Завантажити

розуму навчили. От ми тепер бідкаємось, де воно худобу пасти... Але коли ще я був пастухом, то отам, де тепер такі розкішні колонії з садами та хмельницями, все одні ліси а пустарі були. Попасу для худоби... Куди не кинь оком, ліс, галява, знов ліс... Вовки одні панували. Дерево ж яке було! Хто його з'їв, то просто диво дивне... А все сталося за чотири десятки літ... Але ви їжте... Вечір уже хутко. Не церемоньтесь... А щоб то було, приміром, мойому батькові там на Тимошівщині захопити десяток-другий десятин, коли сам “управляющий” графині Андрейової казав, бувало: “Антон! Купуйте землю. Зробим гешефт. Не прийдеться вам більше, як по десятці... Їйбо”...— “Го,— каже батько.— На чорта мені та земля. Я й своїй не дам ради”. Тьху, бодай тебе нечиста мати взяла. І то не бий... А що він мав “теї своєї”? Дванадцять не сповна наділу після панщини, на які вже було їх трьох братів. Мій же батько мав сам чотирьох хлопів. Один з дядьків помер, один довго льокаєм у пана Сангушки “состояв”, а на старість паню якусь приволік, фраків усяких, лакованих штиблєтів, годинників з ланцюжками і відкраяв половину грунту. Думав, пануватиме... Еге... Допанувався. Хутко штиблєти на постоли зміняв, а фраки, так, мабуть, до цього часу “муль” жере в скрині... А не бійсь, різун його-ма... Не бійсь, не прикупив замість фраків зайвої десятини... Тепер діти його чавляться, як оселедці в бочці... От які то наші батьки були. Бо не було кому бити або, може, вже панщина занадто їх забила... Нема в нашій Росєї порядку. Нема й не було... Чехи через губу землю хапали, а наш мужик репаний, коли дістав той “наділ”, то так і заскоруз. Батько он наш. Три десятини на штирьох полишив. Не дурно ми, дітвора, й голодувати мусіли. Беріть, беріть... частуйтеся... Ще чарочку. Бог, звісно, тройцю любить... Ну, сусіде... Прошу, прошу...
І тут ще підлив. Григорчук випив. Матвій розчервонівся і, хоча сам не пив, мабуть, від одного захоплення сп'янів. Очі блиснули, рухи довжезних рук стали розкіші і швидші. Кулак не раз пристукнув по ляді стола, аж чарка, сало й огірки підстрибували... Григорчук уже слухати не хотів, а рвався сам щось оповісти. Одначе Матвій поки що далі тримає слово.
— Так ото є... Дістали ми четверо три десятини. Поки виросли, голодали, чужі ягнята, телята пасли, а потім у найми в каторгу до панів та чехів пішли. Щойно з п'яти пальців, праці рук своїх, вісім десятин докупили, хоча платили вже по сто карбованців. Легко воно тепер сказати. Он чех Дус, як дістав тридцять десятин, так і внук його ще тридцять матиме, бо то легко з капіталом докупляти. До того землі вони не ділять, а прикупляють, або йдуть між люди і вчаться, або якого ремесла, або на дохторів, чи інженерів. Не то, що ми. Три десятини на клапті шматуємо і тиснемось на них. А що з трьох десятин прикупиш... Звісно...
І Матвій хльостко, злісно спльовує...— Треба хіба так працювати, як я працював, що витягав собі кишки і руки, що спину поломав. А чи зажив чого в життю? Цигарки не викурив. Чарки горілки не випив. Чобота “порадочного” не зносив. Тепер он встанеш рано, так з постелі не можна стягнутись. А яка була сила! Був, як бик, здоровий! Десять пудів — мішки носив і не чув нічого...
— Усе зїли оті криваві п'ять десятин, які ось тепер маю. Ну, але ще чарочку, на здоров'я... Старої от щось довго нема...
Випив... Григорчук вчепився напідпитку до Матвія, щоб і він випив.Матвій дав себе зломити і також випив, але забожився, що більше не буде, мовляв, “характер такий”. Григорчук згодився...
— Так, так,— каже Матвій. Він захоплюється своїм просторікуванням. Всі, хто знає його, знають, що з Матвієм балачка може тільки “сурйозна” бути. Жартів Матвій не любить, а коли й жартував, то невміло. “Характер” і тут, видно, противився...
— Батькам дурниця в руки лізла — не брали. Тепер от, що хоч, роби. Завше я плачусь на батька і буду плакатись. Бити не було кому, а треба було бити..А що буде от ще через пару років. Згадаєте моє слово, що, може, тисячі платитимуть, та землі не буде.
— Війна прийде...— перебив Григорчук.— Мусить війна прийти. Переб'ють з половину і знову землі, скільки хоч. На що ж Бог і війну дав...
— А щоб ви думали. Війна потрібна, їй-бо...
— От у мене три хлопці. Коли я їм тепер не прикуплю землі, то вони хоч і раді б опісля прикупити, то не прикуплять, бо не буде де. Де його прикупиш? Ну, скажіть, де? Он уже ходять поголоски, що Застав'я хутко ділитимуть. Ваші лебедці свою землю вже викупили. Тут уже кінець... Дерманці за один день викупили б, та пан ще якось тримається, не продає. А як і продаватиме, то що там тої землі... Ковтнуть, як суницю…
Матвій безнадійно махнув рукою і посунувся ближче до Григорчука. Хведот шморгнув на печі носом, і то так голосно, що аж батько звернув на нього увагу...
— Їсти вже, мабуть, хочеш?..
Хведот нічого на це не сказав, лише страшно засоромився, підтер кулаком бруднізного носа і поліз далі на піч. Матвій відложив півкусня хліба, відрізав крихітний

читати