий час, коли він народився, і корабель, що привіз його сюди, замість утопити там, у глибоких водах!
- Заспокойтеся, пані,- каже Бранжієна,- ви сьогодні надто охочі клясти та проклинати. Де ви цього навчились? Може ж, цей чоловік посланець від Трістана?
- Не думаю того, я б мусила його впізнати. А втім, піди, мила подруго, поговори з ним, може, укмітиш яку признаку.
Бранжієна пішла до королівського залу, де залишився один лише юродивий, сидячи на лаві. Трістан упізнав її, кинув свою палицю і сказав: [164]
.- Бранжієно, шляхетна Бранжієно, молю тебе богом, май до мене жаль!
- Який диявол сказав тобі моє ім'я, гидкий дурню?
- Я знаю його здавна, красуне! Присягаюся своєю головою, недавно ще білявою: коли з неї відлетів розум, то винна в цім сама ти. Чи ж не ти повинна була глядіти чарівного пиття, що я випив серед моря? Я надпив його гарячого літнього дня із срібного кубка і подав Ізольді. Ти одна про це дізналась, красуне; забула тепер?
- Ні! - відповіла Бранжієна і, стурбована, побігла знову до королеви в світлицю.
Та безумець кинувся за нею, кричачи:
- Пожалій мене!
Він увіходить, бачить Ізольду, хоче обняти її, притиснути до грудей; але вона, охоплена стидом, укрита холодним потом, швидко відхиляється назад, уникає його. Бачивши це, Трістан затремтів од сорому та гніву, одступив до дверей і сказав своїм усе зміненим голосом:
- Правда, я надто довго жив, бо діждався дня, коли Ізольда мене жене від себе, не сподобляє любити, зневажає. О Ізольдо, хто палко кохає, той пізно забуває. Ізоль-до, любо глянути на струмінь, що грає головними та повними водами; та висохне він - і вже не вартий нічого. Так само й запізнена любов.
Ізольда у відповідь:
- Брате, я дивлюсь на тебе, я вагаюсь, я дрижу, не знаю, не пізнаю Трістана.
- Королево Ізольдо, я Трістан, той, хто так тебе любив. Чи пам'ятаєш карлика, що насипав борошна між нашими [165] ліжками? Пам'ятаєш, як я плигнув тоді і як кров полилась із моєї рани? Пам'ятаєш мій дарунок - песика Пті-Крю з чарівним брязкальцем? І добре вистругані трісочки, що я кидав їх у струмок?
Ізольда дивиться на нього, зітхає, не знає, що й казати, вірити їй чи не вірити, бачить добре, що йому все відоме, але гадає, що безумно було б повірити, ніби це Трістан. А Трістан далі:
- Ясна королево, я добре розумію, що ви од мене од-сахнулись, і винувачу вас за зраду. А проте ж я зазнав, красуне, днів, коли ви щиро любили мене. Це було в темному лісі, під наметом із листя. А пригадуєте той день, як я подарував вам славного свого пса Гюсдена? О, цей-то мене любив завжди, для мене покинув би він Ізольду Біляву. Де він? Що ви з ним зробили? Він принаймні пізнав би мене.
- Він би вас пізнав? Бредня! Відколи Трістан од'їхав, Гюсден лежить у своїй конурі і кидається на кожного, хто надійде. Бранжієно, приведи його сюди.
Бранжієна привела.
- Іди сюди, Гюсдене! - каже Трістан- Ти був мій, я знову беру тебе до себе.
Як почув Гюсден

читати