Завантажити

сторожі. І що справді хотіла цим сказати? Це питання не сходило з моїх уст. Були передумані всі здогади і ніодин з них не вносив ясности. І останній з них — а що, коли під цим криється щось значно більше? Це видиво було найбільш загрозливе, не хотів його розгортати. Вона напевно прийде, вона ось зараз появиться, кляпне вхідна хвіртка і вона вбіжить нетерпеливо своїми енерґійними кроками... Я буду розгублений і зніяковілий, вона кинеться на мене, як... як... Я не знаю цієї породи людських сотворінь... І цікаво, що з того вийде. Чи зможе вона, наприклад, каятись, а чи плакати, чи просити вибачення? Напевно ні. Вона не належить до сентиментальних, а скорше до тих, для яких біль, розпач, заколот творять гостроту насолоди для тіла і духа. В кожному разі все це величезна, захоплююча таємниця, як глибини океану, висоти космосу, незбагнутість смерти.
І в кожному разі, перш за все — вечеря. Взятися за діло. Рух, реальність, тверезість. Я взявся за рибу. Я знаю, що Лена любить сардинки, що сардинки ловлять в Сардінії, що їх привозять до нас у малих, плескатих консервах, тож-то мої окуні, беси й карасі, зловлені отут зараз за порогом, і вони свіжі та здорові і пахнуть сильно рибою, а не олією та металом. Лена одначе любить суперечності. Їй не завжди докажеш, що свіжа риба з озера Сімко, багато смачніша, ніж найкращі сардинки, привезені із-за моря, особливо ті смажені на добрій олії "Санбім" з цибулею, яйцем і тертою булкою. Я мушу їй це доказати, мої окуні чудо і найкраща нагода для таких доказів.
Так, так. Я знайшов велику, міцну з грубого металу, сковороду, я знайшов і олію, а також цибулю і муку, одна тільки мить і все це зашуміло парадним маршем з барабанними переливами, котедж наповнився запахами, що їх напевно було чути на озері, пустилися в рух вітряки-вентилятори, відчинилися вікна. По короткому часі — гора готової, кольору бурштину, риби височіла на великому, порцеляновому блюді, декорована кружальцями накраяної цибулі і цитрини. Тепер тільки бракує Лени, щоб відсвяткувати належно моє перше успішне канадське рибальство...
Але, як сказано: Лени не було. Надходив вечір... Даремно я прислуховувався до кожного шереху за вікном, даремно думав, передумав, роздумав ... Нав'язувались всілякі здогади, пригадалася поліція ... І чимало іншого ... Гангстери, чаклуни, шантажисти, совєтські аґенти. Чекання набирало присмаку змори і щоб уникнути розпачу, я вирішив скочити човном до Сатону — кілька миль на схід на другому березі затоки. Там люди, юрба, кав'ярні, крамниці — до речі треба поповнити запаси холодильника і можливо справді розвіятись. А коли б появилася Лена — хай почекає й на мене. Це вже ніж на ніж, око за око!
В одній з гардероб котеджу я знайшов відповідний одяг — легкий, сірий плащ-дощовик (правдоподібно буде дощ!) і білий, морський, з чорним обводом і якимсь гербом, кашкет. З мене вийшов моряк. Я весь білий, як сестра милосердя. Погода трималася, вода густо синіла, лише обрій на півночі - заходу починав хворіти якоюсь болячкою з біло-бурими хмаринами. Але це далеко і я цим не цікавився. Натомість перевірив мотор човна, долив пального і з гуркотом вирушив... Сливе з місця беру гострий курс, "Коломия" стогнала і плакала, і рубала воду, як різник м'ясо, і гналася скаженою швидкістю, розкидаючи на боки цілі гори хвиль. За пів години я в Сатоні, причалив до якогось причалу, забезпечив човен і подався до міста.
Такі незнайомі, чужі, інтригуючі місця з масою бездіяльних переважно у купальних одягах, здорових молодих тіл з безтурботною, свобідною поведінкою, коли то кожне обличчя і кожні очі зраджують жагу й жадобу, де все виткане з насолоди, коли все видається легким, досяжним, коли то якийсь моряк з далекого рейду, що вирвався з обіймів стихії моря і потрапив у стихію землі. Пригадується Біблія, старий Єгипет, романи Дюрреля, риба, оливки, арабська музика, синє небо, руда земля, навантажені осли і гострі запахи перекислого вина. Але це ж південь, не середній схід, це зелено-синя, прозоро-ясна Канада з машинами, кока-колою, і масою здорових, різномовних, запопадливих і жадобних чоловіків і жінок. Я знайшов дерев'яну, кольору свіжої сосни з міцним запахом живиці, їдальню, власником якої, як це вже видно здалека, виявився нащадок біблійних праотців, родом правдоподібно з тих самих земних просторів, що і я. Вивішене у вітрині меню сповіщало, що там дають ту саму їжу, що й в Одесі, Бердичеві чи варшавських Налевках — і борщ, і голубці, і кишка, і пампушки, і запах часнику, так що моя Канада наблизилась до мене на дуже відчутну близькість, що я член нової вавилонської раси з обличчям Сфінкса з далеких віків минулого і з мовою Голлівуду та Еродпею — від океану до океану. Болісно хотілося відгадати, що саме ховається за цим інкубаторським родом, пригадувався навіть доктор Ваґнер з "Фавста" з його гомінкою сатирою на гомункулюсів, який настирливо впевняв Мефістофеля:
Ваґнер (боязко):
Вітаю й вас — це зоряна година! Та тихше лиш, мовчіть і не дишіть! Велике диво

читати