Завантажити

невеличка пригода. Я їхав з Павлом. При виїзді з Лопушанки на широку дорогу, зустріли легкі обшиті санки запряжені парою баських карих. Мене одразу проняло жаром. Це поїхав лісничий. Коні його, розбиваючи копитами сніг, швидко промчали й зникли. Але в моїх очах ще довго стояв один образ, якого я й соромився й якому десь глибоко в собі молився.
Ми швидко були на місці, коло мосту. Там уже чекало багато саней. Почалися перегони. Наші коні були найкращі, тому Павло без великих труднощів перегнав усіх. Але видно було, що він не тішиться перемогою. Це не бавило його так, як це бувало минулих років. Назад їхав майже спокійно і лише роздивлявся по сторонах. Він шукав Марійку. Ввесь час ніде не було її видно. Ми проїхали селом туди й назад, але даремно. А Павло мав на неї свої наміри. Повертаючи назад, коло мосту побачили Яринку. Павло прикликав її.
— Де є Марійка?
— Легінь з тебе. Ти й не знаєш, де вона. Вона давно вже на тебе чекає. — І показала, де чекає. Марійка чекала коло садиби Розенкранца. Там був високий частокіл і за ним стояла Марійка. Павло розгонно підїхав, твердо й раптово осадив коней, зіскочив з саней і в миг ока Марійка була в санях Павла. В ту саме мить коні рванули вперед і понесли. Я не поїхав з ними, а залишився на місці. Мене захопила надзвичайна зручність Павла.

Але пригода ця викликала в селі неймовірну розруху. Хтось побачив Павла й Марійку, які швидко поїхали в напрямку Кевелева, побіг до Манівчуків, щоб сказати. Ті захвилювалися. Счинився рейвах. Миттю запрягли коні и помчали навздогін. Кілька саней з села рушило собі за ними.
А Павло, обнявши Марійку, гнав щосили в напрямку Квасів. Коні мчать, розбиваючи копитами сніг. Іскряться гори, палають засніжені ялини, водоспади оздоблені льодяними френдзлями, які горять, мов діяменти. Пінна і люта проривається з-під снігових шапок вода й, здається, рине просто з височини на голову. Гей, уперед! Гайда, мої каштани! Мчать коні, мигають смереки, водоспади. Коло залізного мосту зненацька звернули й помчали глибоким міжгіррям попід Менчілем.
Ми з Юрою помчали також за всіми. Під Менчілем надігнали велику валку саней, коло котрих не було ніодної людини. Всі видно десь спереду. Зіскакуємо й біжимо наперед. Там зібралася величезна юрба людей, серед котрої кричить і розмахує руками Павло. Коло нього стоїть і плаче Марійка. Він без шапки, голова розпатлана. Розкидаючи на всі боки кулаками, на ціле горло репетує:
— І коли ви всі зібралися тут і нехай вас ще тільки буде, а я з свого не зійду. Смерть кожному, хто осмілиться відобрати від мене її. Перед людьми й Богом клянуся, що слово моє тверде, як камінь Не попущу. Гетьте всі! Якого чорта поприходили сюди!
Присутні поділилися на дві стороні. Одна тримала за Павлом, друга проти. Павло килів. Видно було, що кожний, до котрого торкнеться його кулак, клякне на місці. По часі нам удалося розборонити сторони й дещо втихомирити. Люди поволі розходилися до своїх саней і відїзджали. Павло з Марійкою мусіли повернутися й їхали разом зо всіми. До Ясіня верталася довга валка саней. Коло церкви Павло віддав Марійку батькові, але прилюдно на хрест поклявся, що як тільки їй щось станеться злого, — горе злочинцеві.
Та не дивлячися на погрози, старий Манівчук переслідував Марійку, не пускав її нікуди саму й намагався як найскорше видати її за Янчеюка. Цей після своєї поразки все таки не здався й уперто домагався свого. Павло кипів від люті. Ходив чорний, мов градова хмара. З кожним днем зростала його лють і всі були переконані, що не вийде це на добре. Мати ввесь час тільки тошніла. Раз пробувала вона поговорити зо своїм "старим", — піди, мовляв, до нього та поговори. Не звірюка він, зрозуміє. Дочка його ніщо вже такого, але коли той за нею так упадає, що робити. Та й поле його коло нашого. Господар з нього не останній.
 
— Щоб я до нього йшов? До Манівчука? Чи ти не зїхала часом з глузду? Хай я умру, хай мої діти згинуть, а до нього не піду. А той перешумить і забуде. Такий здоровенний вигнався, а такий дурний. Заманулося йому. Та я б на неї, коли не хоче, сто разів наплював. Тільки світу, що в вікні, чи що?
— Та вона ж його хоче. Вона он бігає, як дурна. Все той дурний старий.
— Ну й чортяка з ним. Най держить свою ту цяцю. Дивись щастя яке.
— Це ти так говориш.
— І так добре. Коли б той наш бельбас подумав собі гарненько та розважив, — сам би те саме сказав.
— Ой тошно та нудно мені. Господи, спаси та охорони. Що то з того вийде. Серце моє болить, ох, як болить Не буде з того добра.
І на цьому старі кінчали. Розходилися до праці й думали далі свої скорботні думи.
Зима стояла люта. Морози, метелиці, снігу навергало скрізь. Такої зими старі люди вже давно не памятали. Але робота в бутині не зупинялася. Нас тепер трьох, їздили щодня. У праці Павло на хвилину забувався й дещо веселішав. І от одного разу сталося велике нещастя. Через необережність Павло попав під смереку й його тяжко почовпло.

читати