Електронна бібліотека/Проза

Завантажити

Звідтоді, як у Переволоках спалили Хрестовоздвиженський храм, багато нечисті в селі розвелося. Як літо ― утопленик, як гульня ― вішальник. Юхим Лівша перехрестився перед тим, як зашморг накинути, то його так пожбурило, що ледве стямився. А Панько Зимний у Бога не вірував, то рогатий затяг бідолаху аж у яр і на старій груші повісив. А що вже відьом розплодилося ― заледве не в кожній хаті кублилися. То молоко в корови відберуть, то чоловіка від жінки одвернуть, а то болячку чи й смерть нашлють. Чинили вони свій шáбаш на повню, на шпилí біля Дніпра. Опісля ― гасали по небу як оглашенні. Кажуть, в одну з таких ночей Софія зачала… від нечистого.

Розпашіла від купелі Яна зазирнула в люстерко: на дні смарагдових озерець лукаві бісенята ― круть-верть… Пригрозила їм пальчиком. Біляве прядиво кіс залоскотало перса й вона збуджено повела манливими стегнами. “Недармá молодиці скипають люттю. Жодна в селі не дорівняється мені вродою. Їхні огирі летять до мого бережка, як бджоли до вулика...” Яна сласно опускає очі, а бісики плиг-плиг і вже викрешують вогонь у лоні молодої плоті, аж серце займається… Глухий стогін рветься з грудей. “О, сили небесні! Хіба ж я винна, що в жилах моїх бісівська кров нуртує?”

― Знов із жонатим знюхалася?

Материні слова остуджують пал. Яна тільки тепер зауважила в куті кімнати суху згорблену постать. Роздратовано накинула халатик.

― Яке коріння, таке й насіння…

Софія сполотніла.

― Лучче б до церкви навернулася!

Янині смарагди в’їдливо блиснули.

― Мамо, ти ж сама в гріхах як у реп’яхах! Чи ж не з учора богомільною стала?

― Трапляється, що й по мудрому чорт катається.

― І котрий же з них мій татусь? ― уколола дочка.

Софію аж пересмикнуло, нестямилася, коли й відважила ляпаса в нахабну щічку...

Як і в дитинстві, незнана сила несе зобиджену Яну до Дніпра.

― Яно-о! ― вчувається їй зі шпúлю гори.

― Яночко-о-о! ― зваблює вітер оксамитом чоловічого голосу.

Узрівши у водяному свічаді смарагдовий полиск, дівчина всім єством усотує живлющу снагу дніпрової глибíні.

― Та-а-ту…

Лише тут Яна вимовляє це омріяне слово. Тільки тут уява малює рідні татові очі.

“Мамо” ― спурхувало з її вуст щодень, але матінка надто переймалася чоловіками, які постійно тирлувалися біля її принад. Безцеремонно приводила в хату чергового любаса і, якщо котрийсь ніяковів од присутності дитини, нетерпляче шепотіла: “Вона вже спить…”

Та хіба заснеш під зойки пойнятої блудом матері! Злякана Яна чаїлася під благенькою ковдрою і дивувалась, як це мама дозволяє отак себе катувати? А коли подорослішала, самій закортіло звідати отих цілунків, які її матінка рясно дарувала всім, окрім рідного дитяти…

За тридцять літ Яниного життя мати так і не зізналася з ким “надбала” її. Не інакше, як “обітницю” склала тому дідькові… Подейкували, що після пологів баба пупорізка ревно шукала в немовляти “знакового” хвостика. А натомість виявила, що дівчинка ― викапаний янгол!

― Янго-о-лиха, ― кепкували молодиці, ― копитатий у янгольське тіло лиху душу сховав.

― Не лихішу, ніж у вас, чорнороті, ― огризалася Яна, ― а що бандурка моя солодка, так це через чулу, а не лиху душу. Не те, що ваші сухі дримби^*…

Материн “вишкіл” дався взнаки ― меду того скуштувала зарано. Саме тринадцять виповнилося, коли вистежили її сільські розбишаки на шпилі.

― Лови Янголиху! ― скомандував восьмикласник Льонька.

Брудне гадюччя рук знагла оповило цнотливе тіло й заледве не розчахнуло його навпіл.

― Отамо-о, між сідницями, хвоста відьомського шукай!

Порятував Віталій. Міцний як скеля, граючи крицевими м’язами, заіграшки розкидав нападників. Схилився, спантеличений, над знетямленою дівчиною.

Наче в сметані купана, подумав, торкнувшись до набубнявілих груденят. Трепетно діткнувся шовковистого горбочка і… жадно припав вустами до крихітного рожевого пуп’янка. Примарилося, що дівчина погідливо зойкнула.

― Я доторкнусь, я тільки доторкнуся… ― похлинався, збиваючи крапельки роси з розкритого бутона…

Недолюблена матір’ю, Яна й не збиралася пручатись…

Батько Віталія зостався вдівцем. Може, через те і в чарку частенько зазирав, а син зростав бадилиною. Мешкали на одному кутку, тож Яна ще змалу бачила в думці цього чорнобрового красеня своїм лицарем. Та він, старший років на п’ять, ніби й не помічав її. А насправді потайці теж накинув на неї оком.

Звідтоді жили з Віталієм як молодята. Яниній матусі було однаковісінько, свекрові й за вухом не свербіло, а люди… на чужий роток не накинеш платок.

Віталій тінню ходив за Яною, у школу й зі школи супроводжував. Гонорове дівча навіть Янголихою перестали дражнити ― побоювалися.

Не встигли милоданці й розкуштувати того щастя, як Віталія до війська забрали. Плакала. Присягалася. За півроку змарніла, спала з лиця. І раптом знову оте:

― Яно-о-о!

Побігла. Уп’ялася смарáгдами в такісінькі, як і в неї, очі, що зринають і зринають з чаклунської глибíні.

― Яночко-о-о... ― і вже такий рідний, такий оксамитовий голос утішає її.

Та що це? У Яниних пригаслих смарагдах бісики оживають, кволе тіло напинається тятивою. Дівчині щоночі верзуться любощі ― спросоння Віталія кличе.

Змилостивився... Кинулась у ведмежі обійми як божевільна. Ще і ще гамувала жагу, наповнювала медом давно спорожнілі щільники… Ранком отетеріла ― свекор хропів біля неї…

Утекла до матері. Та вогню в соломі не сховаєш. Обмовився, мабуть, потіпáха за чаркою ― молодиці вслід їй хрестяться.

― Ой, стережи, Галю, свого гультяя! Як цій тягýрі попадеться ― зостанешся без чоловіка.

― Твоя правдонька! Така й дідом не погребує…

― Уся в родителів.

― Чорт біса і з-під купини бачить!

― Еге ж, недарма на відьомський шпиль бігає.

Яні непереливки. Віталію любовні листи шле, а жага ― тіло спалює.

Сільські зальотники нюхом чують, коли в ній бісівство оживає. Хто в яру Яну приголубить, хто під копичкою сіна розкладе, а хто й серед поля у пшениці покриє...

Найбільше діставали Янголиху сільські пліткарки. І хоч уміла дати одкоша, прагла, хай що, потрапити до міста. Огниста вдача не завадила успішно закінчити школу й вступити до медучилища. Давно прагла зрозуміти, що воно за сотворіння таке ― людина. Замешкала в гуртожитку і поклялася: “ Все. Жодній спокусі не піддамся. Вивчуся, працюватиму лікарем. А Віталій… якщо простить ― переїдемо до міста”.

Науки “гризла” затято.

Які там дискотеки! Яке кіно!

Але ж на своє лихо налилася соком, наче спіла динька. І хоч як маскувала очі густими пасмами, один таки бісик прорвався. Звабив, клятий, статечного терапевта з обласної лікарні, у якій Яна відбувала практику. Кохалися потай на нічних змінах...

І знову того щастя, мов кіт наплакав...

На вихідні Яна додому приїхала. Зирк у вікно ― “швидка” загальмувала. Двоє дебілів ускочили в хату й мовчки потягли дівчину до машини. Доки їхали, якась медсестра люто здирала з неї одіж. Зупинилися в центрі села, а неділя ж ― базар! Яну, в чім мати народила, оті ґевали витягли й розчахнули перед усім людом.

― Оце тобі, сучко, за мого чоловіка! ― верещала медичка, заливаючи Янин страм зеленкою…

Стид ― не дим, а очі таки їсть… не одважилась Яна повернутися до училища.

У селі кісточки миють, але ж і співчувають.

― Бачили, Прісю, дівка хоч і з чортячого сім’я, а поцька в неї людська.

― Чи не з Грицька Панчишиного те сім’я вийшло? Соньку збезчестив, а сам зі шпиля та у воду.

― Еге ж, рогатому в зуби…

― І дитину за собою тягне.

― Нещасна вона.

― Неприк-а-яна.

Янголиха в хаті біду свою приколихує. Вже і приспала її. Аж тут посеред ночі:

― Яно-о, Яночко-о-о…

Підхопилася. А мати двері застує.

― Не ходи… він очима світить, а боком душу тягне…

― Ось чого ти така бездушна, ― підштрикнула Яна і подалася на шпиль...

І вже хóроше їй. Уже й на люди вийти не лячно. Навіть материної поради дослухалась ― влаштувалася дояркою.

Якось тяглася з клумаком трави ― вантажівка спинилася. Дужі руки підхопили мішок, а Яну наскрізь пронизали тернові, аж вороні очі… Похитнулася, мов кульбаба на вітрі.

Водій підтримав, запросив у кабіну. Про що тільки не перебалакали! Відтоді, як без Віталія зосталася, уперше рідну душу зустріла. А головне, не кинувся на неї як здичавілий самець. І хоч обоє втратили спокій, Яна нової зустрічі уникала. Чоловік старший: має жінку, дитя, недавно хату в Переволоках купили.

Богдан вчинив інакше… Запросив Яну на іменини, з дружиною познайомив. І малій Катрусі “цьоця” сподобалася. А для неї з Богданом щастя ― стрічалися не криючись.

Того фатального вечора Яна застала вдома тільки Богдана.

― Катруся захворіла, одвіз у лікарню...

Кинулася мов ошпарена до хвіртки, та він перейняв.

― Зостанься…

Увесь тиждень бісики святкували перемогу… і неспроста. Яна ― завагітніла. Досі їй миналося, а тепер… навіть зраділа. Кохала!

Зізналася Богданові. Занервувався.

― Ну-у, коли вже так сталось…

Павутинкою забриніло Янине щастя.

― А Люда?

― Спробую пояснити… Катрусю шкода.

― І Віталій ось-ось повернеться.

― Ти йому не дружина…

Люда перестріла Яну змучена, в сльозах.

― Живи. Розкошуй на моєму горі!

Забрала Катрусю і поїхала до матері.

А Богдан привів у хату нову господиню…

І знов у селі як в осиному гнізді ― Янголиха з язика не сходить.

А тут ще й Віталій об’явився. Поінформований. Приятелі наперегóни новини сповіщали. Тільки Яна анічичирк, гадала, що й не гляне в її бік.

Глянув…

Кров шугонула в скроні. Це ж моя люба пташечка! І майже не змінилася, хіба що погарнішала.

― Горличко…

Яна пришвидшила ходу. Хотілося й справді птахою злетіти чи каменем у воду канути.

Наздогнав. Згріб як ведмідь тріску. І цілував, цілував…

― Вернися. І словом не зобиджу. Дитинку, як і тебе, ― любитиму…

Яна обм’якла. В душі щось тенькнуло, забриніло.

― Віталику… зламалась я…

― Зате я мов криця! Все одно моєю будеш…

― Пізно-о-о, ― застогнала Яна.

Після “чоловічої розмови” Богдан геть знавіснів. Уночі витяг Яну в сад і… повісив на сливі. А потім відлив водою і викликав “швидку”.

Богдана засудили.

Яна обродилася мертвим дитям. Напівживу, Віталій з лікарні забрав… а люди як спасівські мухи.

― Вже й мати до Бога навернулася.

― Еге ж, на старість і чорт у ченці пішов.

А сусідонька й собі через паркан підпряглася.

― Пощó ти, шльондро, сім’ю розбила? Чоловіка нізáщо в допр запроторила. Дурний, що не задушив…

Яна напружилась як тигриця перед стрибком, хижо блиснула смарагдами.

― Вам, праведним, невтямки, що я й з могили хотітиму…

― Щезни, нечиста кров! ― перехрестилася сусідка.

Тільки Віталій сатани не боявся. Розписалися… Боронь Боже, кому криве слово про дружину обронити.

Десять літ Яна павою ходила, а тоді ― овдовіла…

Довго-довго стримувала Янголиха своїх бісиків, так довго, що вже і призабула, коли почувалася жінкою. Аж тут і прилинуло оте любе серцю:

― Яно-о-о….

Не стямилась, як і злетіла на бісівський шпиль.

…І знову бурхливою пóвіддю прибуває перелюбної снаги. Змарніле тіло хмільною звабою повниться... ожили, заяріли бісики!

А тут саме подруга з району озвалася ― приїдь, сто років не бачились!

Додому Яна попутками вертала. Спинився чулий дядечко. Зиркнула в очі, а там… смарагди точнісінько як у неї, ще й бісики-близнюки грають. Та й голос… знайомий.

― Хто ви?!

― Артур... директор готелю “Амур”.

І подає візитівку гречно. Глянула, таки справді Артур і таки “Амур”. Оце тобі й “лямур”, подумала.

Зсутеніло... Тривожно й тоскно Яні. Навіть чаклунський шпиль сьогодні не додає рятівних сил.

Материн ляпас чи невідь-що відвертають од побачення. Артур, звісно, кавалер поважний, тільки… моторошно від отих бісиків-близнюків…

Нараз небо зчорніло. Шпаркий вихор збурунив хвилю. Люто пожбурив на шпиль тисячі бризок ― раз, вдруге… Двиготить, гнівається Славута.

Смарагдовий полиск проймає до кісток.

― Артур?

― Яно-о-о, пора!!

“Очима світить, а боком душу тягне,” ― долинає материне.

Над смарагдами Артура проступають рубінові ріжки… ще мить ― і воронячі крила підхоплять Янголиху.

Але Яна твердо кладе рятівний хрест…