Завантажити

бо ж кожний, хто приходить з війни, приносить із собою «вінтовку». Стріляють, куди попало. Навіть ніч не робить їм спину.
На «Горбаях» чути спів. Розпучливий голос виспівує «Коробочку». Чути п'яний, хворий світ. Чути, як гуде той голос надмірним болем, ніби це голос раненого звіра. Навіть вільхи на лузі стоять напружено й жахаються. На повіки очей падають сніжинки, розтають і лишаються з них малюсінькі краплини води. На щоках збігають холодні потічки. Хлопці йдуть мовчки, швидко під гору. Володькові чоботи кляпають на ногах. Це є «Ляшове займисько». Того самого Ляша, що повісився і що часто переходить дорогу, коли хтось іде сюдою вночі. Але нема часу думати про Ляша. В голові безліч інших думок.
Хлопці вибігають на гору. Ось і садиба дядька. У вікні «великої хати» видно світло. Так пізно світло, думає Володька. Приходить до хати. В кухні обтрусив із себе сніг. Він вже знає, чому так пізно світиться. Он мама сидять на тапчані під гарячим бугаєм14. Ноги підгорнули під себе, а великі їх чоботи недбало стоять коло тапчана.
— Ах, ти мій шмаркачу,— першою заговорила мати.— А де то ти по ночах лазиш? То ти так вчишся?
— Ви приїхали? — не то здивувався, не то особливо зрадів Володько. Підійшов і поцілував у руку.
— То він, чуєте, кумо, на «приставленії» був. У семинарії в нас усе приставлєнія йдуть,— пояснює з печі дядина Одарка.
— А тато де? — питає хлопець.
— Не може він. Мало зводиться. Щось йому в боку... Певно, то граната наробила. Совається в постелі...
— А ви самі приїхали?
— Хто ж мав приїхати.
Так прикро. Забув і за чоботи.
— Що ж є татові?
— Перед Дмитром,— продовжує мати,— якось звівся. У клуні стріп вітром знесло і лиха година надала йому полізти на таку височ пошити стропа. Господоньку святий. Як зліз, кричма кричав, за спину хапався. А коли б тобі, хоч що сказав. А то: ox, ox, ox!... І зуби заціпить... Господи, Боже мій!
Володько стоїть, ніби кам'яний. Ніхто не скаже, що то не батьків син, хоч і подібний на матір. Ні один м'яз його обличчя не ворухнеться, хоча в очах бачить він батька з заціпленими устами і чує виразно його охи.
— Ну, а хто ж на господарстві?
— Взяли якогось галиціяна з плєнних вуйка Павла. І Хведот і Василина до нього, як до свого. Ходив у поле, дещо заволочив, дещо попорав. Тепер коло хати совгає, сеє-теє шкорпає на дворі. Святе письмо читає, на картах ворожить і все червоний дощ пророчить. Каже, впаде червоний дощ, що буде подібний на кров. Криваві ріки, каже, потечуть. До чого він ото торочить, один Бог знає. Кажуть, він з ума зійшов. Але чоловік трезвий і грамоту знає, і робить потрохи на харчі, як то кажуть. Привезла он тобі шкорбуни. Сама у Зінька замовила. Наказувала: не зробіть, чуєте, малих. Хай Ліпше більщі. Чи то онучу добру взуєш, чи що... Завжди чобіт не має бути, як то в жижликів міських... Ніби їх ото прилив на ногу. А прийдеться взутися чи роззути, то мучиться, рве взуття, пручається.
— Але ж, мамо!.. Вони величезні!
— Нічого. Зате взуєш онучу суконну... Не бійсь, не померзнуть ноги.
Далі Настя оповідає, що до них знов якийсь обоз приволікся і став у селі. Всі москалі збунтувались, кажуть: далой войну! Кидають усе, геть-чисто все: коні, вози, ну геть усе, як було, а самі, хто знає куди, розходяться. Найгірше оті коні... Господи! Що та бідна худібка такого зробила... Вигнали їх на поля, ніби собак. Ідіть собі... А худоба гарна. Приходить москаль до нашого: купі, дед, лошадь. А скілько? Еет, каже. Дай бутилку самогону й бери. Наш двоє купив. Не хотів даром. За кару кобилу двадцять, а за, як то каже Хведот, киргиза шістдесят карбованців заплатив. А, Боже, що то було за лихо. Тиждень кониська на ноги не вставали. Але поправились. Ось і сюди ними присунулась. Цілий день плужилась. Все хода, все хода. Вечір застав мене на Мостах, а поки доплужилась до Дерманя, мало не на північ. Ох, біда... Отак, люди мої... То се, то те і ніяк не можна було зрахатись. Думаємо: Матінко Божа. Та воно ж там і без сорочки, і без чобота. І хто знає, хто йому їсти дасть...
— Ну, коли вже він у нас,— вставив дядько,— то біда невелика. Ми так і гадали, що там у вас не все в лад іде.
Володько слухає матір, взуває свої нові чоботиська і шкорбає по хаті. Радий і сумний. Якось би хотілося не так. Хотілося б по-людськи. Хотілося б на себе щось кращого надягнути, як у інших хлопців, які мають усе на себе приміряне, все акурат.
Довго ще гуторять, міркують і кладуться. Володько лягає на лаві під вікном, бо на його тапчані лягає мати. Укривається він маминою бекешкою, бо під вікном студить.
Лягаючи, мати довго молиться Богу. Після ще довго в темноті розпитує сина, що та як... Хочеться їй знати все, та й батько, либонь, цікавиться.
— Лежить ото... Щось набреде на думку і запитає: ну, а як то там наш «скубент»? А ти, дитино, не дуже-то до отих безбожників прислухайся. Ото на днях вернувся Корній Ет-тоїв. Наївся, кажуть,

читати