Завантажити

Ніч упала, він зоставив мисливців у пущі, посадив за собою на коня карлика і вернувся до Тінтажеля.
Знавши прохід в огорожі, він дістався в сад, і карлик підвів його до великої сосни.
- Славний королю, вам треба вилізти між віти оцього дерева. Майте напоготові лука й стріли: може, вони вам стануть у знадобі. Та чекайте тихо - довго чекати вам не доведеться.
- Іди геть, дияволів собако! - одповів Марк.
І карлик пішов, одвівши з собою й коня. Він казав правду: королю не довго довелося ждати. Тієї ночі світив місяць, ясний та прекрасний. Схований між гіллям, король побачив, як його небіж перескочив через гостру огорожу. Трістан підійшов під дерево і кинув у воду трісочки та хмиз. Але, кидаючи їх, він нахилився до води - і побачив одбиту там королеву постать. О, коли б міг він спинити трісочки, що вже попливли! Та ні... швидко біжать вони за водою через сад! Там, у жіночих покоях, Ізольда жде їх та виглядає; от уже, напевне, вона їх бачить - і поспішає садом. Хай бог береже закоханих! Вона йде. Трістан сидить [61] нерухомо й дивиться на неї; він чує, як на дереві заскрипіла покладена на тятиву стріла. Вона йде, бистра та обережна, як звичайно. «Що ж це таке? - думає вона.- Чому Трістан не біжить мені цього вечора назустріч? Чи не побачив він якого ворога?» Вона спинилась, пильно вдивляючись у гущавину; раптом при місячнім світлі помітила й собі королеву тінь у воді. Добре проявила вона тут мудрість жіночу, не звела очей угору, на дерево» «Господи милосердний,- сказала потихеньку,- вчини лише так, щоб я перша могла заговорити».
Вона підійшла ще ближче. Слухайте ж, як попередила вона мовою свого милого.
- Сеньйоре Трістан, на що ви насмілились? Кликати мене в таке місце, у таку годину! Багато вже разів ви мене викликали - про щось благати, кажете. Про що ж саме? Чого ви від мене сподіваєтесь? Я прийшла-таки, бо ж не можу забути, що коли королева, то за те маю бути вдячна вам. Так от питаю тепер: чого ви хочете?
- Я благаю вас, королево, пом'якшити королівський гнів!-Вона тремтить і плаче. А Трістан благословляє господа бога, що виявив він небезпеку його коханці.
- Так, королево, я багато разів кликав вас, і все намарне; жодного разу, відколи король мене прогнав, ви не виходили до мене. Та змилосердьтеся над нещасним, що перед вами; король ненавидить мене, не знаю за що; а хто ж може уласкавити і втишити його гнів, як не в», королево, як не люб'язна Ізольда, кому довірив він своє серце?
- Та чи справді ж, Трістане, ви й досі ще не знаєте, що він думає зле на нас обох? І що думає! В якій зраді нас [62] винуватить! Хіба мені, ще збільшуючи сором та наругу, про те вам розказувати? Мій володар гадає, що я люблю вас злочинною любов'ю. Та господь знає все, і коли я кажу неправду, хай він укриє соромом моє тіло! Ніколи не давала я свого кохання нікому, опріч того, хто перший узяв мене, дівчину, в свої обійми. 1 ви бажаєте, Трістане, щоб я просила за вас короля? Та коли б він тільки дізнався, що я вийшла сюди під сосну, він узавтра розвіяв би мій попіл по вітру! Трістан застогнав тоді тяжко:
- Кажуть, любий дядьку: той не грішний, хто не чинить гріха! У якому ж серці могла зародитись така підозра?
- Що ви хочете сказати, Трістане? Ні, король, мій володар, не міг сам такої гидоти намислити. Але лукаві люди переконали його в тому, бо шляхетне серце легко піддається намовам. Вони любляться, сказали йому обмовники, і повернули нам це на злочин. Так, ви любили мене, Трістане, навіщо ще таїти? Бо хіба ж я не дружина вашого дядька, хіба ж я не врятувала вас двічі од смерті? І я, я вас теж любила: адже ви належите до королівської родини, а я багато разів чула від моєї матері, що та жінка не любить свого мужа, котра не любить його кревних. Я любила короля, а тому любила й вас, Трістане; і тепер, коли він вам поверне свою милість і ласку, я буду рада та щаслива... Але тіло мені дрижить, страх мене огортає, я йду звідси, бо й так пробула тут надто довго.
Король, схований між гіллям, на те слово відчув жалощі і тихо усміхнувся. Ізольда побігла, а Трістан їй услід гукнув: [63]
- Королево, іменем спасителя молю вас помогти мені, змилуватись надо мною. Боягузи хотіли віддалити від короля всіх, хто його любить. їм це вдалося, і тепер вони сміються з цього. Гаразд, я піду геть із цієї країни, нещасний, як тоді, коли до неї прийшов, але одного ще попросіть у короля: хай він за колишні мої послуги дасть мені із своєї скарбниці стільки, щоб я міг посплачувати свої видатки, викупить коня та зброю - і без сорому помандрувати до чужих земель.
- Ні, Трістане, не годиться вам мене про це просити. Я одна в цьому краю, одна в цьому палаці, де ніхто мене не любить, без жодної вірної руки, уся у владі королевій. Може, досить, щоб я сказала йому слово за вас, і він пошле мене на ганебну страту. Хай господь вам поможе, друже мій! Король несправедливо ненавидить вас, але хоч де б ви пішли, бог буде для вас другом і оборонцем.
І вона побігла в свою світлицю, і Бранжієна обняла її там, стривожену та стурбовану; королева розповіла їй усе.

читати