Завантажити

про погоду, а про щось інше. Та інше, однак, не спадало мені на думку; я згадав про матроса і — уявіть мою досаду! — згадав, що ми забули "Морской Сборникъ" у Білій Церкві. Питаю в завідувача станції, чи не знайшовся б серед візників охочий поїхати верхи до Білої Церкви. Охочий знайшовся, я розказав йому справу. Він заправив з мене за поїздку три карбованці; я не торгувався й дав завдаток. Візник зараз рушив у дорогу, а ми з Трохимом, помолившись Богу, простягли свої потомлені тіла горизонтально: він на лаві, а я також на лаві, обгороженій з трьох боків чимсь на шталт поруччів, що робило її подібною до чухонських санчат.


IV.

"Морской Сборникъ" таки недешево мені обійшовся, а цікавого в ньому, думаю я, тілько й є, що один матрос; щоправда, я ще як слід його не переглянув. Та річ не в тому, чи цікавий збірник, чи ні, а в тому, що я з собою взяв тілько дві чи три книги, та й то не знаю, які. Трохим мій і за це подбав. А треба вам сказати, що книги мені потрібні, як хліб насушний, і два тижні, що я гадав присвятити моїм родичам, зовсім без книжки здалися б мені безконечними. Тому то я так і дорожив "Морскимъ Сборникомъ", та ще й тому, що родич мій, хоча й не без освіти людина, але книги боявся, як чуми, отже, на його бібліотеку не можна було рахувати. Чудною й ненатуральною здається нам письменна людина, що існує без книги. Та коли придивитись пильніше до цієї дивної людини, то вона здасться цілком нормальною. Родич мій, наприклад, почав свою освіту в якомусь кадетському корпусі, а скінчив у якихось казармах та в таборі. Коли ж і де можна було йому до книги призвичаїтись? Баґнет і книга — це найдикіша дисгармонія. І родич мій, виходить, найнатуральніша людина, та ще тим натуральніша, що він не вдає з себе читача, як це роблять інші, такі, як він, та як робить його благовірна половина, а моя прекрасна родичка, або точніше — кузина. Її вся бібліотека складається з "Опытной хазяйки", переписаної якимсь не дуже то письменним прапорщиком, а як запустить теревені про літературу, то тілько слухай. Інший, чого доброго... та що вже говорити про інших; — я сам спочатку розпустив був вуха, та вже потім схаменувся. Я познайомлю вас, мої читачі, хоч трохи з моєю кузиною-красунею, — що правда, не першої вже молодости. З такими субєктами, як вона, часом не вадить познайомитись. Сам я вперше побачив її, коли вона була ще нареченою мого родича і, правду кажучи, сам мало не закохався до неї, як чорт до сухої верби; вибачайте за слово, — іншого не міг придумати. Тоді вона була чарівливо гарна. А це вже відома річ, що коли жінка чарівливо гарна з себе, то вона й добра, і розумна, і освічена, і обдарована янгольськими, а не людськими прикметами. Це вже так ведеться. А навсправжки, то що жінка краща, то більше скидається вона на прекрасну, але бездушну ляльку-автомат. Це я кажу з власного многолітнього досвіду. Красуні тілько в романах — втілені янголи, а на ділі вони автомати або ґіпсові фіґурки.

І кузина моя колись здавалась янголом лагідности й зразком виховання. Я не залицявся до неї отверто — не така моя вдача, але потай боготворив її. Це загальна риса невійськової вдачі. Незабаром вона вийшла заміж за мого родича й одїхала з ним на село. Я остудив своє глибоко-боязке кохання двохлітньою відсутністю і потім уже бачився з нею досить частенько, але не як палко закоханий, а просто як старий знайомий, а до того ще й родич. Тоді вже почав я придивлятись уважніше до мого колишнього кумиру. Зайшла якось мова (це було на селі) про німецьку поезію. Окрім Ґете та Шіллєра вона з захопленням говорила про Кернера: мені це сподобалось, і я з дурного розуму виписав примірник Кернера та й послав їй на село. Через рік, або й більше, трапилось мені завернути до них мимоїздом, і що ж? Мій Кернер валяється під канапою і навіть нерозрізаний. Це змусило мене любов моєї вродливої кузини до німецької поезії визнати за сумнівну. Невже оті вигуки крізь сльози були брехнею? На жаль — таки так! Вона, як довідався я пізніше, боготворила все, що хоч трохи скидалось на військове, починаючи від скромного "наукового" кантика й кінчаючи розкішним кавалєрійським штандартом, а за аксельбанти й казати нема що: аксельбанти обожувала вона понад усе. Так ось бачите, в чому секрет: до берлінського видання Кернерових творів, що вона його десь бачила, додано портрет поета у військовому мундурі, а мій примірник був іншого видання й без портрета, так вона й кинула його під канапу. От вам і секрет. Книжки вона просто ненавидить, і якби вона була якоюсь маркґрафинею за часів Ґутенберґа, то не завагалася б послати на вогнище славетного друкаря. Це напевно. Зате вона озолотила б того, хто вигадав тузів, королів, дам, валєтів тощо, одне слово, того, хто вигадав карти; йому б вона поставила статую і молилася б, як Богові, як просвітителеві людського роду. З якого болота випливає й так широко розливається ота груба, огидна пристрасть у мякому, ніжному серці жінки? Питання не таке вже морочливе. З болота неробства та з мулу моральної порожнечі. Не визнаю, щоб навіть

читати