Завантажити

турбувати не треба. Беру з стола свічку й читаю заголовок, здається, словянськими літерами: "Українська поезія [Тимка] Падури". "Еге, — думаю — ходи лишень голубе, сюди! Давно я тебе не бачив". Але скриня була замкнена. Покликав я господаря, та замість його зявився якийсь жидок із рудою борідкою. Я попрохав його добути із скрині книгу, але жидок одповів, що він фактор, а не хазяїн крамниці. Тоді я звелів йому покликати хазяїна. Прийшов господар, той самий гожий жид, що допомагав мені скинути непромокальну шинелю. На моє прохання про книгу він витяг її з шафи і, подаючи мені, сказав:

— Десять злотих.

— А якщо тілько прочитати, — спитався я, беручи книгу — то скільки тоді буде коштувати?

— Пять злотих, — сказав жид, побрязкуючи ключами.

Нічого робити, дав я пять злотих і спитав ножа, щоб розрізати дорогу книгу, але це було непотрібне, бо книга була розрізана й навіть заплямлена. Окрім масних плям помітив я по краях сторінок то прості лінії, мічно проведені де нігтем, де олівцем, то знак оклику, то запитання, то чорт-зна що.

— Гей-гей! — подумав я — ти вже побувала в руках у нашого брата критика.

Псувати олівцем або нігтем чужу книгу — це річ непрощенна, але все ж таки в цьому є хоч якась думка, що ось, мовляв, я читав таку книгу і знайшов у ній це зле, а те — добре, хоч це й не виправдує такого читача, що нівечить чужу власність. Але чим виправдати тих, що псують шибки на поштових станціях своїм дорогоцінним алмазом, виводячи по шклу свій вигадливий вензель, наче на якомусь важливому документі — читко й виразно? Нащо це вони роблять? Мабуть таки в цих вигадливих вензелях та розчерках криється якась думка? Невже тілько та, що ось, мовляв, отакий і такий переїздив тут з алмазним перстенем? 3дається, що тілько така, і більше нічого! Яка дрібна, нікчемна пиха! А кажуть, і навіть пишуть, начебто славетний лорд Байрон накреслив десь у Греції на скелі своє прославлене прізвище. Невжеж і цій видатній людині не чужа була ота дрібна, нікчемна пиха?

Хоч і чудно, але ніщо інше, як та сама дрібна пиха примушує мене (та може й не одного мене) дивитись, звичайно знічевя, на ці подряпані шибки й перечитувати давно відому книгу, покреслену олівцем та нігтем. Ось і тепер зо мною трапилося те саме. Поезія Падури мені відома й надто відома, а я заплатив за неї пять злотих так собі, з одної примхи, щоб себе потішити; автім, коли побачив кривульки на краях, почав читати, мовби ніколи нечитану книгу.

Над піснею, під назвою "3апорозька пісня", було дуже читко написано: "Скальковський бреше". Що мала значити ця дуже нецеремонлива увага? Я прочитав пісню. Пісня починається так: "Гей, козаче, в імя Бога". Яке ж тут відношення до вченого автора "Історії нового коша"? Не розумію. Аж ось! Пригадав: цю саме пісеньку вчений дослідник запорозького побуту вкладає в уста запорозьким лицарям. Честь і слава вченому мужеві! Як глибоко вивчив він описаний ним предмет. Дивна річ! А може він просто хотів посміятися з нашого брата-хахла та й годі? Бог його знає, тілько ця волинсько-польська пісня так само подібна до пісні дніпровських лицарів, як я до китайського боґдохана.

— А як то буде з чаєм і кімнатою? — спитав я, закриваючи книгу.

— 3араз, — сказав рудобородий жидок, що стирчав у кутку, і вийшов до другого покою.

— Ох ви, кляті жиди! — вимовив я майже вголос — я вже й цілу книгу прочитав, а вони ще й не думали чаю готувати!

3а хвилинку жидок повернувся і знову притаївся в куточку.

— А що з чаєм? — спитав я.

— 3араз закипить, — відповів жидок.

— Чого ж ти тут топчешся? — спитав я послужливого жидка.

— Я фактор. Може пан чого потребують, то я все зараз панові можу постачити, — додав він, лукаво посміхаючись.

— Добре, — сказав я. — Так ти кажеш, що все дістанеш, чого тілько забажаю?

— Дістану все, — відповів він, не запинаючись.

Яку ж би йому завдати задачу, так щось у стилі пана Твардовського? — подумав я собі і, подумавши, сказав:

— Ти знаєш анґлійський портер під назвою "Браунстут, Берклєй, Перкенс і компанія"?

— 3наю, — відповів жидок.

— Добудь мені одну пляшку, — сказав я задоволений з себе.

— 3араз, — сказав жидок і зник за дверима.

— Ну, — подумав я — хай пошукає. Тепер цього вражого продукту й у самій столиці не дістанеш, не те що в Білій Церкві.

Не встиг я так подумати, як зявився мій жидок з пляшкою справжнього Браунстуту. Подивився я на етикетку на пляшці і тілько плечима здвигнув, але й знаку не подав, що це мене дуже здивувало. Жидок поставив пляшку на стіл і, наче нічого не сталось, — став знову в куток і тілько обтирає собі піт з обличчя полою засмальцьованого пальта. Ну, й чудотворці ж оці кляті фактори!

— Скажи мені правду, — звернувся я до фактора — яким чином опинився анґлійський портер у вашій Білій Церкві?

— Через наше місто — відповів жидок — возять із Севастополя полонених аглицьких лордів, ото ми й держимо про них портер.

— Добре, — сказав я. 3начить,

...ларчикъ просто открывался.

— Чи не скажете ще чогось дістати вам на ніч? —

читати