Завантажити

свої вічно червоні очі, а другим сякає носа...
— Чобітята оті, знаєте,— продовжувала вона,— як не кажи, а зі старого ременю, а воно ж хіба вміє берегтися. Ми і не помітили, що вони порвалися, що до них сніг сипався, а мале боялось сказати, бо ж батько наш забороняє на лід ходити; та й то правда — коли йому ще ті дитячі скорбуни латати...
А другого ранку, коли Володько спустив ноги, щоб злізти з печі, а вони йому, як патики, переламались і він полетів у запічок. Мати в крик, в лемент.
— Володьку? Що з тобою? Дитино?
А він лежить і ані звуку, бо що має казати, чим виправдати себе. Мовчить і тремтить, щоб не дісталось бува, ось як тільки прийде батько. Де був? У млині? Що там робив — молов? Працював? Що, казки слухав? Дасть йому батько казки — чекай,чекай.
Мамо, мамо! — говорили сині Володькові очі, що пильно дивились на матір. Зрозумійте хоч ви мене!
І мати, здається, розуміє, вона і лементує, і скаржиться, і лякає, що скаже батькові, але в тих її словах стільки зрозуміння, що Володькові стає легше.
— Ах, ти, потицюху! Ах, ти, чудовиську! Ах, ти, замороко! Горе ти моє тяжке! І що з тобою сталося? Спробуй — може, ще встанеш.
Володько намагається звестися, але дарма. Ноги мов з мотуззя, і він навіть їх не чує. Хлопець лежить, мов викинутий лантух. Мати постелила в запічку якусь кожушинку, якесь рядно, якусь подущину, і він ліг.
— Ох, справдився мій лихий сон, ох, чуєте, справдився. А снилось мені, що я ото білими квітами обкладаю ту дитину свою,— дитинонько ти моя болюча, і що я тепер з тобою робитиму?
Хведот весь переляканий, він лише мовчить і зовсім не розуміє, що з тим його “Воводьком” сталося. І щоб йому було безпечніше, він лізе матері на коліна.
А мати вичитує:
— І що я тепер з вами пічну? Один лежить у гарячці, другий уліз на коліна, надворі морозисько, батька немає. А тепер він прийде і почне жминдати: а навіщо пускала, а чому не потягнула через плечі, щоб у хаті сиділо? Тепер ось сиди і тішся, умре під погибель лиху і тоді що... І що я йому на то скажу — намучений, голодний, намерзлий, хіба він зрозуміє, що діти також не можуть вічно в хаті сидіти?
Весь день вичитує мати, плаче, свариться, тошніє. Вона і туди, і сюди бігає, та все до Володька і до Володька... Якісь обклади, якісь примочки, несе йому щось з'їсти. А Володько їсти не може, кашель шарпає ним, думки плутаються, голова йде ходором. Він терпить мову матері, йому нічого не болить, лише йому дуже тяжко, що він спричинив стільки клопоту в родині. А що буде, коли дійсно прийде батько?
І він “приволікся” десь аж біля півночі. Полатаний його “куцан” весь у білому поросі, ніби він також був у млині, постоли розбилися і тримаються лишень на самих волоках, ноги загорнуті лише в суконні онучі, що зальоденіли зовсім, ніби вони видовбані з дерева.
Прийшов, і як помітив, що Володько весь червоний, лежить і не рухається, промовив:
— Аз ним он що? Знов наганяв чого?
І більше не промовив ні слова, сів біля столу, мати подала йому вечерю, сьогодні, з приводу масниці, принесла шматок солоного сиру до картоплі, їли мовчки. Мати пробує поволі і обережно оповідати, як то воно з тим Володьком трапилось. Батько все вислухав, а пізніше підійшов до хворого і питає:
— А їв він що?
— Та де там! Ані скалинки не мав в устах,— відповідає мати.
— Я вже й сам не знаю... Бити вас? Лаяти? — і вийшов з хати.
Володькова справа його поважно турбує, треба б до лікаря, а тут його хоч кричи, ані копійки зайвої. Хай ще почекає кілька днів, а, може, само пройде. Оглянув худобу, вернувся до хати, роззув постоли, помолився і ліг спати. Лампа згасла, але мати стояла в темноті біля хворого, уста її ворушилися, було чути її тихий шепіт. Вона молиться. Боже! Поможи їй, захисти ту немічну дитину.
Другий день — недільний, але батько — спина не спина, болі не болі, а встає з досвітком. Надіває не постоли, а чоботи,— одразу видно, що не до каменю збивається. Він іде до церкви.
А вернувшись, виймає з-за пазухи п'ятикопійкову французьку булку.
— Маєш ти там, стара, ще яке молоко? — питає.
— Де вже там тепер молоко. Може, що вицяпну. Молозиво вже “у неї”, не молоко...
— Щось йому приготуй, а я зайду до Юхима, може, щось порадить...
Володько це чує. Через біль голови не може підвестися, але йому так хотілося б хоча глянути “на тата”. “Добрі мої тато”, — думає він.
Зараз по обіді Матвій пішов до діда Юхима. Через ліс, через поруб, через поле. Скрізь грубо снігу, ні тобі стежки, ні сліду, борхається навпростець по коліна цілиною.
По годині він на місці. Тихо і порожньо, як і скрізь на хуторах, світить сонце, все довкруги занесене снігом, величезні снігові замети нагадують застиглі хвилі збуреного срібного поля. Високий частокіл з дощок оточує сад і забудівлі. Добра, мурована, біла, крита зеленою бляхою хата, велика на кам'яних стовпах клуня, муровані хліви. Коли Матвій

читати