Завантажити

Марія зів'яла, і ноги відмовлялися тримати.
— Підеш і забудеш...
— Забуду? Хай грім уб'є мене, коли забуду. Люблю тебе, Маріє... Чуєш?
Марія хоче щось сказати, але перешкоджає биття серця. Що вона почула? Боже, що це вона почула! І це каже Корній, дужий Корній... І не соромиться, і язик вільно йому повернувся.
Марія чує у серці біль. Під горло тиснуться тверді сучки, не встигає їх ковтати, здригнулася, і сльози рясно, рясно посипалися. Корній обняв, пестить, горне, цілує мокрі очі, уста і щоки.
— Любий мій! Любий мій! — палко вишіптує Марія. І горнеться, і лине, хмелиною в'ється навколо нього. Гаряче молоде тіло, серце й душа належали тепер не їй — йому. Клялися не забути, розривалися, сходилися знов, ще цілувалися... Чому, Боже мій, буває така коротка ніч?
 
V
Поорали, посіяли, зняли яблука й сливи, викопали буряки, бараболі, порубали капусти. Корнія забрали у матроси. Вечорами ховалася Марія від людей і розливала безліч дівочих сліз. Плакали карі очі, марніли з жалю загорілі рожеві щічки. Вийде до колодязя тягнути воду, стане на тому місці, де стояла променистого вечора, і виглядає драбиняка. Не стій, дівчино, й не виглядай. Не зведеш на землю сонця і не здвигнеш гори. Заглядала не раз у глибокий колодязь — чи не знайти там рятунку? Ні, Маріє. Ні. Не там рятунок.
Гнат Кухарчук кульгає на праву ногу, але господар, яких мало. Їx три брати. Працьовиті всі і розумні. Середній минулої весни відділився на хуторі, Гнат лишився зі старшим, Михайлом, і його жінкою Одаркою. Весною цегляну хату заложили, мурували, барвили кути й комин, стріху бляшану дали і розма- лювали на зелено. Дивишся й радієш.
Гнат, наймолодший з братів, майстер на всі руки. Знає столярку. Сам мурував з мулярами, сам вікна, двері, лавиці поробив і помалював їх гнідою барвою.
Коні у Кухарчуків — на цілий куток коні. Випасені, шиї гнуть, як біжать — земля гуде. Всі знали, що як тільки хату скінчать, то Гнат ожениться. Ніяково у старій хаті робити весілля. І хоч Гнат не який там красунь, але дівчата бігали за ним тичбою. Але він не туди дивився. Піде на вечірню і весь час стереже за Марією. Вертається Марія з вечірні, Гнат уже чекає її чи то біля копанок, чи коло перелазу.
Марія гляне, «добривечір» — і далі.
— Чого, Маріє, так квапишся?
— Хіба заборонено?
— Ну, ні... Але... Та постій же.
— За постій гроші платять.
А ось Гнат їй тут дещо приніс. Виймає з кишені пакуночок, а в нім цукорки дорогі, чоколядові в олов'яних папірцях. Ледве чи й бачила Марія такі цукорки. А все в хусточку батистову зав'язане.
— Візьми...— простягує Гнат пакуночок і дивиться на Марію.
Ні, вона цукорків не любить.
То хай візьме і комусь віддасть. Хай віддасть дітям.
Добре. Марія дуже любить дітей. Візьме і віддасть маленьким, але більше не купуй, Гнате.
Те «Гнате» — це дяка. Гнат чує це, і в його твердій душі щось м'ягчає. Гнат обіцяє, що більше не купуватиме цукорків.
Зате ж він не обіцяв, що не купуватиме коралі. Сам ходив до міста, довго вибирав і вибрав такі, що хай спробує Марія відмовитися.
Зобачила й оченята заграли, перлові зубки самі від себе зробили сміх. Але Марія ж не може взяти тих коралів, їй-бо, не може. Ай, Гнате! І не проси, і не моли. Всі будуть знати, сміятимуться.
— Хіба що цей гай і цей перелаз знатиме, — каже він з жалем.
— Ти, Гнате, дивний. І нащо ти купуєш? Що з того?
— Нічого. Отак собі. Думаєш, дай піду і куплю. А для кого? Ну ж, для кого купити? Дівчини не маєш, матері не маєш. Кому? Марії, підказує думка. У неї такі очі й такі брови... Купи їй. За ті очі, за брови. Подякуй її за них. Ну й купив...
— Дивний ти...
— І я так кажу, та не вірять. Коли б ти заспівала пісні, а я послухав, і більше нічого не бажаю собі...
Марія заспіває йому пісні. Чому б не заспівати. Піднімає груди — і «Летить галка через балку» виво- дить.
Гнат слухає.
— Дивлюся на тебе, Маріє, і стає страшно. Страш- но за твою таку красу. Тобі треба сидіти в світлиці, накинути царську одіж і бути чиєюсь царицею. Ні, ні... Тобі тільки царицею бути. Ти надто хороша, у тебе ж пісня яка, яка пісня!
— Не говори так,— сердиться Марія.— Втечу — і не побачиш більше. Чого ти хочеш?
— Нічого, нічого, зовсім нічого, Маріє. Хочу лиш дивитися, й більше нічого.
— А я й не знала, що ти такий говорун. Казали, мовчиш цілими днями.
— Добре, що хоч так казали. Добре, коли що- небудь кажуть. Гірше, коли мовчать.
Непомітно передає коралі. Марія бере, переливає в очах і не в стані розлучитися з ними.
— Ой Гнатеї Прошу тебе. Не приходь і не купуй нічого. Не можу...
Але наступного разу Гнат в іншому місці зустрічає Марію і розгортає перед нею шовкову хустку. Марія не хоче дивитися. Марія тікає. Гнат мусить догнати і силою за пояс заткнути хустку. Марія сердитися бажає і не має сили сердитися. Свариться на нього, а він стоїть собі,

читати