Завантажити

гіллі, виспівували назустріч ранішній зірниці. Трістан вийшов із куреня, озброївся мечем, перевісив через плечі лука та й вирядився по здобич. Ще й вечір не настане, як його спіткає велике лихо. Ні, жодні в світі закохані не любилися так щиро, і жодні не заплатили такими муками за свою любов. Намучений [89] спекою, вернувся Трістан з полювання і обняв королеву, а вона:
- Друже, де ти був?
- Я ганявся за оленем, він утомив мене до краю. Глянь: з мене піт так і ллється. Я хотів би лягти заснуть.
Під наметом із зеленого гілля на постелі з свіжої трави Ізольда лягла перша.
Трістан ліг обіч неї, поклавши між нею й собою меча без піхов. На щастя собі, вони полягали як були, в одежі. У королеви на пальці був золотий перстень з чудовими смарагдами, весільний дарунок від короля; пальці її так схудли, що обручка ледве держалась. Вони спали обнявшись. Трістан одну руку поклав під голову милій, а другою міцно пригортав її прекрасне тіло; але уста їхні не торкались одні одних. Ні вітру, ні шелесту навкруги. Крізь сплетене гілля сонячний промінь упав на Ізольдине обличчя, і воно сіяло, мов ясна крижинка.
Саме того ранку побережник, обходячи ліс, натрапив на пом яту траву; то залюблені спочивали там напередодні. Не збагнувши, хто б то міг бути, побережник пішов слідом і натрапив на їхній намет. Він побачив, як вони сплять, пізнав і кинувся втікати, боячися страшного гніву розбудженого Трістана. Прибіг він просто до замку Тінтажель, що був за два льє (17) відти, і піднявся по сходах у королівський зал, де король творив суд у колі своїх васалів.
- Друже, пощо ти сюди примчав, та ще й такий задиханий, як псар, що довгий час гнався слідом за хортами? Може й ти маєш до нас яку скаргу? Хто тебе вигнав із мого лісу? [90]
Побережник одкликав його набік і пошепки сказав йому:
- Я бачив королеву і Трістана. Вони спали. Я злякався.
- Де це було?
- Вони в курені, в лісі Моруа. Вони сплять обнявшись. Не гайся, як хочеш помститись.
- Іди, чекай мене на узліссі біля підніжжя Червоного Хреста. Гляди, ні перед ким не прохопись про те, що бачив. Я дам тобі золота й срібла скільки захочеш.
То побережник пішов і сів виглядати короля біля підніжжя Червоного Хреста. Прокляття шпигові! Але ж він і помер ганебною смертю, це ви зараз самі побачите. Король сказав осідлати коня, озброївся мечем і крадькома виїхав без слуг, без супутників із міста. Ідучи, пригадав він про ту ніч, коли зловив був свого небожа: яку ж тоді ніжність появила до Трістана яснолиця білява Ізольда! Аби-но застати їх несподівано, буде їм кара за їхні гріхи, буде їм помста за ганьбу та безчестя! Біля Червоного Хреста найшов він побережника.
- Іди попереду, веди мене швидко і просто.
Чорна лісова сутінь огорнула їх звідусіль. Виказник іде вперед, король за ним. Він надіється на свій меч, що не раз служив йому вірою й правдою. Так! Прокинеться Трістан, і один із них - котрий, то тільки господь відає,- упаде мертвий.
- Королю,- шепоче побережник,- уже близько.
Він підтримав йому стремено, а коня прив'язав за гнуздечку до кислиці. Ще пройшли трохи - і враз на сонячній поляні побачили заквітчане шатро з гілля. Король розстебнув свою мантію з щирозолотими застіжками [91] і одкрив тим свій прекрасний стан. Вихопивши меча з піхов, присягається він у своєму серці, що коли не вб'є їх, то помре сам. Побережник пішов був за ним, але він дав йому знак вернутись.
Увійшов король під гіллясте шатро, розмахнувся гострим мечем... Яке ж то буде горе, коли він ударить ним! Але враз він примітив, що королевині уста не торкаються Трістанових і що меч без піхов лежить між ними. - Господи мій, що я бачу! - сказав він.- Чи слід же їх убивати? Скільки вже часу вони живуть у цьому лісі,- і коли б любилися безумною любов'ю, то не клали б між собою меча. А хіба не знає кожен, що покладений між двома тілами меч найвірніша охорона і запорука невинності. Безчесно кохаючись, вони не лежали б так непорочно. Ні, я їх не вбиватиму, це був би великий гріх. І якщо я розбудив би його і один із нас упав у двобої мертвий,- то довго про це говорили б люди, і сором упав би на нас. Але я зроблю так, щоб, прокинувшись, вони зрозуміли, що я бачив їх сонних і не хотів їм смерті, що господь їм прощає й милує їх.
Сонце крізь віти пекло біле Ізольдине личко, король узяв свої лямовані горностаєм рукавиці. «Це вона,- думалось йому,- це вона привезла мені їх з Ірландії». І він прилаштував рукавиці між листям так, щоб затінити королеву від проміння, потім тихенько зняв оздобленого смарагдами персня, що колись подарував королеві,- тоді насилу надіто його на палець, а тепер пальці були такі худі, що перстень відразу знявся. На місце його король надів свою каблучку - дарунок від Ізольди. Узяв він і покладеного між [92] закоханими меча,- так, це був той самий меч, котрий пощербився колись об Моргольтів череп,- поклав на його місце свого, вийшов із куреня, скочив на сідло і сказав побережникові:
- Утікай тепер, рятуйся як можеш!
А Ізольді приснився сон. Снилось їй, що вона в прегарному наметі серед лісу. Два леви

читати