Електронна бібліотека/Проза
- Пісня пілігримаАнатолій Дністровий
- Міста будували з сонця і глини...Сергій Жадан
- Сонячний хлопчикВіктор Палинський
- де каноє сумне і туманна безмежна ріка...Анатолій Дністровий
- Любити словомЮрій Гундарєв
- КульбабкаЮрій Гундарєв
- Білий птах з чорною ознакоюЮрій Гундарєв
- Закрите небоЮрій Гундарєв
- БезжальноЮрій Гундарєв
- Людському наступному світу...Микола Істин
- СЦЕНИ З ПІДЗЕМЕЛЛЯАнатолій Дністровий
- СЦЕНИ З ПІДЗЕМЕЛЛЯАнатолій Дністровий
- Пізно ввечері, майже поночі...Сергій Жадан
- Поетичні новиниМикола Істин
- Настя малює не квіткуПавло Кущ
- БубликПавло Кущ
- Серцем-садом...Микола Істин
- коли надто пізно ти знаєш що мало любив...Анатолій Дністровий
- LET ME GОOKEAN ELZY
- Конвертуй світлосутність поезії в душах...Микола Істин
- де я тебе розлив...Сергій Осока
- "Рейвах" (уривок з роману)Фредерік Верно
- Стільки людей поховано у пустелі...Олег Короташ
- Можеш забрати в мене трохи страху?Сергій Жадан
- Далі стоятимеш там, де завжди і була...Катерина Калитко
- Після снігуОксана Куценко
- Спочатку поет жив в життєпросторі світла...Микола Істин
- Буде час, коли ти...Сергій Жадан
- Буде злива початку світу, і підніметься Рось...Катерина Калитко
- І не вистачить сонця, аби все освітитиСергій Жадан
- отак прокинутися від вибуху...Павло Коробчук
- посеред ночі під час важкого кашлю...Анатолій Дністровий
- з міста, якого немає, не доходять новини...Галина Крук
Груднева днина куца: сюди тень, туди тень ― та й минув день... Саме такої студеної пори і вродилася Катря. За святцями й нарекли її. Доля на вік розщедрилась, а ось на діток поскупилася. Двох мужів поховала, третій пристати не наважився: “Боюся, ― каже, ― і мене на той світ спровадиш…”
Та хіба тільки вона гибіє самотою! На їхній хутір, як причину хто наслав ― до сьомого десятка жоден чоловік не дотягнув, як хата ― то й вдова. Влітку ще так-сяк, а зимовими ночами на думках чорт тісто вчиняє, якась страховина ввижається. Катерина борониться від неї то молитвою, то спогадами про дівоцтво.
Давніше на Катерини ворожили. Ставили у воду вишневу гілку: розквітала до Різдва ― готуйся, дівко, заміж, усохла ― “до небіжчика” в хаті. А ще виносили надвір горщик з кашею і били макогоном по воротях, приказуючи: “Іди, іди, суджений, кашу їсти”. На її запросини озвався колись пес із Остапового двору і вишенька розцвіла…
Не забула Катря про свої іменини і цьогорік. Занесла до хати вишневу гілку, напекла пиріжків і скликала хутірських вдів на дівич-вечір.
Давно вже язики сверблять бідахам…
― Нумо, дівчата, мужів наших пом’янемо, ― підняла чарчину господиня.
― Нехай спошивають і нас дожидають, ― прошамкотіла Мотря.
― Царство небесне, ― хрестилися підсліпувата Явдоха, опасиста Мелашка і дрібна, як мізинчик, Парася. Остання пригубила калганівки й затягла писклявим голосом:
― Борони, Боже, отак умерти, як Уляна Дубчишина.
― Це та, що в Києві жила?
― Еге ж, подружка наша колишня. Як захворіла ― до дочки подалась. А та хутенько й хату матінчину спродала. Довелося, нещасній, у бетонних стінах доживати. Надоїсть дочці ― везуть Уляну до сина, а там онуки повиростали, кирпи гнуть. Коли няньчила їх, то й порожня бабина цицька пахла, а ниньки, бачиш, смердить їм баба. Отак тягали Уляну туди- сюди, доки й упокоїлася… Не встиг і дух з неї вийти, а дочка вже й з кватирі спровадила. Ані свічечки тобі, ані молитви. “Бога, ― каже, ― все одно нема”. Найняла поховальників, ті й забралинебіжчицю у чім мати народила. Щоправда, вузлик з одежею взяли, буцімто самі помиють, одягнуть і в труну покладуть. Що то гроші роблять!
― І що, поклали?
― Бодай би їхтак упоперек могили клало! Хтозна, де валялося Улянине тіло. У труні лежала без подушечки з перехнябленою головою. Одна рука випростана, у другій, скорченій, хрестик між пальцями. Зате губи й щоки бабі так нарум’янили, що хоч на танці біжи. Рідна дочка то й та заледве впізнала.
― А ховали ж де?
― Не діждати б такого похорону, ― перехрестилася Парася, ― одвезли Уляну в якийсь карматорій ― це така піч велика, яку покійниками палять…
― Свят-свят… ― загули в один голос удовиці.
― У Києві, кажуть, дорогі місця на кладовищі, тож дочка з сином і вирішили попіл материн поховати. На це багато землі не треба. Ямку викопали, поставили глечик з прахом і загребли, як собака кістку. Ні могилки тобі, ні хреста. Добре,коли хоч на дощечці напишуть, що жила, мовляв, така-то й така.
― Якшо всіх в одну піш кидають, нізáщо не повірю, шо саме Улянин попіл оддали, ― зашамкотіла Мотря.
― Одведи й сохрани, ― просльозилася вражена Мелашка, ― щоб оце людина так гірко трудилася на землі, а її, як тріску, рідні діти спалили.
― Хіба важко було в село привезти та й поховати матір, як людину, ― кліпала незрячим оком Явдоха.
― Годі вам, ― втрутилася Катерина, ― хтозна, як душі ліпше? Наші предки у старовину теж спалювали мертвих.
― Так то ж які часи були… ― зітхнула Парася і підважила чарчину. ― Пригубімо, дівчата, за Улянину душу.
― Заодно й братовý мою, Хриштю, пом’яніть ― присусідилася Мотря, ―шьогодні рік, як упокоїлася…
Закусували. Дружно торохтіли ложками й підхвалювали Катеринин капусняк.
― Чи ж правда, Мотю, що як Христину ховали, то позорище учинили біля могили? ― озвалася Парася.
― Гірко й шпоминати, а таки ж правда. Усе через отця шкоїлося. Казала я дітям, щоб із сушіднього села священика покликали, а вони: “Хай буде, який є”.
― Та він же, Господи прости, й балакати не вміє, ― скривилася Парася, ― голос кволенький, шелестить, як віник по хаті. Старі недочувають, просять голосніше правити, а він їм: “Прислухайтеся до Божого слова!” Хоча попервах голосок у нього прорізався: “Через те, що ви на службу не ходите, я паніматці чобітки справити не можу, а церкву побудувати то й поготів…”
― Еге ж, ― вставила й свою пришву Мелашка, ― у нас люди жалісливі: на чобітки стяглися, хату отцю поставили, а це вже й машиною хуркає. От тільки церкву ніяк не зведе. Десятий рік “колядує”, а ледве на капличку й спромігся…
―А толку з неї?― підпряглася Катерина, ― пообростала будяками, як і його хата. Знедавна впустив кватирантів, а замість себе телефон зоставив: “Покличете, як треба буде!” Правду кажучи, на великі празники до каплиці ще навідується та все бурчить, що пастви катма.
― Доки гонори свої не припне, ніхто й не піде, ― запевнила Парася, ― навряд чи простять йому люди позаторішній Великдень. Усім у пам’ятку, як дожидали його з пасками на звичному місці, а він просунувся, не вітаючись, і закляк біля закладеного під церкву фундаменту. Потупцював там трохи і переказує півчою, аби всі підійшли до нього. Але народ невдоволено загомонів: “Коза до воза, чи віз до кози?” Тоді замість “Христос воскрес” отець гримнув: “Відтепер буде не так, як ви хочете, а як я скажу!”
Селяни у нас прості, але собі ціну знають ― підхопили кошики і подалися в сусіднє село святити паски.
― Бу-у-в такий Великдень! ― закивала Явдоха. ― До нашого берега, як не гівно, то тріска приб’ється…
― Отош! А Христинині діти не пошлухалися, ― правиласвоєї Мотря. ― Довів наш отчик похорон до кладовища, а далі звелів нешти покійницю без нього. Шам же урвав поли до іншої могили. Шлідом за ним ― півча й половина цікавих. З’яшувалося, що з Києва привезли багатшого небіжчика. От і бігав наш отчик за двома зайцями.
Попотанцювали ми тоді на морозі.Нарешті об’явився і став шобі під носа заупокійну бубоніти, та так довго, що хтось шепнув: “Скоріше”. А він: “Терпіть, вам аби за штіл швидше!” Ображені й задубілі люди нишком розійшлися. Доки копачі могилу насипали, зосталися шамі родичі. Племінницю, сперешердя, дідько за язик і шмикнув:
― Отут, біля тітки, моє місце...
― Еге ж, біля моєї матері, та твоє місце!? ― зашипів Христинин син.
― Я цю ділянку обгородила, моя мама давніше тут лежить!
― То нехай і ховають тебе на її могилі… у Києві давно так роблять… кладовиська переповнені та й місця дорогі…
― Ну, а мене, дітоньки, в кручу однесете! ― стукнув ціпком давній, як світ, прадід Панас, ― борони Боже, у дочок на грудях почивати.
Аж тоді всі схаменулися, притихли.
― Що ж тут дивувати, діти до батьків горнуться, а землю вже й на нашому цвинтарі оцінили, ―звідомила пронозлива Парася.
― Це ж як?
― Сонька, депутатка сільрадівська, казала, що лишень своїх ховатимуть задурно. Для уродженців села, які не жили тут ― п’ятсот гривень за місце, чужим ― тисяча…
Катерина добавила картоплі з грибами, наповнила чарочки.
― А тепер, голубоньки, вип’ємо за здоров’я, його ні за які гроші не купиш!
― І щоби Господь клепки не одібрав… як моїй кумі, ― додала Мелашка.
― Та я ж балакалаз нею вчора, ― стенула плечима Явдоха, ― вроді нормальна людина, хіба що восьмий десяток до землі нагнув, дак нас усіх вже до ями хилить.
― Авжеж, нормальна, а мені отаке встругнула… Вертаюсь я з базару ― молоко, сметану, сир ― усе спродала. Більш як двісті гривень, спасибі Квітці, вторгувала. На радощах купила гостинців і зайшла до куми. У хаті тепло, я куфайку на ліжко поклала ― гомонимо. Вона й каже: “Меласю, я трохи грошенят на смерть зібрала, а полічити не добачаю. Синові не йму віри ― проп’є. Поможи раду їм дати”. Дістала кума з-за ікони пляшку і витрусила на стіл купу трубочок, скручених ниткою. Ма-а-тінко моя! Доки ми їх порозв’язували, у масть поскладали ―то ледве полічили. Кума й сама не сподівалася на такі грубі гроші. А я візьми й здуру бовкни:
― За такий капітал, кумцю, тебе як царицю поховають, ще й пам’ятника на могилі возведуть.
― Хіба це гро-о-ші? ― закопилила губу Марфа, скручуючи їх знову в трубочки, ― капітали ондечки в дачі порозросталися, а це так… на сміх курям…
“Діло делікатне”, ― міркую собі і, покіль кума ховала гроші, вийшла надвір “дихнути повітрям”. Коли повернулася до хати, заледь не перечепилася об свою куфайку. “Упала”, ― думаю. А в душі щось тенькнуло: мац-мац по кишенях ― пусто. Я до куми:
― Марфо, в мене гроші пропали.
―Мо’, згубила, а може, хто витяг...
― Крім тебе, ніхто, Марфо! Двісті гривеньок ось у цій кишені було, сто разів перевіряла, як до тебе йшла.
― Де поклала, там і візьми, а я тут ні при чому, ― вищирилася кума.
Саме цієї хвилини син її нагодився, слава Богу, не п’яний. Я до нього:
― Так і так, Федю, скажи матері, хай гроші мої віддасть…
― Ма-а-мо! ― тільки й мовив Федір і посунув на неї хмарою.
Марфа вмент перемінилася й висмикнула з пазухи скручену трубочку.
― Ти, кумонько, не зобижайся, ― хитренько примружила блудливі очі, ― я подумала, що ти мої присвоїла… як помагала.
Отаке скоїлось. І досі не стямлюся, що з кумоюбуло. Не інакше, як і їй “капітали” мізки скаламутили...
― Тіло в злоті, душа в мерзоті, ― завважила Мотря.
Годинник бемкав одинадцяту.
― Чи не пора нам, дівчатонька, й честь знати?
Катерина стала частувати “на коня”, а охмелілій Мелашці забандюрилося ще й за любов випити.
― Одлюбили ми своє… ― зітхнулаПарася.
― Не скажи-и-и, ― заграла зрячим оком Явдоха. ― Он Докія Макуха на якийсь там годокза нас менша, а відбила чоловіка в гарної молодиці. Змалку його знаю, то й запитала, коли йшов напідпитку:
― Чого це ти, Льоню, свою кралю та проміняв на старе опудало?
А він мені:
― Стара киця, а масло любить… Молода надто побожна була,як зачне проти ночі молитися ― мій молодик і зов’яне…
Катрина вишня до Різдва не розцвіла. Не скликала господиняі подругна Святвечір. Сухенькай виснажена болячками, гомоніла за столом із мертвою гілкою:
― Через мене і ти, голубко, всохла. Пробіг вік, як батогом хляснув… Грішно чи праведно жила ― Господь розсудить.Тільки… знаю, напевне, що тіло моє не спалять і за місце біля могили ніхто не чубитиметься. Про похорон подруги подбають і отця путнього з сусіднього села покличуть…
А тобі, вишенько, ще б цвісти та цвісти…
Останні події
- 23.12.2024|20:38Вийшов друком другий том духовних записок Ігоря Павлюка
- 23.12.2024|18:24У ВСЛ виходить новий роман Євгенії Кузнєцової «Вівці цілі»
- 19.12.2024|11:01Топ БараБуки: довгий список найкращих дитячих і підліткових видань 2024 року
- 19.12.2024|07:49Топ продажів видавництва VIVAT у 2024 році
- 18.12.2024|13:16Фонд Східна Європа за підтримки Швейцарії випустив онлайн-курс для підлітків «Не можеш сказати – пиши!»
- 17.12.2024|19:44Мирослав Лаюк став лауреатом премії імені Шевельова 2024 року
- 17.12.2024|19:09Вийшов трейлер української стрічки «Фрагменти льоду»
- 10.12.2024|18:36День народження Видавництва Старого Лева
- 10.12.2024|10:44На Оболоні Книгарня "Є" відкриє новий культурний простір “Книгарня “Є”
- 10.12.2024|10:38Видавець Віктор Круглов пройшов відбір на навчання в Стенфордській вищій школі бізнесу