Завантажити

проблеми для власної сідниці і громогласно оголошує меншим доленосний вердикт: «Видати довідку!» Менші з розпачем складають крила і видають…, і з помилкою…, і випадково…а бис знали, о!
…Здали документи до нотаріуса (державного). Нотаріус пообіцяла зателефонувати до Франківська, коли документи будуть готові. Чекаємо місяць. Дзвінка немає. Їдемо до Коломиї, але нотаріус щезла. Зовсім. Починаємо шукати в чужому місті. Зрозуміло, по кабінетах ніхто і нічого про пропажу не чув. Під вечір випадкова прибиральниця пояснює, що коломийський нотаріус тепер переїхала до Снятина(!) і не ми одні її шукаємо. Вперед на Снятин! Ви думаєте, один раз? Казали люди в черзі, що той нотаріус обслуговує кілька районів області… Добре, що до Снятина, а не до Молдавії. А може коломийському керівництву на віск злити, чи що, бо почуваєш себе, як американський солдат в Іраку - обіцяли екскурсію по Вавилону, але не попередили, що там ще й стріляють (свої по своїх).

…Надцята коломийська довідка, яку треба їхати зареєструвати до Отиніїї. Їдемо в Отинію. В Отинії кажуть, жи нема пичєтки з Коломиї. Коломийські забули поставити. Вертаємося по пичєтку в Коломию. Поставили. Знову в Отинію, а реєстраційний журнал, виявляється, забрали в Коломию, вернулися з Коломиї – а тут землевпорядник пропав і т.д. Як маятник в ополонці – туди-сюди, туди-сюди. Як добре, що у нас заборонена вогнепальна зброя… Ще й київські чиновники підсобляють: тепер деякі довідки ідуть через Київ. Довідка приходить через місяць. А за цей час у інших довідок термін вийшов, або купці собі іншу хату знайшли і т.д.
Після кожної пригоди кажу кабінетним тетам: «Про вас книжки пригодницькі писати можна», а вони мені у відповідь: «Пишіт, пишіт! Кілько влізе пишіт! Ніц ви нам не зробите! Ади, настрашилис-ти… »
Попросили – от і пишу. Як ви з мене, молодого, так крові напилися, то що ви робите з тими старенькими дідусями і бабусями з далеких сіл?
І що то з цими вампірчуками робити? Може в кабінет заходити з осиковим колом за пазухою? Кажуть помічне. А ще кажуть, що вампір боїться дзвону і кадила. Думаю, що пан Вишиванюк – добрий чоловік і виділить трошки грошей для установ, котрі довідки видають. Для працевлаштування дяків (на пів-ставки). Щоб кадили і дзвонили. Може хоч це подіє якось? А якщо подіє, то передовий досвід можна поширити на всю державу, прикарпатське ноу-хау будемо мати. Запатентуємо.
Пишу цю статтю зовсім не для зацофано-гонорових начальників, а для коломийських депутатів. Кажете, що Коломия – не помия? Це було колись, але так бачу, що з того залишилися самі гонори.
Є така теорема Геделя, котра гласить: щоб оцінити роботу і властивості Системи, треба вийти за її межі і подивитися збоку.
Шановні депутати, то може хтось з Вас, котрий менше розпаньошений, зніме краватку, вбере кирзаки, куфайчину якусь і перейдеться по кабінетах, гей-би по довідки? Побачите і почуєте багато такого, про що будете з обуренням на сесії доповідати, правду-матку боронити, бити себе кулаком в груди, а заодно набирати бали на наступні вибори. Годинами вистойкуючи в чергах, навчитеся краєм ока бачити, як мордаста клеркиня може дзявкнути на стареньку гуцулку, як ненаситні кабінети ковтають товстелезні бесаги, як пацани у шкірянках газдують, ніби у себе в хаті, почуєте, як, стоячи в черзі, одна до другої пошепки: «Марисю, а кілько треба їй дати за се?» Мусить дати, бо син приїхав з Чехії на пару днів і справу треба залагодити вже, час підпирає. Якщо міський акцент не підведе, то почуєте натяки і побачите дії клерків більш карного характеру.
Та не це головне. Стоїть у чергах сумний, замучений прикарпатськими бюрократами пересічний електорат і тихцем балакає: «…видиш, видиш ?.. вже понесла, несло би її… ади-ди, як файно шиночка запахла… і не стане ї поперек горла ?… і сі не встидає Ганька, ади, яка пані стала, шлячок би тото трафив ясненький… а ми туткай-во снидієм третий тиждень… е-е-е, за совітів такого не було… так-так, тогди за сисе партбілєт на стіл, та й вже… ті сі троха бояли, а сі – ніц!»
Загадка для коломийських депутатів – про що ж балакали у черзі? Відповідь – про політику, шановні, про політику! Коли я прийшов в якусь установу моєї держави Україна, за котру голосував, і за котру гинули з моєї родини, то най зі мною обійдуться, як належиться, не обсервуючи, що у мене на долонях – манікюр, чи мозолі. Оце і є головна державна політика – звичайне, християнське ставлення до громадянина. Коли мала пенсія, то люди розуміють, що нема в України зараз грошей – олігархи обікрали. Але коли тобі треба довідку, малий папірець з пичєтков, а до тебе як до пса? Цього люди не розуміють і задають собі багато питань. А чого ж «собі»? Задавайте ті прості питання народним обранцям, своїм депутатам. Хоча, у депутатів на ваші питання нема часу, депутати про європейський вибір говорять (Карпати з Уралом переплутали). Але якось обминають той момент, що в Європі щодня, де небудь ідуть вуличні бійки з поліцією. То європейці права свої боронять і не

читати