Завантажити

прийшли до Матвієвого дому, Володько спав. Червоний, зі спраглими устами.
— Їв він що? — запитав Матвій.
— Та лемензнув, як кіт, кришку булки з молоком,— відповіла мати. Юхим оглядає хворого, мацає його чоло.
— У вас тут,— каже,— холодно. Ти б натопила, Насте... — Спробував живчик малого і каже:— Ну... Мені здається, що з хлопцем не жарт. Ось тут оце зілля, завари, Насте, і хай п'є, але, по-моєму, мого знання тут не хватить. Тут треба лікаря, Матвію.
Матвієві від цього уста скривились.
— Мені,— каже він,— треба було б узяти запруту та спитати “її”, чому то так є. На лід пускала хлопця!
— Людоньки, людоньки,— залебеділа Настя.—Дітиська досихають на печі.
— То тепер нехай догниває на постелі! — перебив її Матвій.
Настя в плач:
— Коли б воно яку одежину путню мало, якесь взуття краще, то до цього не дійшло б...
— Коли б, коли б! А ти не пускай! Холод! Я тобі це сто разів казав!
— Втихомирся, Матвію! — вмішався Юхим.— Криком справи не направиш.
— Але ж, сто болів в її ма', злість бере, кажеш, говориш, наказуєш і ніби горохом об стіну. Казав: гляди не пускай їх надвір...
— Але знаєш, Матвію, діти не можуть і в хаті завжди сидіти. І їм свіже повітря потрібне.
— Так! Повітря! А от де то тих грошей наберешся, щоб на лікаря та все...
— Але ж. Боже мій! Сваркою та плачами не поможемо,— каже Юхим.
— Тошненько мені та нудненько мені,— тошніє Настя.— Снилось мені, людоньки, таке всяке... Сниться, що зо старим ідемо біля млина греблею, а за нами і воно бігло. І враз, як зірветься хуга, як підніметься в ставу вода, і забрало нам нашого малого... А вода брудна, брудна. Господи, Господи, що то буде...
Матвій дещо охолов: і йому прикрий сон приснився. Приверзлося йому, мовляв, стоять вони, і тикнув пальцем на жінку, над глибокою криницею, а цей ось малий на їх очах упав у криницю. І бачимо, каже, його і помогти не можемо.
— А, то верзеться інколи,— каже Юхим.— А ви його липовим квітом напувайте з медом. Як не маєте — Катерина принесе...
Настя перебиває:
— Чому не маємо — маємо. Спасибі за пораду. А може, його маслосвятіє справити та почаївськими мощами обкурити?
— Ну, то вже хіба опісля, а тим часом не везіть його нікуди і не обкурюйте. Йому тепла треба.
Настя заметушилась, воно би й слід прийняти гостя, чимсь почастувати, але тут воно дійсно нічого нема. Настя сиру кусник солоного поставила та кілька шматків хліба.
— Вибачайте за таке прийняття... Такі ми тепер господарі, що ніяково признатись.
— О, а мені ще чого треба? Що ви, що ви... Хіба я не знаю вас, а ви мене. Мені ось треба квапитись додому, дивіться, яке надворі починає...
І Юхим дійсно хутко відійшов, не дивлячись, що Матвій затримував посидіти. Ще раз оглянув малого, ще раз порадив лікаря, ще раз розказав, чим і як поїти, і пішов.
У понеділок, ідучи ледь світанок до каменю, Матвій міркував про того лікаря. Воно то легко сказати — лікар, але ось останні копійки, навіть ті зароблені біля каменю, відніс Григорчукові, а ще борги сплачуй, проценти плати, податки плати, “штраховку” плати... До того і час вельми тяжкий до міста з хворим їхати. Хуга зірвалась і холод великий. Матвій рішає зачекати з лікарем, а може, Бог поможе.
Одначе, як вернувся ввечері додому, на душі в нього стало відрадніше. Володько міг уже розмовляти, хвилинку навіть підвівся, щоб посидіти і щось трохи лемензнув. Не міг тільки звестися на ноги, йому їх відняло, зовсім їх не відчував, лише порою щось у них вище колін, на задніх стегнах, дуже боліло, сіпало, пекло. Володько, коли був сам, янчав, мов покинутий цуцик, коли ж хтось був у хаті, ціпив зуби і мовчав. Матвій, бачучи таке, повеселішав і рішив таки “почекати з лікарем”.
Минали дні за днями.
Володько лежав, ноги його попухли, не міг ними порухнути. І коли вже надто крутило, хлопець лише постогнував, а мати одразу починала:
— Дитино, дитино! Наробило ти мені бідоньки — наробило. Ночі мої, сон мій, спокій мій! А чи я тобі не казала, а чи я тобі не наказувала? Сиди в хаті — мороз великий, батько сердитий, одежини нема путньої. Ні. Не послухав, і от лежиш, а в серці моїм камінь гарячий, ох, треба було тебе бити, ох, і треба було!
Володько волів сто разів більші терпіти болі, ніж вислухувати оті вичитки. Корчився з болю, а ночами лив пекучі сльози, що лилися десь із самої душі. Знає він, що матері не легко, що має вона повні руки роботи, повну голову мороки, а тут ще і це... І опоруй його, і на руках винось, і грій, і пильнуй. Різні думки тиснулись до голови малого, обдумував, як то все сталося, як то він дійсно завжди на тому льоду та в млині. А той останній вечір... Заслухався тієї казки і не запримітив, що вечір,що ніч,що холод.Вертався назад і неміг уже перестрибнути потічка, що пересікає стежку і впадає до річки. Ноги його заклякли і не хотіли рухатись, і ледве, ледве обійшов довкола глибоким

читати