Завантажити

шматочок сала і подав те на піч малому. Той узяв і, сховавшись, мов курча, щоб ніхто не бачив, десь там собі тихенько, без найменшого згуку, їв...
— Нє,— сказав Матвій, присівши до столу, і то сказав якось вперто, рішуче, наперекір всьому, ніби його хтось у чому довго вмовляв, а він все-таки не згодився.
— Нє!.. Мушу я кудись звідси вимандрувати. Росєя велика. Безліч у ній землі... Степи, пущі непроходимі, а тут ось тиснемось один на одному. Та зрештою не треба вже й Росєї... Он у нас на Волині... Он туди на Крем'янеччині... Гой, гой! Там ще “імєній”, Господи... Оце я думав та думав і вирішив; пощу. Ще цеї зими кудись поїду. Спробую щастя. Перепродам... Земля такий крам, що ціна його росте не по днях, а годинах... Біда от, зайвого гроша нема... І скрута “вобче” на нього тепер. Нема, та й годі. Але ви таки нічого ані не п'єте, не їсте... Вибачайте... Отак за розмовою та й забуваю. Прошу, прошу... Випийте... Частуйтесь...
— Не турбуйтеся... Я вже себе не того...— і при цьому вихилив чарку....крякнув, але вже значно поміркованіше, ніж спочатку, закусив.
— То ви, кажете, землі шукати думаєте?
— Прийдеться,— розводить руками Матвій.— Що поробите?
— Ну-о-о! Воно то “покамісць” і в нас можна ще прикупити...
— Щось я ніде не чув... Застав'я?.. Куплю... Там ще можна буде...
— А ось мені трапляється у Лебедях дві десятини. Правда. Не дуже то того... Земля неважна. Щоб родила, треба ще на ній пособкати. Мочар, знаєте, але при хаті і — думаю, що вдасться її трохи осушити. Но, те саме, що й у вас. Гроші на перешкоді... Нема гроша... То ж то воно.
— Гм... Що нема, то нема,— помовчавши, проговорив Матвій.— Я то себе дуже зле... Дуже зле почуваю...
— А я... Я вже дійшов до того, що хочу десятину поля продати...
— Та невже? — здивувався Матвій. Але зараз же зробив байдужий вигляд.
— Отак, як бачите... Мушу. і то найкращу десятину. Оцю, що коло вас за садком,— це “за садком” виговорив з притиском і головою в ту сторону кивнув.— Найкраща, їй-бо, десятина. Ото тільки й продаю, що нужда, та вона трохи, признатися, далеко від Лебедів. А я собі міркую, що і вам варто над цим подумати...
— Та я-то цю штуку вже чув,— каже Матвій, забувши, що перед хвилею виявив було таке здивування, ніби це для нього бозна-яка новина.— Чув, знаєте, і думав, Але дума і є думою, коли свистить у кишені. Що, зрештою, мені та одна десятина поможе... А стягатися до сорочки. Дітей морити голодом.
— Ее, не кажіть такого. Якось то Бог та дасть. Не кажіть. Одна десятина, та ще при свойому, межа в межу. О, не кажіть. Це допоможе багато.
— Правда воно-то правда... Але за грошем, то воно тепер дуже... Самі знаєте — скрута. А як ви того... з ціною?
— Ціна? — поставив Григорчук величезний знак запиту, торкнувшись цього делікатного питання.— Ціна... Та як? Як і в людей. Звичайно, зійдемось по-людськи. Я ж знаю вас, а ви мене. Здається, вам не первина в таких речах...
— Ох, не первина, не первина. Боками купня вилазить. Цілий вік тільки те й робиш, що купуєш, і нічого з того не дивиться...
—Я-то, знаєте... Бачите, я просто міняю, чи, либонь, хочу змінити. Тут десятина, а там дві... Але ті дві, знаю, не вистануть за цю одну, ото лишень, що при домі. Надія ще, що при добрій волі дасться таки з неї щось зробити, до чогось дійти. Он наш Мирон мав таку саме мочар, а тепер підіть — поле, як щастя. П'ятсот сімдесят рублів коштуватимуть ті десятини. Грошенята, правда, грубі... А поле абияке. До врожаю найменше років п'ять прийдеться чекати. Думаю, що моя оця десятина не буде видаватись дорогою, коли воно й погноєна, і як слід вироблена. Сій лишень пшеничку і радій, як ростиме, та засіки на зерно готуй... Ось вона якраз перезябльована. Навесні приволочити бороною, пересипати і сіяти ячмінь. На зарік можна лишити парениною, а там знов пшениця... Та це, до того при вашому. Вам просто-таки не випадало б упустити її, а з вами мені краще, ніж з іншими, діло мати. З порядним господарем порядний гешефт. Це вже відомо. Це ж все одно, що капітал, та ще й при купі. Мене питав уже й Харитон. Питав і Михалко. А я кажу: ні, наперід мушу з Матвієм поговорити. Мушу його запитати, як і що він. Не візьме, то вже якось то буде. Ну, отже, як ви думаєте?
Матвій глибокодумно мовчить. Сидить на лаві. Одна рука за пазухою, друга на столі. Очі впер у долівку, в одну якусь точку і з натугою мовчить. М'язи обличчя, особливо уст, час від часу корчаться в якусь болючу гримасу. Чоло зрізане глибокими двома на всю ширину зморшками і двома меншими, над бровами. Вигляд впертий, але нерішучий. Григорчук кладе у рот шматок хліба з салом і лишень зрідка поглядає на Матвія. Він проявляє якийсь скритий, глибокий острах, бо хоч за десятину питали і Харитон, і Михалко, але такого покупця, як Матвій, він не знайде. Він навіть готовий деякі незначні уступки поробити...
— Не знаю...— виговорив по довшій надумі, глибоко й хрипливо зітхнувши, Матвій.— Тяжко

читати