Завантажити

дивиться і сумно посміхається.
Той посміх, о, той посміх! Марія мало не плаче. Ну що з тією хусткою? Ну куди її? Відкинути? А як відкинеш, коли вона шовкова і коли так приємно на неї дивитися. Не відкине. Не має сили. Тримає в руках і:
— Їй-богу, Гнате, коли ти мені ще принесеш яку ганчірку, в болото викину!..
А Гнат посміхається. «Ну, як то буде ганчірка»,— думає.
— Ну й чого ти так посміхаєшся? Чого ти стоїш?
— Дозволь мені, Маріє, посміхатися й постояти,— спокійно говорить.
— Гнате!.. Ти!.. Не муч мене! Слухай, прошу тебе, не ходи, не купуй! Я ж не можу! Чого ти від мене хочеш?
— Нічого, Маріє, — посміхається.
Марія біжить стежкою під гору, землі не чує. Мороз не мороз, щоки однаково горять. Серце чітко й свавільно б'ється. «Боже мій, Боже мій! Коли б'він хоч листа написав. Хоч би одного листа. Корнію, далекий Корнію! Почуй мене!»
— Що з тобою? — питає Домаха.
— Ах, що зі мною! Отой Гнат Кухарчук дороги пройти не дасть. Скрізь, де не стань,— він, він і він... Домаха хитає головою.
— А господар він, чуєш, добрий. Через плач з Марії рветься:
— Господар, господар! Вам лиш господар!..
— А що ж, дитино, більше? Хліб, до хліба, тепло, дітки. А що ще? Хіба ж краще у нас? Скільки не жий, скільки не працюй, а найми — найми. Ні? А Мартин ото на днях і каже: трапиться порядний господар — дві десятини відкрою. Заслужила, запрацювала.
— Тіточко, люба! Але ж я так люблю Корнія! Я так його люблю!
Домаха думає: «Корнія? Зуби в нього і кучер нічого. Але це і все. Хатина одна мало не на вигоні. До того він матрос. Ти ще не знаєш, що то таке матрос. Де тільки не бува, куди не їздить. Сім літ... Отак— тьху! — і забув. Подумай, що може статися».
Ах, чи ж Марія не думає? Чи треба ще більше думати? Тільки те й робить, що думає. Думає, і не раз рясні ядерні перлини спадають з очей і осипають щоки.
 
VI
Одарка, жінка Михайлова (батьки померли), каже:
— Гнате. Як ти собі хоч, а Марія тобі не пара. Гнат робить з обрізка коси бритву, півдня над нею порається, гострить і пробує. Рудий волос твердий, не тне. Випробовує і гострить далі. Витривалість і впертість переможуть. Мовчить.
— Он Юхимова Ганна, — продовжує Одарка,— дві десятини поля, п'ять соток, пару волів і корову має. А хіба ти не бачив, як вона працює? Не бачив, як коло машини вправлялась з конюшиною? Висівала, сама дві решеті... Не бачив?
Бритва Гнатова нарешті тне. Намилює заросле підборіддя і співає:
Воли та корови часом поздихають, Біле личко, чорні брови (перерва):, повік не злиняють.
Намилив, і зашкварчало під бритвою волосся. Сонце заходить, і бамкає монастирський дзвін. Одарка зітхає, говорить про Трихона, що не дивився на чорні брови, взяв коровами — і тепер он господар на всю губу, про веприка, який вже так угодувався, що не може встати, про вчорашній випадок з кіньми, коли Михайло приїхав від олійниці, поставив коні «і якась халєра так наполохала, що сани на трісочки рознесли, а коні ледве зловили. І нащо воно тримати таке нещастя».
Гнат мовчить і голиться. Поголивсь, шурнув долонею по щоці — добре. Набрав кварту води, нахилився над цебриком і доладно вимився. Після до лампадки поліз, вмочив у оливу пальці і намастив волосся. Розчесане, блищить і відливає золотом. Подивився у кусник розбитого дзеркала, моргнув рижою бровою і все завершив чортівськи звабливою усмішкою.
Через кілька хвилин Одарка лиш провела попід вікнами його спину. Подався на вечірню.
Зима, морози і сніги. Часом і метелиці заводили свої викрути. Скоро минає Пилипівка. Загостить і загуляє Різдво. Дядьки чавитимуть «шкалики», парубки гулятимуть з дівчатами, тягатимуть на Водохрещі «колодку». Тут «колодку» на Водохрещі виправляють. Деінде — на масляну. Парубки — кожний «півока» в кишеню, заломив вовнянку і пішов... Вертаючись з вечірні. Марійка вже не так цуралася Гната. Йшли поруч і більше мовчали. Він мучився над тим, що має сказати, вона — щоб часом не заговорив.
Принаймні хай мовчить. Запитав про здоровля, чи все помолотили,, скільки Мартин продав яблук. Нарешті, після снігу і морозу, нагадав про найвдячнішу розмову. Колодка ж... Треба умовитися, зробити запас...
— А де ж справлятимеш колодку, Маріє?..
— Не знаю,— відтяла і закопилила губу.
— На вашому кутку буде у Трихона. Будуть гарні музики, хата велика, є де потанцювати.
— Хм... Що там мені по вашому кутку.
— Чого ж... Прийди до нас.
— А ти б ще чого хотів? Може, скажеш, щоб прибігла до тебе, до самої хати? Щоб прийшла і сказала: Одарко, а візьми костура та вижени мене з хати. Вже й так по цілому кутку плеще язиком: наймичка, задрипанка, очарувала парубка... Не спить, не їсть, ганяє, як скажений... Бідненький! А скажи-но, хто то тебе так очарував? Мовчиш, мені й не скажеш!
Гнат усміхався своєю усмішкою і мовчав. Марія поночі не бачить тієї усмішки, але виразно уявляє її.
— Мовчиш, очарований?

читати