Завантажити

монгола.
— Це так,— зазначує Володько.— Тільки чому ж Москва?
— Москва?.. Центр! Розумієте? Москва центр усього.
Вліво — Азія, вправо — Європа. А в Москві червоний прапор, Інтернаціонал. Кремль — серце пролетарського миру. Наш прапор проповідує: «Пролетарі всіх країв — єднайтеся»!
Всіх країв. Розумієте?..
Володько мовчить. Командир продовжує:
— Але цього ніяк не тямить народ. Всякі Пілсудські, Петлюри, Денікіни. Це ж смішно. За панські маєтки, гайдамацьку матню чи золоті погони кров лити. За свободу, землю, за світову силу працюючого народу! От наш бог; бог, якого поставив Маркс на перехресті математичних формул!
Останні слова вирвалися з його уст патетично й натхненно. Володько відчуває безцільність розмови з ним. Він нагадує собою собаку, який, що більше його дражниш, то лютішає. Володько ліпше мовчить. Командир замовкає також. Хвилева тиша. Але обидва думають. Володько, по-перше, починає розуміти, що цей прихильник математики не має нічого спільного з математикою. Друге, що помічає Володько, що цей чоловік не є ніяким інтернаціоналістом.
З неба рине місячне сяйво, з неба моргають зорі, роса падає на траву, на покриття Володька, голосно жують і пирхають коні.
Сон короткий, кам'яно-твердий. Ранок соняшний і рухливий. Уночі не видно було ні тих возів, ні коней, ні людей. Попід деревами скрізь повно війська. Он там палає багаття, вариться у відрі вода на чай. Кілька обпалених сонцем жінок вештається коло буди з написом «лазарет». На сонці стоси книжок.
З другого боку дороги під недобудованою клунею німецького складу шикується до вимаршу відділ кінноти. Між ними побачив Володько черевату Макарову кобилу. Яка дивна і смішна та тварина в новому становищі.
Цілий день Володько їздить на поле по овес, по м'ясо, по хліб. Увечері знов довга розмова з командиром, вислідом якої стало те, що командир признає за Володьком його вченість і вміння логічно розважати. Володько рішає використати командирове довір'я і просить, щоби той відпустив його додому. Той погоджується. Відпускає не лише Володька, але й Титя, що стояв десь далеко спереду на самій позиції, куди долітали ворожі кулі. На щастя, стріляли мало. Більше працювала кіннота. Тить вертається ледь живий.
— Ото, чуєш, стою... Якась халєра задзичала. Що за погибель лиха? — думаю. Пак, пак, пак! — чути здалека. Пуля! Стрільнуло мені в голову, і я грохонув на землю. Але ж коні. Ті тобі не тямлять, що і як.
Так оповідає Тить. Перед від'їздом командир каже:
— Ну, а як же ви поїдете? Вас же десять разів дорогою підберуть.
Він звелів, щоб з ним їхало двох козаків до обозу другого розряду.
Виїхали раненько. Коні відпочили і підкормилися, тому біжать прудким бігом. Минають села, мигають поля рідного, знищеного, стоптаного ворожими ногами краю.
В полудень відпочинок у Крем'янці. Рух, гармидер. На ринку юрба народу, і семіт-промовець страшним гаркавим голосом з піною на устах викрикує щось про красну армію. Чути лишень:
— Кгрррасная агрррмія... та... та!..
Він викрикує це безконечне число разів. Його голова, руки і навіть очі роблять розпачливі рухи. Володько деякий час стоїть, не слухає, що той викрикує, тільки спостерігає його дикі й розпучливі рухи. Він цілком подібний на тих своїх співбратів, що в Судний день розпучливо благають Єгову миллосердя над ними. Коли ж ні, коли Єгова не послухає, вони погрозять йому, вони кинуть проклін на себе й на дітей своїх. Але Єгова не допустить до такого кінця. Ні, ні. Того не станеться.
Збоку стоїть двох дядьків. Прижмуривши сірі очі, вони уважно слухають промовця. Після один хльостко спльовує і поважно зазначує:
— Чортів жидюра!
Більш не сказав нічого. Його товариш обернувся і кинув:
— Ходім!..
Обидва пішли вниз. Володько також кидає ринок. Він читає оголошення, що в залі ліцею публічний народний концерт. Простує туди. Старими сходами піднімається на перший поверх.
Усі стіни заліплені плакатами. Заклики, гасла, карикатури. Найбільше карикатур.
У залі й по коридорах снуються люди. Поміст затоптано, запльовано. Скрізь валяються окурки. Вряди-годи грає міський оркестр марші, в'язанки народних пісень, «Інтернаціонал». Після кожної точки на сцені з'являється промовець. Знов — Кгррасная агррмія!.. Знов рухи, слина, вигуки. Але публіка слухає. Одні поважно, другі насмішкувато. У багатьох пришпилені на грудях червоні стрічки.
По часі Володько лишає залу. Його кортить оглянути місто. Він іде знов через ринок на Широку вулицю. Тут рух, але багато крамниць зачинено. У деяких вікнах червоні пра-порчики. Вулицею гуртами проходять молоді жидки.
 
Смєло ми в бой пайдьом,
За власть савєтоф...
 
— виспівують вони.
У кожного на кепці звізда, на грудях червона стрічка.
Володькові ця парада, ця радість, це свято синів Їзраїля не до вподоби. Надто

читати