Завантажити

Перед Віктором Положієм я маю один гріх. 1968 року ми разом вступили на філфак Шевченкового університету і, Бог дав, швидко дійшли товариського порозуміння. Це був стрункий, дуже вродливий хлопець. На витонченому смаглявому обличчі виріз­нялися темні, трохи іронічні та водночас зажурені очі. Але в них було більше інтелекту, ніж смутку. Уже з першої нашої зустрічі мене вразили його «непровінційна» начитаність, гострий розум, нетрадиційне почуття гумору і здорова, підставова амбіційність. Був надзвичайно ерудований: з однаковою легкістю дискутував про фільми Бергмана, квантову механіку й особливості прагматичного футболу. Іноді цілком серйозно дивувався, чому його не запросять бодай другим тренером київського «Динамо». Був на два роки старший за мене, уже встиг попрацювати в районній газеті, мав якісь публікації, окрім, здається, віршів. Вони, ті Положієві вірші, викликали неабияку підозру в харонів, котрі перевозили талановите слово на той бік Стіксу. Він тим не дуже переймався. Принаймні, на позір. Любив Вінграновського, Лорку, Петефі, любив жінок, тютюн і в міру вино. Обожнював свою стареньку бабусю Уляну.

Яблуня я – упала, упала, –

Баба Уляна мене зрубала.

Баба зрубала мене з одчаю,

Як не було вже капусти до чаю, –

ось так згадував Віктор бабусю, зокрема, у віршованому монолозі яблуні про чорний 33-й рік. Та був уже 1968-й, і, поки зразкові студенти гризли мовознавство та історичну граматику, Положій купив собі допотопну друкарську машинку з дрібним нестандартним шрифтом, приробив до неї наші магічні літери «і» та «ї», яких бракувало в російській абетці тієї машинки, і писав поеми, оповідання, ба навіть кіносценарії. Нишком носив рукописи по редакціях і колекціонував листи-відповіді з отим сакраментальним «на жаль». На жаль, тоді таких віршів не друкували:

Ця жінка приходить, а потім зникає,

Приходить в розпусті, зника в непороччі,

Сусіда зліва нею лякає,

Сусіда справа її пророчить.

Це рядки з поеми, які зачепилися в моїй пам’яті, але й вони дають уявлення про стилістику поетичного мислення ще юного Віктора Положія. Образ тієї ж таки розпусно-непорочної жінки зринає у ще цікавішій іпостасі:

Природа дала мені дар в золотому відерці –

Красиве обличчя дала і красиве тіло,

Природа дала мені хворе серце,

Щоб дужче воно за людей боліло.

І дивную жінку дала мені доля,

Нерозумну і злу, але дуже красиву,

Щоб я виходив на засніжене поле,

А бачив спалену Хиросиму.

Цитую ці віршовані скалки знов-таки з пам’яті, бо маю великий сумнів, що вони десь збереглися. І ось тут про мій гріх. Студентом я замість друкарської машинки придбав магнітофон «Весна», портативний, але ще не касетний, і записав на одну бобіну й оту поему прямо з його голосу. Читав він свої вірші напрочуд гарно й виразно, майже артистично. Але не театрально. Він не любив пафосу. Читав приглушеним оксамитовим голосом без крику й епатажного надриву. Записати-то я записав, та от не зберіг. Всі ті магнітні стрічки десь покоцюрбилися разом із голосами «бітлів», Висоцького і Чеслава Нємана... У добір­ному товаристві я зберігав його голос, який і зараз відлунює мені з далекої далини. Куди воно все щезає – оте загублене, втрачене, спалене, замислене, але недописане? Може, його десь у небесах акумулює Абсолютний Розум, щоб згодом передати комусь іншому, запаливши ще одну Божу іскру?

Згодом я знайду відповідь на це запитання у вірші самого Віктора Положія. Та поки що по пам’яті згадую його окремі рядки, не наважуючись цитувати набагато складніші, виклично модерні строфи про «кібернетичного кролика» чи «залізного удава», який виповзає з більма телевізора. Строфи, які так і не побачили світу. Так само тривалий час було і з його прозою, на яку в пустельні сімдесяті роки дивилися, «як в афішу коза», і, щоб не задихнутися від мовчання, йому доводилося шукати якогось компромісу між білою вороною власного «я» і чорним воронням їхнього «ми». Але навіть на початку вісімдесятих його роман «Попіл на рани», повісті «Відпустка з відвідинами близьких», «Розшарування», «М’яч», «Жив-був Іван» вирізнялися суворою чоловічою інтонацією, мовби зумисне протиставленою нашій надто ліричній і надміру кучерявій прозі. Я неоднозначно ставився до повісті «Жив-був Іван», але й досі, через десятки літ, бачу, як Павло Штик гримнувся з коня на землю і на одній його нозі тріснуло галіфе, а від другої відстебнувся протез...

Потім ще були цікаві книжки «Човен у тумані», «Сонячний вітер», були престижні літературні премії, переклади чужими мовами, було визнання і було те, що грамотні люди називають творчими злетами. Я не люблю цих крилатих слів, бо вони передбачають неминучі падінні. У Положія падінь не було. Він талановито втікав од них у внутрішню еміграцію. Можливо, найприродніший стан українського письменника. І тоді ми з ним бачилися дуже рідко. Під час однієї такої зустрічі (останньої!) Віктор сказав: «Найтяжче писати тоді, коли вже знаєш, що і як треба писати».

Та я знав, що він пише – пише глибоко, чесно й суворо, бо інакше Положій просто не вмів, бо він справді відав, «що і як» треба робити не лише в прозі. Доказом є ось ця містка книга, що вийшла до 60-річчя письменника і яку ти, читачу, тримаєш у руках. Вона, ця книга, засвідчує неперебутню присутність Віктора Положія у вітчизняній літературі. Окрім незнаного нами роману, блискучих новел, він залишив нам і кіносценарії («Вітер у дверях», «Старики в бій не йдуть»), і п’єсу «Совки розлучаються». Він знав, що таке справжня драматургія, і тому вона пульсує навіть у кожному його оповіданні...

Але для мене одним із найбільших парадоксів творчої долі цього надзвичайно талановитого письменника залишається те, що досі не побачила світу жодна його поетична збірка. Утім, і саме життя Віктора Положія було до незбагненності парадоксальним, суперечливим і драматичним. Він зробив багато, але сьогодні ми не маємо й десятини з того, що він міг би зробити. І не тільки тому, що пішов од нас у розквіті творчих сил – у травні високосного 2004-го на 55-му році життя. Не тільки... Мова знов-таки про погоду, яка, за висловом Григора Тютюнника, літературі потрібна так само, як і яблукам ( Яблуня я – упала, упала... ). Тепер збираємо по камінчику бодай те, що лишилося. Світлої пам’яті Ігор Римарук, поет унікального таланту і бездоганного смаку, опублікував у журналі «Сучасність» добірку поезій Віктора Положія, яка засвітила нам ще одну грань його щедрого обдарування. Тут ми натрапляємо на вельми цікаве містичне одкровення митця-філософа, що дає відповідь на раніше поставлене мною запитання про «закон збереження творчої енергії», яка, часом навіть нереалізована, знаходить свій вияв і своє продовження.

Я хотів би спинитися на останнім рядку,

Що буде для когось першим.

Ось так Віктор Положій помахав нам на прощання своєю красивою смаглявою рукою. Так буде. Неодмінно. Його останній рядок стане для когось початком. У літературі, покраяній і пошматованій зустрічними вітрами, інакше не буває. Принаймні, вже сьогодні маємо в нашому письменстві дуже неординарного молодого прозаїка на ймення Євген Положій. Це – його старший син.

...А одного літа Віктор прийшов до мене зі своїх Тернів, що на Сумщині, аж у Звенигородку. На Черкащину. Прийшов за 400 кілометрів пішки з речовим мішком за плечима. Було в його наплічнику півхлібини, пляшка води і томик Петефі. Іноді мені здається, що він і зараз десь подорожує Україною і, можливо, тільки присів перепочити, приміром, у Холодному Яру біля гайдамацького джерела Живун. І замість мапи мандрівника розгорнув перед собою чистий аркуш паперу...

читати