Завантажити

коли скінчиться це гірке існування. Вона може прожити ще кілька літ: в історії психічних недуг такі випадки трапляються нерідко. Яка ж то мусіла бути людина, що зважилась замучити душу саме в той час, коли вона тілько починала розуміти приваби та чари життя! Страшний і безкарний злочин!

Але я забалакався з Вами. Діти скінчили лєкції й домагаються ключа від інструменту. Піду! Не забувайте Вашого старого земляка та моїх майбутніх німкень. Ще раз бувайте здорові!"

І таке інше...

Я маю вдячну звичку відповідати на листи, не гаючись. Під впливом прочитаних звісток, хоч би й які вони були, якось легше писати: не почуваєш труду, не помічаєш тієї томливої праці, що звязана з запізненою відповіддю, де треба прохати вибачення, а нераз і брехати. А це мені — гірше за ножа гострого. На мою думку, всяка, навіть найневинніша брехня — злочин. Я почав був свого листа так:

"Вельмишановний мій друже

та новий мій земляче!"

Не встиг я поставити знак виклику, як до хати ввійшов Прохір і сказав, що погода сьогодні така гарна, що гріх було б сидіти вдома та дивитись з вікна на вулицю, тим більше, що в нас, слава Богу, все є своє, щоб поїхати.

— Маєш рацію, Прохоре, — промовив я й почав міркувати, куди б його чкурнути яко мога далі. А поки прийде добра думка, я прочитав йому листа Степана Йосиповича. Він дуже розсудливо завважив, що все добре написано, але про одне так і зовсім не написано.

— А чого ж, на твою думку, тут бракує? — спитав я в нього.

— А на мою думку, бракує тут Йосипа Федоровича та Трохима Сидоровича.

— Твоя правда! Напишу йому про це, а покищо йди та ладнайся до дороги.

Прохір вийшов, а я почав міркувати, чому це старий німець не пише мені нічого про мого героя та про його вчителя. Сказав тілько, що вони приїдуть до них на свята в гості, а звідки вони приїдуть, невідомо. Дивно! Міркуванням моїм і кінця не було б, коли б Прохір не постукав у вікно та не сказав, що він готовий хоч і на край світа.


XIII.

Я з природи своєї належу до людей розкидливих і трохи нерішучих. Ці, можна сказати, невинні хиби часто-густо ставили мене в смішне, а іноді й у прикре становище. Тепер, наприклад, зовсім безневинно я пошився в такі дурні, що хоч на показ, і то в пору. Поїхали ми з Прохором у Бровари. Ну, і годі б, вернутись би назад, написати листа до Прехтеля, і край. Так ні, — треба було проїхати в Оглав та завернути до Баришівки відвідати старого прокурора Баришпольця. Дуже треба. А тимчасом минув місяць, а лист не написаний. Добре, ще, що я здогадався послати ноти, книги та ще зшиток українських пісень. А то мої добрі хуторяни могли б подумати, що я вже на лоні Авраамовому. Мало того, — що не добре, — це безсовісне. Чудова думка! саме для моєї комплєкції: не писати аж до весни, а весною зненацька, наче з неба впасти. Який то буде ефект! Та після ефекту все таки доведеться прохати вибачення, вибріхуватись та червоніти. Краще вже зараз напишу. Хай що хочуть, думають, а я принаймні очищу совість свою. Треба тілько написати так, щоб видко було правду, але щоб правда була поетизована.

От тому я й почав листа таким епіґрафом:

"Какъ въ наши лучшіе года,
Мы пролетаемъ безъ участья,
Помимо истиннаго счастья,
Мы молоды; душа горда;
Какъ въ насъ заносчивости много!
Предъ нами свтлая дорога;
Проходять лучшіе года.

Та замість одного куплєта написав цілий вірш, ще й листа в тому самому тоні накатав. Ефект був надзвичайний. Під віршем я забув поставити "В. Курочкін", і приятельки мої не завагалися всадити мене до пантеону світових поетів. От які можуть бути наслідки так званої невинної розкидливости!

Без жадного заміру можна попасти в самозванці. Я виплутався з біди тілько тим, що послав моїм хуторянам грудневу книжку "Библіотеки для чтенія" за 1856 рік. Але й після такого арґументу вони розчарувались у мені тілько до половини. В їх розумінні я зостався великим поетом вже тілько тому, що переслав їм такого ґеніяльного вірша.

Зима з контрактами та з іншими радощами непомітно промайнула передо мною. Перед лицем березневого сонця засоромився й почорнів білий сніг. Поточки весело задзвеніли в горах і побігли до свого пращура Дніпра-Білогруда розказати про наближення свята богині Яри. З любовю прийняв белькотливу малечу старий Білогруд і розкинув свою синєполу ризу мало не по самісінькі Бровари.

Трахтир Рязанова, мов голова потопельника, виглядає з води, а велетеньський міст, мов морська потвора, простягнувся через Дніпро й показує здивованій людині свій темний хребет з блискучої безодні. Прекрасна, велична картина! Не кажу вже про весну! Вже самий запах весни може вивести мене в поле не те що з Києва, але й з самого Парижу. Це я довів того року моєю черепашою мандрівкою по невилазному болоті.

Я постарівся на рік, став байдужіший до зовнішніх вражінь, а все таки тяжко було мені вимовити те фатальне слово "не поїду", себто поки болото не підсохне. Але я вимовив таки це фатальне слово. А вже коли я що сказав, то все одно, що припечатав: ніяка земна сила не примусить мене змінити

читати