Завантажити

карк. Поверне він голову й вона чує, як грає під рукою його твердий муксул. Брав її владно, свавільно, ніби щось, що йому безперечно й самозрозуміле належить. А вона ані не думала противитися. Вона ще боялася, що не догодить йому, що він буде незадоволений, що не забуде, не подарує. Адже ж перший раз вона належала не йому, а комусь іншому, ненависному його ворогові.
Так. Він не забув, не забуде, бо не може, хоч би й хотів. Згадка про те, як нікчемно розбилися впещені його мрії про тиху, теплу хатинку, про солодощі першої ночі, бурила його лють. Хотілося на комусь помститися, але на кому? Метався на ній, хоч розумів, що її вина тут найменша. Серед ночі зненацька встав і, навіть не попращавшися, пішов. Не міг придушити все нових, скажених напливів люті. Забрав з собою все тепло й щастя Марійчине. До самого рана тремтіла від холоду, а сльози лилися безупину.
 
12
 
У корчмі Табака тепер що-вечора шумно, повно диму й веселості. Ллється пиво й вино. Ревуть захоплені вояки, гуторять, сперечаються. Іноді, коли прозоре питво розворушувало своїми градусами вояцьку кров журливо тоді ставало в корчмі. Дзвеніли кухлі та "погарчикй". Гурагани лайок на семи мовах виригалися й стиналися у повітрі. Юра був ранений і прийшов на відпустку; Він іноді також не цурався Табака, але за час свого перебування в війську змінився до непізнання. Сідав за стіл, брав часопис, вичитував тему для чергової сварки з мадярами і починалося. Кричали, червоніли, біліли, зривалися, мов попечені, і вимахували один перед одним кулаками..
 
Одного разу виникла порядна свара між Юрою й одним мадярем. При тому був і Павло...Юра, по звичці, бурився й кипів, мов казан. Він доказував, що гуцули, це не яке-небудь сміття, а частина великого, народу. Про це він докладно довідався в Галичині й у лікарні. Там лежали вони разом з галичанами й ті встигли напомпувати його належно.
Павло нічого не розумів, але сидіти спокійно й лише придивлятися, це значило показати себе нічим. Він горою за братом, його тяжкий кулак пристукував по столі, аж виплюскувало пиво, а рев його заглушав цілу корчму.
— Так йому, брате! Гати його! Докажи наше. Гей, Табак! Вилазь з пивом! Сип, рижий.
—І Табак сипав. А після, йдучи додому, Павло допитує брата. Цікаво, що то він там молов. Якась Україна, Київ!
Юра оповідав йому.
А ніч темна, темна. Дме північно-західний вітер. Горами з шаленим вереском мчать легіони вітрів. Брати помацьки тюпають навпростець через грунь додому, їм легко й простірно. Перед ними розступаються вуглево-темні простори і в уяві горить неймовірно приваблива будучність.
— О, цей брат! Цей прекрасний, мудрий брат! — Павло широко розмахує кулаками. Він у захопленню. Докажемо ми ще своє. Ми ще їм відплатимо за повішеного вуйка.
Підходячи до рідного кубла, брати розминулись. Юра до хати, а Павло повертає на грунь.
— А ти ж куди? — питає Юра;
Нічого, нічого, йди й спи. А я піду погрію Марійку. Вона ж, знаєш, на полонині. Це тобі не маржина. Студінь така чортова.
— Хочеться тобі таку дорогу йти.
— Ну, що ж. Вона також мерзне. Добраніч, Юро!
— Добраніч, Павле!
 
13
 
Я вже на фронті. Приділили до 103 ц. к. пішого полку 55 бригади. Стоїмо на відпочинку, а після нас мають відправити на Лисоню під Бережанами. Дні літні. То погожі, соняшні, то знов сльотить. Забрали мене зараз по відступі від нас москалів, які дійшли були аж до Мармарошського Сиготу. Бавилися вони в нас усього два тижні. Нахлинули так нагло, що Юра, який був на відпустці, не встиг навіть від'їхати, Його ловили, мусів разом з батьком ховатись по бутинах.
 
Забрали також москалики й нашу маржину. Батько, який довго вірив, що то „наші", переконався нарешті... І ті вороги, і ті неприятелі. Мати тільки те й робила, що плакала.
Але тепер все те минуло. Я вояк. Я пройшов муштру, понюхав пороху. За чотири тижні прогнали мене через підстаршинську школу і тепер я навіть маленьке начальство. У моєму розпорядженню скоростріл, який слухає мене з найбільшою увагою й виконує точно мою волю.
 
Стоїмо в якомусь маєтку. Великий панський будинок і парк. Скрізь вояки, їх мундури, чоботи, лайка. На луці коло паркового ставу, понастелювано вояцької білизни. По деревах, квітниках крізь порозвішувані рукасті, ногасті вояцькі речі й випари, які виходять з них, нагадують Газову ацителинову атаку. У ставку й над ним повно вояцьких спин. Перуть, миються, або паряться на сонці, мов жаби.
Я ж напхавши в волю черево, скинув черевики, поножки верхні пропалені й зачовгані піском штаниська, в одній адамовій сорочці розкидав себе під соняшною зливою, всякаю в шкуру пахучий промінь та прислухаюся до глухого поворкування шлунку, який веде боротьбу з надзвичайною скількістю недовареної фасолі, твердим окрушним “комісом” та куснем гумояловичини.
 
Враження щасливого хижака, який тількищо вернувся з удачиих ловів. На моїх устах ще не витерта засохла

читати