Завантажити

землю не варто лізти,— додає Єлисей.
— Але народ, кажу вам, добрий, сердечний. І погуторити з вами, і се і те, лише лінивий дещо. Поспати, поїсти любить... Випити. Ані доріг там, кажу вам, нема, навіть отаких, як ось у нас, а що вже міста — ерам один. Був я в тому Переяславці, де ото пам'ятник проти француза за І8І2 рік стоїть, так, кажу вам, що за смітник, що то за гноярня... Приїде вам кацап, стане серед міста, кине сіна коневі, що кінь з'їв то з'їв, а решта так і лишається. І ніхто того ані прибирає, ані підмітає. Отак затоптують в болото і все. А болото, особливо оце весною — страх, кажу вам. Коні по черева грузнуть... Та й усе у них там таке: ночував я у одній хаті, мужик собі нічого, добряга, і “тюрою” мене гостив — їжа така: квас та сила цибулі, аякже, аякже... Так ото ночую у нього втомлений, а тут він усе мені говорить та говорить, та все питає та питає, як там у вас, а що, а земля яка, а люди як живуть... До півночі не міг заснути. А до того ще й “клопів” у них там така, кажу вам, сила-силенна, що, кажу вам, цього ніяк не розкажеш.
— А що це таке ті клопи? — зацікавилась Зінька.
— О! — озвався Єлисей.— Худоба така кацапська...
— Та блощиці. У нас їх нема по селах. Таке мале, а таке вам противне, а кусюче, а смердить... Бачив я і те “імєніє”. От вам таке запущене, паскудне, лайдацьке хазяйство. І город бачив, і садок... А хрукта у них кисла, така, кажу вам, кислятина, що в рот не можна взяти. А господарство просто... Ні! Що й казати!
— Та вже звісно. Де баба хазяйнує,— озвався Корній, який, усі знають, у Зіньки під патинком.
—— О! Ти-но глянь на нього,— засміялась Зінька.
— Е, Зінько, що там не кажіть,— чоловік чоловіком.
— Як який! — не здавалась Зінька.
— Що вам, бабам, у нас. От у кацапії так баби на шість ціпів так жито періщать, аж курява йде,— заявив Єлисей, що знає також ті краї.
— От. би і нашим бабам отаке, куме,— додав Корній.
— Я б тобі того намолотила! Я б тобї намолотила,— каже Зінька.
— Зате як ти молотиш язиком — ха-ха-ха! Усі засміялись.
— А ось як прийде війна — і будете молотити,— озвався й Уліян.
— Е, що там війна! Поки війна! Мого на війну не візьмуть. Я своєму сказала: роби що хоч, ріж мене, пали мене, а в чужу-чужиницю не піду. Досить з мене і ось цього, виволік нас на безлюддя, вийду, бувало, і ані душі живої. Три роки проплакала...
— Але ось привикла і не хочеш звідсіль,— каже Матвій.— Кобто чоловік вас слухав — давно світ не був би світом.
— Свята правда,— додав Корній.
Гуторили, але за чарку не забували, і гутірка робилась все голоснішою і голоснішою. А як сонце стало над млином, так усі просто звеселіли. Під дубом стало місця замало, посунулись далі, і вставали, і ходили, і обнімалися, і цілувалися. А Настя так голову стратила, що почала навіть підспівувати та в долоні плескати. А потім удвох з Зінькою за руки побрались і без музики в танець пішли.
— Ех, кума! — говорив Корній.— Перша колись була танцьовниця.
— Була та загула! — озвалась Настя.
Макар і собі вмішався, брав Одарку, що дуже ухиляяась, і щось там також вигупував, невідомо що, якийсь, мабуть, танець. І навіть Матвій ледве втримувався, і Єлисей та й дід Уліян.
Радісно стало навкруги, а вечір зійшов разом з місяцем, сосни стояли і тінь густу кидали, віяло від млина холодним, а гості вже гуртом виспівували, аж луна ген довкруги котилася, летіла вниз річки, до заставської соснини і там ще раз відбивалася, ніби не хотіла одразу зникнути.
А Василь, Володько і Хведот також тут. Василь випив кілька чарок і “вичворяє комедії”. Він не має товариства, бігає по лісі, кружляє довкруги сосон, викрикує окремі незрозумілі слова, перекидається через голову. Хведот, хоча випив лише молока, зовсім перейнявся загальним настроєм, бігає за Василем, качається по траві, верещить. Усе, що зробить Василь, він негайно наслідує: “І я! І я! І я такоз!” — кричить він і від захоплення не має сили докінчити слово. Підбігає до Володька, смикає того за рукав і кличе: “Ходи! Воводьку! Ходи!”
А Володько лише лежав спокійно на зеленій, м'якій траві, опершись на лікоть, і зо всього посміхався. Йому смішно і приємно, його пестить свіжість весни, що вило-нюється з нагрітого лісу, де кожне дерево пускає соки, набирає зелені і випромінює запахи. І Володько п'яний від тієї великої сили життя, він любується своєю матір'ю, що он так весело співає, та притупує, та плеще в долоні, і своїм батьком, що зовсім змінився, розійшовся, згубив он шапку і все намагається оповідати, що то він бачив у тій кацапщині...
І Володькові зробилось радісно, він зрозумів, що життя може бути різним. І сірим, і нудним, і повним турбот, і разом барвистим, радісним і приємним. Давно вже не вичував Володько стільки сили, як саме тепер, йому хотілося вже зірватися на свої ноги і бігти. Але ноги поки що не хотіли його слухати і казали чекати.
Геть за місяця верталися гості на

читати