Завантажити

От не було на молодиці,

та сталось на стариці

(З народного)

Проз мої вікна, що цілоденно пантрують ліс, дибає старúця. Щоранку угніжджується на сонячній галяві і, вчепившися за лискучого костура, начебто тратить пам’ять. На її плечицях зводять подих метелики. Біля ніг снідає горішками вивірка. І навіть у найспекотніший полудень гачкувата постать стариці бовваніє між розмай-зілля...

Допікає незворушність. Чомусь хочеться, аби ця потороча зникла. Вона й направду щезає... коли плаче небо. Тоді мимохіть позираю у вікна й ловлюся на відчутті, що чогось бракує. Стариця вабить і воднораз одвертає. Вкотре пориваюся підійти до неї, але… боюся уздріти зблизька згаслий погляд і нікчемність кволого тіла.

Якось, гуляючи лісом, поспитала залюблених молодят:

— Вас не лякає старість?

— Чия? — здивувався хлопець.

— Ха-ха-ха, — засміялася юнка, — до неї ще ген-ген!

Може, й стариця так вважала? Була ж молоденькою, вродливою і запевне кохала... Що-о-о! Ота висушена, безживна примара когось кохала?

А чом би й ні!

Того дня розпашіле сонце зненацька заснувала хмара. В’юнка блискавиця розпанахала небо й за мить сипонуло градом. Потороча спробувала звестися, але буревій вихопив костура й звалив її з ніг...

Я нестямилась, як опинилася біля неї. Старицю несло узгір’ям, наче суху бадилину. Хистке павутиння рук безпомічно снувало в повітрі, аж доки не зачепилося за простягнутий костур. Жінка вдячно кивнула і, скоцюрбившись під змокрілою одежею, подибуляла поруч. Голова, запнута старенькою газовою шаллю, похитувалася, ніби цебро на коромислі. Коли б не костур, то, певно б, землю носом клювала.

Біля будинку, що височів напроти мого, зупинилася. Невже тут її осідок? Хотіла поспитати, але... скарлючена постать нараз розпружинилася і знагла постав легкий силует, в очницях якого сяйнув гéмонський вогник.

― Старість теж має душу, ― почулося з полуменю.

Доки оговталася ― нікого. Людина… фантом?

Відтоді задощило. Стариця щезла як булька на воді, одначе продовжувала сотати нерви. То насниться, то примариться…

Якоїсь ночі не вгавав пугач. Кімнату заполонювало мерле світло. Хотіла завісити вікно і... сторопіла. До яскравої обручки місяця, що вилискувала над галявою, крадьки сунулася гачкувата постать. Попереду стариці, ніби сам собою, вихляв костур, а слідом за нею, як жмут сіна за копичкою, волочилася сукня. Діставшись “гніздів’я”, примара випросталася й гостро тицьнула костуром у срібну повню. Вістря спалахнуло… Тієї ж миті тишу розірвало моторошне “Пуг-у-у-у!” Із поближчої сосни злетів пугач і замахав крилами над диво-свічкою. Вогонь заметався зміїним жалом і згас. Упала темрява.

Зрáня репіжив дощ. Лихі краплі цвяхували голову ― здавалося, вона ось-ось репне від болю.

Цій марі, цій поторочі щось конче треба від мене… Невже? ― Господи! Але чому я, чому знову я?!

Очманіло метнулася до шухляди й дістала пожовклого вузлика. У нім ― уламки збриженого давнього воску. Ось ― гадюка, а на цьому зливку дві голівки над водою... Сестра-небіжка в дитинстві злякалася вужа, а я ― її та братової смерті.

Того літа Дніпро безжально поглинув обох, і скоїлося те страхіття перед моїм зором. Отак укупочці у весільних строях і схоронили. А я жахалася і скімлила ночами, як скалічене цуценя.

Сільська знáхарка переляк молитвами вичитувала й виливала з воску. Подейкували, що й відьмувала. Згорьована мама одвела мене, десятилітню, до неї. Довгенько я стежку топтала до баби Фросі, доки попустило.

Так і заприязнилися. Опасиста Фрося підупала на ноги, тож здебільше сиділа на табуретці, як плеската печериця. Я їй то хліба принесу, то водиці витягну. Згодом-перегодом стала мене до знахарства долучати.

― Від страху й нечисті хрестом боронися, ― повчала.

Було, дитя злякане принесуть ― вона мені й шепче:

― Дивись і примічай, як це робиться...

Деякі замовляння я вивчила, та як розплавлений віск у воді на різні фігури обертається, не могла збагнути.

Одного разу всадовила мене баба Фрося навпроти й розказує:

― Скоїлося те напровесні. Пішла я на Дніпро прати і шубовснула в пролизень. Слава Богу, мій Микола нагодився, порятував, але зосталась я безплідною. Звікували ми з чоловіком, як воду в ступі протовкли ― ні дитини, ні билини. Пора й мені до нього збиратися, тільки Бог з таким “приданим” не приймає...

По цій мові знахарка перемінилася. “Печериця” перекинулася на “мухомора” і взялася червоними цятками. Суне гарбою на мене й свердлить балухатими очима:

― Хочу тобі ремесло передать...

Я злякалась і подумки перехрестилася. Знахарка знову обернулася “плескатою печерицею”:

― Ох, засиділась... піду курочок погодую, а ти, дитинко, в хаті похазяйнуй.

Оговтавшись, я взялася за віника. Збризканий водою пил, що пахнув кінським кізяком, кілька трісочок біля печі ― оце й усе сміття. З порога озирнулася... на щойно підметеній долівці сяяв новенький червінець. Стало мені моторошно. Згадалося татове напуття: “Нігде нічого чужого не бери”. З тим і вискочила я на подвір’я.

― Бабо Фросю, де ви!?

― Тутечки, ― озвалося з-за сараю, ― а що тобі?

― Гроші на долівці… Як підмітала ― не було.

― А скільки ж?

― Червінець.

― Підніми та поклади на стіл, може, впали, ― знахарка хитренько посміхнулася й додала: ― Умниця, буде з тебе толк...

Помилилася Фросина. Ніякого “толку” з мене не вийшло. Після тієї чудасії відсахнулась я від неї. Знахарка вже й людьми переказувала, щоб прийшла. Поривалася… та щось не пустило.

Невдовзі село загомоніло:

― Хоча й рятувала багатьох, а таки ж відьмою була.

― Ох, і мучилася. Дідько кості ламав, а смерть не брала. Славко Куций сволок підважив, аж тоді дух випустила.

― Значить, не передала відьомства.

― Господь уберіг дівчину...

ІІ

Я заховала відбитки страхів у вузлика. Тридцять літ троюдять душу, а знищити ― зась! Підійшла до вікна: байдужою прірвою зяє небо, з обвислих соснових рукавів дзюрчать ручаї, злива решетить галяву. “От і добре, от і пущу все за водою…”

Хапаю вузлика й, накинувши дощовик, поринаю в негоду. Маєш! ― у будинку навпроти… знайомий силует. Ввижається? Ні, манить.

У параднім контури стариці тьмянішають, невиразною тінню всотуються крізь зачинені двері. Нерішуче тупцюю перед оцим лазом у безвість… Подертий дерматин, трухлявий поріг, замість дзвінка ― дірка.

― Заходь, не замкнено.

Кілька кроків, і я в просторій, але темній кімнаті. Легені забиває бридкий дух старості. Єдине вікно щільно затінене гіллям. Нікого. Тільки дощ гарцює й гарцює підвіконням. Нарешті зажевріло світельце. Стариця лежить горілиць, в головáх ― вірний костур. Худа, аж прозора рука кволо покивує на стілець...

Знічено сідаю перед своєю мучителькою. Біла облямівка хустки чітко відтіняє глибокі борозни, замість очей ― теменні виямки, ніс вигострився совиним дзьобом. Губи ― молодик вниз ріжками.

Лежить, як з мармуру вирізьблена...

Втім, обпікає чийсь погляд. Зводжу голову і бачу портрет юної вродливиці: високе чоло, кучеряві коси зібрані в жмут, грайливий усміх. З-під розкрилля брів палахкотять дві стиглі вишні. Вогонь схожий на той, що я бачила, тільки...

― Тільки вишні давно вицвіли, ― прошепотіла стариця.

З глибоких западин повільно зринули бляклі очі. Вони марудять душу, вивіряють на міць. Стариця переводить погляд на портрет і її голос шелестить студеним падолистом.

― Цей світ як маків цвіт: день цвіте, а вночі опаде. І щоб не пустити життя на пси, тямку в голові треба мати. Я була з тих жінок, у яких земля під ногами горить. Гадала, що мою вроду літа оминуть. Господь зумисне доточив віку, щоби гординю погамувати. Краса відбрунилася… тіло ― сап’янець зношений…

Шелестіння стихло. Німувала і я, спантеличена.

Перегодом жінка знову озвалася.

― Старість теж різна. Буває, не тільки вроди, а й розуму збавить. Пам’ять моя ― шуліка, найдальшу старовинý бачить, аби до скону гріхи спогадувала. А як було втриматися, коли кров шаліла? Хлопців, як жеребців у стайні. Грала-перебирала ― норовистішого шукала. І таки втелющилася в такого, що на одній нозі крутився. Засватав. Думала, моєї гарноти як води в криниці, судженому довіку вистачить. Де там! Ошалів мій Петрусь, став за спідницями волочитися, не перебираючи ― хай потороча, аби охоча.

Від такого стидомирництва я ледь не завісилася. Напитала ворожку, а вона мені: “Мічена ти. Підучу на макове зерня, сама невірного повернеш”. Що то молоде-дурне ― погодилась я. Ворожка висмикнула з-за пазухи хустинку з приворотним зіллям і встромила в неї чотири голки.

― На молодий місяць наготуй чоловікові добру вечерю, чарчину налий. Ладком підкотися, горлицею туркочи. А як відчуєш тверду чоловічу силу, кішкою муркай. Підпусти близенько та й знову пазурці випусти. Як силою домагатиметься, пташкою випурхни з-під нього... а очима заманюй, дихай жагою невситимою. Грайся так, доки терпець йому урветься... Пильнуй, щоб сíм’я не проґавити. Збери його в оцю хустинку, зав’яжи вузликом і голками приколи. Доки там стримітимуть, жодна жінка не розбудить у нім мужчини. А коли сама запрагнеш його любощів, повитягуй голки ― відчуєш силу зголоднілого вовка...

Так і сподіялось, як нараяла ворожка. Покинув чоловік швендяти по молодицях, але зачах і… ліг на лаву. Чаклунка передала мені відьомську науку й теж опряглася. А я й досі каюся, що того “добра” від неї набралася...

Закохалась я вдруге й заприсяглася не відьмувати. З Павлом нарешті зазнала жіночих розкошів. Висотував серце своїми любощами. Не кішкою, гадюкою звивалася від його жагучих цілунків. Несамовитим криком летіла в безвість... То було Боже царство на землі. Я тільки розквітла, не встигла ще й дитяти в собі відчути, а рай і урвався...

Звідтоді зробилася глуха й німа. Жалóбною хусткою вроду зáстила. Приманювала Павла ночами. Показувався. І навіть... кохалися ― відьомські чари підсобляли. Увостаннє об’явився смутний і вже якийсь нетутешній: “Не зови, ― каже, ― більше, дружинонько, бо я вже далеко… край світу ”.

Спливло й це…

Зійшлась я з колишнім однокласником Сашком. Любив мене змалу. Лютився, що не за нього віддалася. Було, перестріне та так і обпече:

А ще буду хоч сім літ ждати,

Доки станеш удовицею…

І як наврочив... двічі вдовицею стала. А він із села канув. Повернувся через чверть віку, пошарпаний як позаторішній стіг.

— Прости, — мовить, — не хотів я їхньої смерті... пісня та ― моя улюблена… Коли ж твоя ласка, то сідай у мою тарадайку ― вдвох веселіше з ярмарку їхати.

Спродала я хату і подалася до Сашка. Отутечки і прожили з ним як одна душа понад двадцять літ. Нещодавно і його віддала землі...

ІІІ

Запала тиша. Стариця, здається, заснула. Може, й мені оце сниться? Ось зараз встану і вийду тихенько з цього сну...

― Мусиш мені допомогти,― прошелестіло. ― Ти теж мічена. Коли замешкала поряд, я відразу тебе відчула, але без причини не займала. Ти, як і я, з родимих ― можеш і поробити, і відробити зло. А є відьми учені. Вони найлютіші, бо служать тільки дияволу...

Ще в утробі прокляла тебе материна суперниця в таку хвилину. Через те й носиш тавро родимої. Але ти не відьма, бо не посвячена в це діло потойбічним обрядом. Не хотіла я втягувати тебе в бісівське кодло, але сама не вмру. Уночі пугач сповістив, що місце звільнилося… Маєш намовлений знак. Зроби з нього свічку, а отам за портретом ― вузлик з голками…

Я намацала пожовклу хустинку, в якій стирчали з’їдені іржею голки, і лише тепер дотумкала, на який “знак” натякала стариця. Відає вона і про бабу Фросю, і про мій переляк, вилитий нею на воску. Не судилось йому попливти за водою...

― Цієї ночі, як зійде повня й озветься пугач, вийди на перехрестя. Запали свічку. Пильнуй, доки не вигорить. Рогатий силуватиметься погасити, страховиська насилатиме ― не бійся. Хреста перед ними держи і “Отченаш” читай. На полум’ї свічковім спали вузлика. Попіл закопай глибоко і встроми в те місце мій осиковий костур.

Тепер іди. Двері покинь прочиненими...

Зазиміло… Стала і я людям помагати. Кому нáпуст зніму, кому пристріт, а кому й чоловіка поверну. Творю “на добро”... Тільки де та межа в чародійстві, за якою добро в зло обертається? Не дано людині знати Божого промислу.

читати