Завантажити

сорочку, бринить у його вухах, а сльози самі від себе спливають на очі, а кров, змішана із сопляком, сочиться й сочиться, так, що тут ні язик, ні рукав не поможе більше.
Володько ж надто крутий і не знає милосердя, допікає до живого... І знає чому. Хто то за все відповідь дасть? Він — “до всього приводець”. Той тобі сорочку роздере, носа розквасить, у грязюку всунеться, все “сам зробить”, а ти Богу духа винний, іди та вислухуй за нього, та діставай ляпаси, та вибріхуйся. Гірко, гірко... І образливо... І несправедливо... От хоч би ті “ручиська та ножиська”, що на них “хоч гречку сій”. Спробуй обмий таке — “Господоньку, Господоньку! Коли б ти мені хоч одну дівчину було послав, а то все оті бахурі”. І чого ті мама нарікають? Просив же він, щоб купили йому чоботи, щоб не був вічно босий? Просив. Не послухали — чого нарікають? І Володько дивиться на ті свої “ножиська”, супить брови.
— Хведоте! Не тич ніг до огню! Попечеш, а мама скажуть, що то я навмисне тобі попік! — падає враз голосне і суворе.
Хведот здригається, шморгає голосно носом і слухняно задочком відсувається від огню. Потім глянув боязко спідлоба на “Воводька”, що той далі зробить... Але той уже, видно, “такою дурепою” не цікавиться більше. Щось, видно, інше сплило йому на думку. Ось він устав, підійшов до краю берега і вдивляється чогось до води в річці, що тече поволі та ліниво, місцями робить закрути, місцями вирує і щось потиху, здається, сама з собою говорить. Ї Володько, здається, також з нею розмовляє... Он пливе гурток іржавого вербового листя. Володько проводить його поглядом і, здається, питає: куди ви пливете? Ті мовчать, пливуть далі, Володько проводить їх так далеко, доки сягає його зір і вже щось інше бачить. Он якась ломачка –пливе,кусник свіжої тріски... І ломачка, і тріска, мов кораблі, пропливли перед зором здовж і зникли. Усе пливе і все зникає. Плюнув до води, і та маленька цятка його слини також попливла і також зникла. А коли б він отак кинув свою шапку? Чи попливла б? Ммм! Шапку! Дали б йому тато шапку. Не дурний він таке робити.
Але ж куди насправді все то пливе? Та вода? Та ціла річка? Володько стоїть, руки заложені за спину, очі вперті в прозору, жовтаву воду, на обличчі задума. І враз приходить ще одна думка: а що, коли б отак. піти за водою? Отак усе лугом та лугом... І куди б зайшов? Це ось довкола “наша Лебедщина”, а там далі, за тими кущами вільшини, як літом сходить сонце, невеличке село Лебеді. А що там далі? Тато кажуть: річка тече до моря. Іти отак просто-просто і там... море. Аж страшно. Таке велике, велике, ні кінця, ні краю, сама вода і вода... І глибоке, глибоке! Володькові очі все ширшають і ширшають, на щоках з'явились рум'янці. Щось дуже сильне тягне його туди. Так хотілося б, так дуже хотілося б... Бачити. Чути. Знати.
Але ж ні. Там ще не море. Там лише став великий, та стависько, та очерети. Тож Володько добре пам'ятає, як-то одного разу старий Лук'янчук з Лебедів розговорився було та почав казати: “Ото коли я ще малим був, як оцей ваш,— і показав на Володька... (Хіба я такий малий?) — Батько мій покійник не то, щоб рибачили... Ні. Але, бувало, з покійним Юзьком Ставицьким візьмуть сака і підуть отак під вечір здовж річкою. Далеко щоб там йшли — боронь Боже! Ось дійдуть лише до Климової сіножаті,— там вир, батько сака держить, а Юзько бовтом рибу наганяє, і поки отак люльку викуриш, у саку, аби — Боже поможи,— витягнув”.
— На ставу,— каже,— нашому колись лебеді кублились, а тому і село так звуть. Вийдеш, було, ранком, а вони з-під туману випливають. Ех! — І в тому “ех” Володько щось таке вичував, що аж здригався.
— Минулося,— казав старий.— І куди воно все то ділося? Ну, скажемо, риби, чи рака, чи лебедя не стало. Звісно. Люду-сарани намножилось. Виловили, вистріляли... Але ж де ділася річка? Очерети? Стависько? Верболози? Тож, бувало, як оком глянеш — гонів на тридцять здовж пуща сама, та стави, як скло, та очерети, як ліс... А птахів-бугаїв, а качок... А все то реве, рокоче, свище...
Лук'янчук при цьому спльовував, курив свою люльку, морщив пожовкле, мов у цигана, чоло, а Володько не пропускав ні одної рисочки його лиця, ні одного слова, ні одного відтінку його розважливого і спокійного голосу.
Володько робить кілька кроків далі. Там три верби, ніби три горбаті верблюди, з обох берегів одна до одної нахилилися і то так, що, здається, вони обнятись хочуть. Дерманські та лебедські пастушки за це місце не раз люті бої зводили, це ж бо живий перелаз. Одна з верб своїм черевом зовсім через воду лягла, перетяла течію, створила вир. Вода, щоб текти далі, мусить кришечку здуситись, відбитись убік, управо, закрутитись там і, вилізши з закруту, тікати, ніби з переляку, далі.
А скільки там листя та сміття всілякого, та піни, що нагадує велику стару мухомору. Володько закачує штанята, бо як його втриматись, щоб не полізти на ту вербу. Хведот, побачивши таке, кидає огонь і, забувши, що має гніватись, підходить і собі до верби, а на

читати