Завантажити

радіоапарат... Готові для спання ліжка, одяги, халати, костюми, рушники, білизна... Холодильник заповнений харчами і навіть рибальське знаряддя...
Лена квапилася вияснити ситуацію, вона приїжджала сюди робити той самий портрет, сам Лисий рідко тут бував, він зайнятий, тепер він виїхав до Кінґстону, його молода друга жінка виїхала до батьків до Манітоби, його одружений, від першої жінки, син, який також недавно прибув з Европи, має свій власний котедж на Мускоці.
Я розумів намагання Лени, як також розумів Лисого, який мав в різних містах, а також в Кінгстоні, кілька готелів. На такому тлі цей котедж засадничо ніяке диво. На мене дивилось з мольберта тяжке, мускулясте, округле, бульдожого вигляду обличчя з тяжким міцним носом і сивою чуприною, яке хотіло підсказати мені думку, щоб я не був здивований, що нема нічого надзвичайного, що в даному випадку все в найкращому порядку, хоча мені не було легко одразу з цим погодитися. Я був помітно розгублений, чомусь соромився, не мав потрібної відваги сприймати явище безпосередньо, почувався непрошеним вломником до чужих володінь.
Інакше, здавалося, почувала себе моя чарівна супутниця. Вона виглядала легкою й самозрозумілою, як метелик, здавалось, для неї це ніяка новина, все стояло на місці і виглядало природно.
Перше, що вона зробила — відкрила радіоапарат, це був ранок, час всіляких гутірок, дитяча година, кілька вставок популярної музики, але той інший голос з тієї скриньки надав нам більше домашнього забарвлення. Далі ми оглядали спальні, кухню, убиральню, а після цього Лена діловим тоном мене запитала:
— Слухайте, Павле. Які з цих трьох дверей ви вибираєте для себе? — вказала вона двері трьох спалень.
— Вибір за вами, — відповів я помпезно.
— Я вибираю ось ці, — вказала вона на двері зліва. А ви?
— Розуміється, протилежні, — відповів я.
— Схвалюю ваше рішення, — казала Лена.
— А ви не боїтесь? — питав я.
— Чого?
— От хоч би павуків, мишей.
— Я ж вам казала... Павуки чудові сотворіння... А миші — розкіш буття.
— А блискавки? А громи?
— Ці боги? Вони знають мою побожність.
— Добре. Гаразд. Скоряюсь. Займаю оту рожеву... з тим двоспальним і тим трюмо...
— Там є трюмо? Вибачте. Тоді я йду туди.
— До мене?
— Вам рекомендую другу протилежність.
— Навіщо вам трюмо? — питав я легковажно.
— Для душі.
— Це зворушливо.
— Свобода вибору. Ви, можливо, не підозріваєте, що обличчя жінки вимагає відзеркалення так само гостро, як і адорації.
— Я підозріваю... І ще більше. Думаю — обличчя жінки вимагає опіки, уваги... Боротьби... Жертви. Це маска ідола...
— Но, но, но! Я здаюсь. Ми ж заключили пакт неаґресії.
— Вперше чую. Я був весь час переконаний, що ви...
— Тарантула, — перебила вона мене.
— Не так драстично... Прошу вас... Але добре. Погоджуюсь. Пакт неаґресії... Ніколи - ніколи… Отруйна тарантула. Небезпечна. Напишіть це нї ваших дверях, інакше... — я замовк.
— Що інакше?
— Інакше не врятує ніякий пакт неаґресії.
— Не сподівалася, що вже перший наш день розпічнеться погрозами.
— Будьте готові на більші несподіванки... Я забрав свою новеньку, картату валізу і направився до дверей зліва, що побіч з кухонними, де на мене спокійно і покірно чекала вигідна, вистачально простора спальня з так званим континентальним ліжком та різними іншими забаганками цивілізованого гомо сапієнс. Було гаряче, душно, затхло, широке низьке вікно під стелею закрите від комарів густою сіткою і завішене темно-зеленою занавісою. Я все відкрив, розсунув, відчинив, впустив повітря, світло, шум озера... Далі відкрив валізу і виложив її зміст...
Хотілося почувати себе вигідно, безтурботно, вдоволено, виглядати добре, привабливо, елеґантно, поводитись легко, грайливо з виразом зарозумілої певно-сти своєї сили і свого здоров'я. Я не гаяв часу жити, несподівано осяяний щастям день і треба його використати, я швидко переодягався, скинув свій звичайний одяг, надягнув елястичні темно-сині купальні штанці, повернувся перед дзеркалом, яке з приємністю підтвердило, що мої м'язи, всі форми і весь корпус в найкращому порядку, чувся молодо, бадьоро, міцно, агресивно.
Після цього я опинився на залитих сонцем дошках зовнішньої, відкритої веранди з її могутньою панорамою синього озера, по якому безконечно в різних напрямках снувались й гасали човни, човники, вітрильники, яхти, безупину напружено гули мотори, барвіли тіла людей, біліли в повітрі птахи. Та яка велична композиція краси, сили, здоров'я і радости. Я був захоплений, я здіймав проти сонця руки, мене п'янило сонце, повітря, свобода.
А де Лена? Чекав на неї з дитячою нетерпиливістю, коли проходив біля її закритих дверей, ступав на пальцях. Вони таємничо мовчали, але промінювали спокусою. Я залишив їх з ласкавою резиґнацією, намагаючись не бути настирливим. Ось вона появиться, вийде... Я

читати