Завантажити

Груднева днина куца: сюди тень, туди тень ― та й минув день... Саме такої студеної пори і вродилася Катря. За святцями й нарекли її. Доля на вік розщедрилась, а ось на діток поскупилася. Двох мужів поховала, третій пристати не наважився: “Боюся, ― каже, ― і мене на той світ спровадиш…”

Та хіба тільки вона гибіє самотою! На їхній хутір, як причину хто наслав ― до сьомого десятка жоден чоловік не дотягнув, як хата ― то й вдова. Влітку ще так-сяк, а зимовими ночами на думках чорт тісто вчиняє, якась страховина ввижається. Катерина борониться від неї то молитвою, то спогадами про дівоцтво.

Давніше на Катерини ворожили. Ставили у воду вишневу гілку: розквітала до Різдва ― готуйся, дівко, заміж, усохла ― “до небіжчика” в хаті. А ще виносили надвір горщик з кашею і били макогоном по воротях, приказуючи: “Іди, іди, суджений, кашу їсти”. На її запросини озвався колись пес із Остапового двору і вишенька розцвіла…

Не забула Катря про свої іменини і цьогорік. Занесла до хати вишневу гілку, напекла пиріжків і скликала хутірських вдів на дівич-вечір.

Давно вже язики сверблять бідахам…

― Нумо, дівчата, мужів наших пом’янемо, ― підняла чарчину господиня.

― Нехай спошивають і нас дожидають, ― прошамкотіла Мотря.

― Царство небесне, ― хрестилися підсліпувата Явдоха, опасиста Мелашка і дрібна, як мізинчик, Парася. Остання пригубила калганівки й затягла писклявим голосом:

― Борони, Боже, отак умерти, як Уляна Дубчишина.

― Це та, що в Києві жила?

― Еге ж, подружка наша колишня. Як захворіла ― до дочки подалась. А та хутенько й хату матінчину спродала. Довелося, нещасній, у бетонних стінах доживати. Надоїсть дочці ― везуть Уляну до сина, а там онуки повиростали, кирпи гнуть. Коли няньчила їх, то й порожня бабина цицька пахла, а ниньки, бачиш, смердить їм баба. Отак тягали Уляну туди- сюди, доки й упокоїлася… Не встиг і дух з неї вийти, а дочка вже й з кватирі спровадила. Ані свічечки тобі, ані молитви. “Бога, ― каже, ― все одно нема”. Найняла поховальників, ті й забралинебіжчицю у чім мати народила. Щоправда, вузлик з одежею взяли, буцімто самі помиють, одягнуть і в труну покладуть. Що то гроші роблять!

― І що, поклали?

― Бодай би їхтак упоперек могили клало! Хтозна, де валялося Улянине тіло. У труні лежала без подушечки з перехнябленою головою. Одна рука випростана, у другій, скорченій, хрестик між пальцями. Зате губи й щоки бабі так нарум’янили, що хоч на танці біжи. Рідна дочка то й та заледве впізнала.

― А ховали ж де?

― Не діждати б такого похорону, ― перехрестилася Парася, ― одвезли Уляну в якийсь карматорій ― це така піч велика, яку покійниками палять…

― Свят-свят… ― загули в один голос удовиці.

― У Києві, кажуть, дорогі місця на кладовищі, тож дочка з сином і вирішили попіл материн поховати. На це багато землі не треба. Ямку викопали, поставили глечик з прахом і загребли, як собака кістку. Ні могилки тобі, ні хреста. Добре,коли хоч на дощечці напишуть, що жила, мовляв, така-то й така.

― Якшо всіх в одну піш кидають, нізáщо не повірю, шо саме Улянин попіл оддали, ― зашамкотіла Мотря.

― Одведи й сохрани, ― просльозилася вражена Мелашка, ― щоб оце людина так гірко трудилася на землі, а її, як тріску, рідні діти спалили.

― Хіба важко було в село привезти та й поховати матір, як людину, ― кліпала незрячим оком Явдоха.

― Годі вам, ― втрутилася Катерина, ― хтозна, як душі ліпше? Наші предки у старовину теж спалювали мертвих.

― Так то ж які часи були… ― зітхнула Парася і підважила чарчину. ― Пригубімо, дівчата, за Улянину душу.

― Заодно й братовý мою, Хриштю, пом’яніть ― присусідилася Мотря, ―шьогодні рік, як упокоїлася…

Закусували. Дружно торохтіли ложками й підхвалювали Катеринин капусняк.

― Чи ж правда, Мотю, що як Христину ховали, то позорище учинили біля могили? ― озвалася Парася.

― Гірко й шпоминати, а таки ж правда. Усе через отця шкоїлося. Казала я дітям, щоб із сушіднього села священика покликали, а вони: “Хай буде, який є”.

― Та він же, Господи прости, й балакати не вміє, ― скривилася Парася, ― голос кволенький, шелестить, як віник по хаті. Старі недочувають, просять голосніше правити, а він їм: “Прислухайтеся до Божого слова!” Хоча попервах голосок у нього прорізався: “Через те, що ви на службу не ходите, я паніматці чобітки справити не можу, а церкву побудувати то й поготів…”

― Еге ж, ― вставила й свою пришву Мелашка, ― у нас люди жалісливі: на чобітки стяглися, хату отцю поставили, а це вже й машиною хуркає. От тільки церкву ніяк не зведе. Десятий рік “колядує”, а ледве на капличку й спромігся…

―А толку з неї?― підпряглася Катерина, ― пообростала будяками, як і його хата. Знедавна впустив кватирантів, а замість себе телефон зоставив: “Покличете, як треба буде!” Правду кажучи, на великі празники до каплиці ще навідується та все бурчить, що пастви катма.

― Доки гонори свої не припне, ніхто й не піде, ― запевнила Парася, ― навряд чи простять йому люди позаторішній Великдень. Усім у пам’ятку, як дожидали його з пасками на звичному місці, а він просунувся, не вітаючись, і закляк біля закладеного під церкву фундаменту. Потупцював там трохи і переказує півчою, аби всі підійшли до нього. Але народ невдоволено загомонів: “Коза до воза, чи віз до кози?” Тоді замість “Христос воскрес” отець гримнув: “Відтепер буде не так, як ви хочете, а як я скажу!”

Селяни у нас прості, але собі ціну знають ― підхопили кошики і подалися в сусіднє село святити паски.

― Бу-у-в такий Великдень! ― закивала Явдоха. ― До нашого берега, як не гівно, то тріска приб’ється…

― Отош! А Христинині діти не пошлухалися, ― правиласвоєї Мотря. ― Довів наш отчик похорон до кладовища, а далі звелів нешти покійницю без нього. Шам же урвав поли до іншої могили. Шлідом за ним ― півча й половина цікавих. З’яшувалося, що з Києва привезли багатшого небіжчика. От і бігав наш отчик за двома зайцями.

Попотанцювали ми тоді на морозі.Нарешті об’явився і став шобі під носа заупокійну бубоніти, та так довго, що хтось шепнув: “Скоріше”. А він: “Терпіть, вам аби за штіл швидше!” Ображені й задубілі люди нишком розійшлися. Доки копачі могилу насипали, зосталися шамі родичі. Племінницю, сперешердя, дідько за язик і шмикнув:

― Отут, біля тітки, моє місце...

― Еге ж, біля моєї матері, та твоє місце!? ― зашипів Христинин син.

― Я цю ділянку обгородила, моя мама давніше тут лежить!

― То нехай і ховають тебе на її могилі… у Києві давно так роблять… кладовиська переповнені та й місця дорогі…

― Ну, а мене, дітоньки, в кручу однесете! ― стукнув ціпком давній, як світ, прадід Панас, ― борони Боже, у дочок на грудях почивати.

Аж тоді всі схаменулися, притихли.

― Що ж тут дивувати, діти до батьків горнуться, а землю вже й на нашому цвинтарі оцінили, ―звідомила пронозлива Парася.

― Це ж як?

― Сонька, депутатка сільрадівська, казала, що лишень своїх ховатимуть задурно. Для уродженців села, які не жили тут ― п’ятсот гривень за місце, чужим ― тисяча…

Катерина добавила картоплі з грибами, наповнила чарочки.

― А тепер, голубоньки, вип’ємо за здоров’я, його ні за які гроші не купиш!

― І щоби Господь клепки не одібрав… як моїй кумі, ― додала Мелашка.

― Та я ж балакалаз нею вчора, ― стенула плечима Явдоха, ― вроді нормальна людина, хіба що восьмий десяток до землі нагнув, дак нас усіх вже до ями хилить.

― Авжеж, нормальна, а мені отаке встругнула… Вертаюсь я з базару ― молоко, сметану, сир ― усе спродала. Більш як двісті гривень, спасибі Квітці, вторгувала. На радощах купила гостинців і зайшла до куми. У хаті тепло, я куфайку на ліжко поклала ― гомонимо. Вона й каже: “Меласю, я трохи грошенят на смерть зібрала, а полічити не добачаю. Синові не йму віри ― проп’є. Поможи раду їм дати”. Дістала кума з-за ікони пляшку і витрусила на стіл купу трубочок, скручених ниткою. Ма-а-тінко моя! Доки ми їх порозв’язували, у масть поскладали ―то ледве полічили. Кума й сама не сподівалася на такі грубі гроші. А я візьми й здуру бовкни:

― За такий капітал, кумцю, тебе як царицю поховають, ще й пам’ятника на могилі возведуть.

― Хіба це гро-о-ші? ― закопилила губу Марфа, скручуючи їх знову в трубочки, ― капітали ондечки в дачі порозросталися, а це так… на сміх курям…

“Діло делікатне”, ― міркую собі і, покіль кума ховала гроші, вийшла надвір “дихнути повітрям”. Коли повернулася до хати, заледь не перечепилася об свою куфайку. “Упала”, ― думаю. А в душі щось тенькнуло: мац-мац по кишенях ― пусто. Я до куми:

― Марфо, в мене гроші пропали.

―Мо’, згубила, а може, хто витяг...

― Крім тебе, ніхто, Марфо! Двісті гривеньок ось у цій кишені було, сто разів перевіряла, як до тебе йшла.

― Де поклала, там і візьми, а я тут ні при чому, ― вищирилася кума.

Саме цієї хвилини син її нагодився, слава Богу, не п’яний. Я до нього:

― Так і так, Федю, скажи матері, хай гроші мої віддасть…

― Ма-а-мо! ― тільки й мовив Федір і посунув на неї хмарою.

Марфа вмент перемінилася й висмикнула з пазухи скручену трубочку.

― Ти, кумонько, не зобижайся, ― хитренько примружила блудливі очі, ― я подумала, що ти мої присвоїла… як помагала.

Отаке скоїлось. І досі не стямлюся, що з кумоюбуло. Не інакше, як і їй “капітали” мізки скаламутили...

― Тіло в злоті, душа в мерзоті, ― завважила Мотря.

Годинник бемкав одинадцяту.

― Чи не пора нам, дівчатонька, й честь знати?

Катерина стала частувати “на коня”, а охмелілій Мелашці забандюрилося ще й за любов випити.

― Одлюбили ми своє… ― зітхнулаПарася.

― Не скажи-и-и, ― заграла зрячим оком Явдоха. ― Он Докія Макуха на якийсь там годокза нас менша, а відбила чоловіка в гарної молодиці. Змалку його знаю, то й запитала, коли йшов напідпитку:

― Чого це ти, Льоню, свою кралю та проміняв на старе опудало?

А він мені:

― Стара киця, а масло любить… Молода надто побожна була,як зачне проти ночі молитися ― мій молодик і зов’яне…

Катрина вишня до Різдва не розцвіла. Не скликала господиняі подругна Святвечір. Сухенькай виснажена болячками, гомоніла за столом із мертвою гілкою:

― Через мене і ти, голубко, всохла. Пробіг вік, як батогом хляснув… Грішно чи праведно жила ― Господь розсудить.Тільки… знаю, напевне, що тіло моє не спалять і за місце біля могили ніхто не чубитиметься. Про похорон подруги подбають і отця путнього з сусіднього села покличуть…

А тобі, вишенько, ще б цвісти та цвісти…

читати