Завантажити

насмілиться просити мене про це,- перший згорить на цьому огні! І от наказує він розпалити огонь і привести із замку першого Трістана.
Тернина палає, всі мовчать, король жде. Слуги прибігли до замку, де закоханих оточила міцна сторожа. Вони тягнуть Трістана за зв'язані руки. Боже правий! Яка то мерзотність була так його зв'язати. Він плаче від наруги; але що по його сльозах? Ведуть його зганьбленого, а королева кричить, з горя сливе зовсім обезумівши:
- Коли б мене вбили, друже, аби лиш ти жив,- яка то була б радість!
І от сторбжа та Трістан прямують із міста туди, де розкладено багаття.
Аж раптом позад них з'являється вершник; він мчить учвал, доганяє їх і на ході сплигує з свого коня: це Дінас, добрий [74] сенешаль. Почувши, що скоїлось, він виїхав із свого замку Лідан; піна, піт і кров струмували з боків його коня.
__ Сину мій, я поспішаю на королівський суд. Коли бог
поможе, я дам йому таку пораду, що буде вам обом • у пригоді; уже ось і тепер я можу хоч маленьку та зробити тобі послугу.
- Приятелі,- каже він тоді до слуг,- я хочу, щоб ви вели його без пут (і Дінас розрубав ганебні мотузи); якби він попробував утікати, то хіба не маєте ви мечів у руках? Він цілує рицаря в уста, сідає знову на сідло і мчить далі. Отже, послухайте, який бог милосердний та добрий! Він, що не бажає смерті навіть грішникові, почув ревний плач та стогін бідних людей, що молилися за взятих на муки коханців. Над дорогою, де проходив Трістан, на верхів'ї скелі стояла при морі повернена на північ каплиця. її стіни підносились на краю високої, стрімкої берегової скелі, і розмальоване вікно - мистецький утвір якогось святого - виходило над страшне глибоке провалля. Трістан і каже своїм супровідникам:
- Панове, ви бачите цю каплицю, дозвольте мені зайти в неї. Смерть моя близька, і я хочу помолитись богові за всі свої гріхи й провини. В каплиці немає іншого виходу, крім цього, кожен із вас має меча. Ви добре знаєте, що я можу вийти тільки цими дверима і що, помолившись, муситиму знов віддатись вам у руки.
Один із сторожів сказав:
- Певна річ, ми можемо йому це дозволити.
І вони дали йому ввійти. Він перебігає каплицю, переплигує хори, досягає розмальованого вікна, розчиняє його [75] й кидається вниз. Краще-бо впасти тут і розбитись, аніж умерти на огні, та ще перед таким збіговищем! Знайте ж, сеньйори, що бог змилувався над ним. Вітер набрався в його одежу, поніс рицаря і легко посадив його на широкому камені, біля підніжжя скелі. Люди в Корнуельсі і досі називають цей камінь «Трістанів стрибок».
А перед каплицею чекають та й чекають. Даремне! Тепер уже бог узяв його під свою охорону. Він біжить, сипкий пісок обвалюється під його ногами. Він падає, обертається, бачить далеке багаття: огонь палає, дим іде вгору. Він біжить.
З мечем при боці Горвеналь чвалом вимкнув із гброда: король спалив би був його замість його пана. Він догнав Трістана в чистім полі, і Трістан скрикнув:
- Учителю! Господь змилувався надо мною. О, я нещасний, навіщо це мені? Коли немає Ізольди, то немає нічого для мене дорогого. Чому я краще, падавши, не розбився? Я врятувався, Ізольдо, а тебе уб'ють. її спалять через мене; я через неї теж умру.
Горвеналь на те каже:
- Милий мій пане, заспокойтеся, не слухайте свого гніву. Бачите той он густий чагарник, оточений широким ровом? Сховаймось там. Багато проходить людей цією дорогою, вони нас оповістять про все, і коли, сину мій, королева Ізольда буде спалена, то я, клянусь ім'ям Ісуса, сина Марії, не знатиму відпочинку доти, доки ми не помстимось за неї.
- Дорогий учителю, у мене нема меча.
- Ось він - я привіз тобі. [76]
- Гаразд, учителю; тепер я не боюсь нікого, опріч господа.
- Іще, сину, у мене під одежею річ, що вельми тебе потішить: мідний і легкий панцер; він може бути тобі в знадобі.
- Давай його сюди, славний учителю. Присягаюсь богом, у якого вірую,- тепер я визволю свою милу.
- Не поспішай,- відповідає Горвеналь.- Господь, напевне, готує для тебе вірнішу помсту. Зміркуй, що тобі не можна зближатись до огнища: круг нього стоять городяни, а вони бояться короля; котрий і хотів би, щоб ти звільнився, перший тебе ж і вдарить. Сину, добре каже приказка: безумство - не хоробрість. Почекай...
Коли Трістан кинувся зо скелі, один бідний чоловік із простого люду побачив, як устав він і побіг. Чоловік той кинувся до Тінтажеля і тайкома ввійшов у королевину світлицю.
- Королево, не плачте. Ваш друг урятувався.
- Хай буде благословен господь! - мовила вона.- Чи тепер мене зв'яжуть чи розв'яжуть, помилують чи скарають - мені байдуже!
Лихі люди так скрутили їй руки, що з них аж кров текла,- але вона казала усміхаючись:
- Чого б я була варта, якби заплакала від цієї муки тепер, коли милосердний бог вирвав мого друга із рук ворогів.
Коли дійшла до короля новина, що Трістан утік із каплиці- він поблід од гніву і наказав слугам привести до нього Ізольду. [77]
Ведуть її, вона з'являється на порозі світлиці і простягає ніжні свої закривавлені руки. Стогін устав тоді на вулиці.
- Господи, змилуйся

читати