Завантажити

От тобі й на. От і повір іншим разом, коли хтось божиться. Ну й що його тепер робити? І як його з'явитися на очі матері, а ще гірше — батька? Знов те “він до всього приводець” задзвеніло в ухах...
— Цить! Чуєш? Цить, кажу тобі. Хведот реве.
— Цить! — розпачливо кричить Володько. Хведот реве.
— Ах, ти! Ти ж забожився! Дадуть тобі мама. Я скажу, що ти... божився,— це останнє вирвалось з Володька через плач.
Хведот миттю перестав ревіти; йому тяжко, йому холодно, він увесь дрижить, але він уже мовчить. Боже, що може бути страшнішим, ніж коли він присунеться до хати в такому вигляді, а до всього з такими страшними злочинами. Тож божиться у них найсуворіше заборонено, і це Хведот дуже добре знає.
Володько вдоволений зі своєї витівки, він би й так ніколи не сказав мамі, бо ж на кому все то скоїться, але добре, що той повірив. Сяк-так ідуть далі і ось вилізли на сухе... І лише тут Володько зрозумів і збагнув справжнє значення свого підприємства. З них обох стікали брудні патьоки, тяжкий, непрошений жаль огорнув хороброго мандрівця, і він сам не видержав... Заревів на цілу губу — боляче і ображено. Він же тут зовсім-зовсім не винен, все так само сталося... Хведот негайно піддержав йому товариство, і дружний плач рознісся в темряві понад лугом і полями.
Пізно, зовсім пізно, голодні й холодні присунулись вони до своєї хати. Хведот уже не плакав, хлипав лише сам Володько. Він зовсім виразно вичував на своєму задку дотики батькової попруги, і це порядно його бентежило.
Але коли увійшли до хати, там було темно і безлюдно. Значить, нікого нема дома, значить, не все ще втрачено. Довго тут роздумувати негаразд. Швидко з місця, не миючись і не витираючись, подерли обидва (Володько ледве висадив отого опецькуватого кордупеля) на найповнішу захисницю всіх покривджених дітей — їх найнедоступнішу фортецю — піч. Сиділи там під лежаком на гарячому черені і лише зрідка несміливо підшморгували носами. Володькові все ще текли по щоках рясні, солоні сльози, а він, щоб не робити зайвих рухів і шуму, підлизував їх язиком.
Сиділи отак із чверть години. Першою прийшла мати. За нею хутко увійшов і батько.
— Боже, Боже! І де ті дітиська ото полізли! Тошненько мені та нудненько мені! Ото залізли, може, в багно,— матінко Божа, хорони! — тошніла мати. А батько мовчав. Засвітили лампочку. Мати не вгавала і квоктала далі: — То вже так далі не може бути... І чому ти того лобуза, отого старшого (знов старшого!) не випариш добре? Де ж чувано, де ж видано, щоб у таку пору і не було дітей дома?
Батько ні пари з уст. Тяжко сів біля столу, закинувши наперед настільника, щоб бруднізними рукавами не замазати його. Виразу його обличчя при такому мізерному освітленні побачити годі, але ота тверда мовчанка і таке ж уперте лебедіння матері вимовно казали про все, що твориться в тих мужицьких душах.
— І чого ти мовчиш, як пень? — чіпляється мати.— Хоч би пішов куди, хоч би робив що... Я он оббігала всенький ліс аж до лебедського порубу... На лузі була, у млині... Ніде їх немає... От, горе моє, горе!
Батько сплюнув.
— Тo,— каже він,— вилазить наверх твоя наука. Я що... Хіба я знаю, що маю з ними робити... Коли ти вчиш дітей непослуху — то й маєш...
— Вчиш, вчиш... Не допікай мені тим вчиш... Хто його в повітря лихе вчить.
— Ага! А як візьмеш попругу, щоб протягнути котрого (“Ого! Добре вам протягнути”,— думає Володько) через-пліч, то галасу на цілу околицю наробиш. Тепер маєш... Як десь усунуться в річку — будеш бачити.
Та все-таки батько звівся і, сказавши, що “чортова спина болить”, наложив на лисину свого заялозяного кашкета. Видно; зібрався кудись іти.
Володько довго та хоробро змагався зі спазмами плачу, що тиснулись у горлі. Довго стискав свої тремтячі уста і ціпив зуби, щоб не подати голосу, та, коли батько взявся за клямку, не втримався, захлипав і заревів від переповненого і щирого серця. За ним поспішив і Хведот. Дружний, на два голоси, концерт по вінця виповнив хату.
На щастя, на цьому й скінчилося. Василя ще не було дома, а батько, видно, так був наморений, що йому не тільки свої, а й циганські діти не на умі. Він, видно, зрадів, що не треба буде йти їх шукати, а все-таки, раз узявся за клямку, не випадало вертатися.
— Треба ще до хліва заглянути,— сказав він, хоч перед хвилиною там якраз був.
А мати, звісно, мати. Лемент підняла, стягнула обох з печі і, патраючи їх, ніби курчат зарізаних, додавала найдивовижніші прислів'я, стягала з них “оте дрянтисько”, мила оті “ручиська та ножиська”, а далі суворо-пресуворо наказала, що “якщо мені не будете їсти, то я вас тутеньки розтрясу, і зараз мені спати марш”.
Обидва зробили оте “спати марш”. Зробили не гаючись, поки не вернувся батько. Краще хутчій з очей, поки лихо дрімає. Але спати Володько одразу не міг. Стільки того за день пережито, стільки перебачено й передумано. Велике й нерозгадане питання, куди, власне, тече та їх річка, так і

читати