Завантажити

поніс по веранді.
— О, ні! О, ні! Не святий! Не святий! Я тяжка! Я тяжка! — перечила вона, тріпала ногами, але одночасно охопила руками мою шию і міцно пригорнулася. У мене крутилась голова, я швидко ніс її до котеджа, плутався поміж розкиданими стільцями, пхнув ногою піввідхилені двері і опинився у її спальні. Одна тільки мить і вона лежала під мною на розбурханому ліжку, дуже незручно і розкидано, вона не протестувала, але враз заніміла, жорстоко перелякана, трагічно нещасна, її ціле тіло таке пасивне і воно тремтіло, ніби в пропасниці. Я не витримав такої резиґнації, зірвався на ноги і вибіг з кімнати.
І не лишень з кімнати... З котеджу... Весь схвильований і пригноблений, прибитий соромом — не дивлячись на погоду, я пустився здовж спорожнілою дорогою без мети і потреби, просто тікав далі від ганьби. І не питався, чому вважав це ганьбою і чому тікав, і куди тікав з такою безпосередньою щирістю і такою навалою почуття. Забуваючи, що це ж був протест на її "святий", чого я не міг визнати і з чим не міг погодитися. Я не святий. Я вимагав від неї тіла, гарячого дихання, пристрасти. Вона це мусіла б знати і можливо знає, лишень вдає невинність. І я зрозумів, що вона мене не любить, а як любить — любить не так. Це не моя любов, це лиш гра в любов, це... це... І разом, я не думаю бути насильником... А тим самим не можу бути з нею під одним дахом. Я цього не видержу.
Завтра збираю своє манаття й відходжу. Ось там "котедж до винайму" — беру його на три дні і скінчено. А може б зараз піти й запитати. Котедж трохи завеликий, кілька кімнат, сто долярів тижневе, винаймається не менше, як на тиждень. Байдуже. Беру. Завтра. Тим часом підшукаю щось більш відповідне, вистачить однієї кімнати на три дні. Зупинявся перед кожною оповісткою, йшов все далі і далі і так знов вийшов на беріг біля "Єрін бею", розуміється, тепер тут вже нікого не було, але я з насолодою стояв і вдивлявся в озеро, по якому одна за одною стрибали дикі хвилі з їх пінними гривами. Я любувався, як очманілий цією баталістичною картиною, вітер дув мені в лице, забивав ніздрі і очі, і прикладав до мого гарячого чола освіжаючі компреси. Через хвилин десять я вже міг спокійніше думати, а ще згодом, мені почало здаватися, що ціла та моя паніка виглядає гротесково, що вона нагадує людей шістнадцяти років, що таке мені не личить, що фактично нічого не сталося. Мені стало соромно за себе самого і я повернувся для відступу назад. Мій бій закінчено і виграно. Вертаю свої легіони назад до їх гарнізонів.
Лена, як звичайно Лена... І на цей раз вона зустріла мене зовсім незалежно, мов би нічого не сталося. — Павле! Там вечеря, — гукнула вона зі своєї кімнати, як тільки почула мої кроки. Що там робить? — Чи можу зайти? — гукнув я через двері. — Ні, милий! Ні! Я зараз вийду, — почув я відповідь. Її голос звучав ніжно й приязно.
Я вдався до критої веранди де вже стояв наш круглий столик, покритий білою скатертиною з повним накриттям для вечері. Все було зроблено дуже уважно і дуже естетично. Згодом появилася також Лена у чорній, сатиновій піжамі японського крою зі стоячим комірцем, що їй надзвичайно личило, особливо коли вона граційно увійшла, вклонилася й посміхнулася з ноткою іронії, після чого я міг клястися, що ціла її поведінка від початку до кіпця — суцільна, вишукана, консеквентно проведена гра. Я церемонно підставив їй стільця, вона не менш церемонно сіла і сказала: — Чи дозволите мені мого японського чаю? — пригадуючи цим нашу першу на цю тему розмову. Я подав їй чайника і вона знов сказала: Дозволите вашу чашку? — Я подав їй чашки, вона розлила чай і почалася вечеря. Але я все хотів щось сказати, Лена це помітила і запитала:
— Що маєте на думці? — Я хотів лиш вибачитись, — відповів я. Такого більше не станеться... — Вся вина за мною, — посміхнулася Лена. Мене вражала її вищість і її зрілість. — Я дуже стихійна, — казала вона.
— Не помагають ніякі вправи. — І мені видалось, ніби її щоки трішки припудрені, невже вона плакала? Ні. Таке не можливе. — Не з вашої вини, Павле, — ніби вона вгадувала мою думку. — О, ні, о, ні! Коли б з вашої... Я була б щаслива, — швидко казала вона. Мене це знов вразило неприємно. Це ще один доказ її суперечностей. Отже, що я для неї? Порожнє місце. Вона має свої інші причини. Але все таки вона плакала — той метал, та бронза, той мармур. Отже, мій Боже, що з нами діється. Мій настрій зростав і я подумав, чи не варто запитати, чого вона плакала, отже ж вона сама цю тему порушила.
— Чи можу я запитати чого ви плакали? — запитав я сухим, батьківським тоном.
— Можна. Розуміється. Я плакала, що я такий монстр.
Я сподівався, що вона тим самим тоном скаже, що вона мене любить, що я для неї найдорожчий у світі, що без мене не може жити, але нічого такого не сталося. Мене дивувало, що її думки були вийнятково синхронні з моїми. То ж ще перед хвилиною я сподівався і заклинався перед озером. Ні, я не плакав зовнішньо, але я по-собачому скиглив нутром і це,

читати