Завантажити

ще жеврів, мов заграва далекої пожежі, що вже погасає. На мякому, червонуватому тлі вирисовувалися темний, прозористий дубовий гай. З-за гаю грайливою фіолєтовою смужкою здіймався вгору дим, мабуть з кухні Софії Самійлівни. Я дивився на цей безтурботний мир природи, і солодкі заспокійливі мрії навідали мою тривожну душу.

...Не для волненій, не для битвъ —
Мы рождены для вдохновеній,
Для звуковъ сладкихъ и молитвъ!

Вірші Пушкіна не сходили мені з язика, поки ми не підїхали до села. При вїзді до села замість царинного діда відчинив нам ворота Прохір та замість, звичайного привітання заприсягся, що хай не буде він Прохір Хиврич, а хай буде собачий син, якщо він з цього часу відпустить мене хоч на дві пяді від себе. "Возьму — каже — на мотуз та й буду водить, як того ведмедя", — бо іншої ради він не може дати з таким божевільним паном, як я. При цих словах Трохим виразисто подивився на мене, ніби кажучи: "А що, може неправда?"

— Посунься в той бік, — сказав Прохір до Трохима, влазячи в бричку. — З самісінького ранку на ногах, мов той хорт на ловах! Рушай, — промовив він до фурмана, сідаючи.

Повз шинок, де ледве світилося, помалу пустились ми з пригорка й опинились на греблі. На гладкому дзеркалі ставу сплескувалася рибка, зоставляючи по собі круг, що помалу ширшав на воді. Проїхавши село й тополеву алєю, ми спинились на широкому дворі. На темному тлі маячила чорна жіноча постать. Я пізнав у ній мою прекрасну Гелєну.

— Чи всі вдома? — спитала вона, зустрічаючи нас.

— Усі! — промовив я, вискакуючи з брички.

— Де ви досі пропадали? — спитала вона, взявши мене за руку.

Я розповів їй про свою знахідку.

— А що, чи ж не казала я тобі, що вони напевне там, — сказала вона, звертаючись до брата.

— Та як же ви дізнались, що я саме там? — спитався я нічної красуні.

— Бо ви раннім ранком вийшли за царину й не вертались, а до Прехтелевого хутора недалеко, — я й здогадалась.

— Розумниця, — подумав я, простягнув їй руку, і ми мовчки відійшли від брички.

— Як здоровя вашої панни Дороти? — спитав я в моєї мовчазної сопутниці.

— Дуже недобре. Завтра конче треба буде запросити Степана Осиповича, та я не знаю, як його це зробити. Чоловік поїхав з дому, а я...

— Куди ваш чоловік поїхав? — перебив я її, начебто мені прикрою була його присутність.

— Не знаю, куди він поїхав з вашим родичем, певно до Будищ — одповіла вона, не міняючи тону.

Розмова наша якось не вязалась. Олена сьогодні була, мов не своя. Я їй це сказав. Вона відповіла, що їй сьогодні нудно. Я змалював їй привабливу Софію Самійлівну й нарешті переказав, як щиро вона бажає познайомитися з нею. Вона й це прийняла помітно сухо, з чого я міг зробити висновок, що мені зосталось тілько побажати їй приємних снів та й забратися во свояси. Я так розсудливо й зробив.

Що її так сильно непокоїть? Невже недуга панни Дороти, цього живого автомата, або може відсутність безпутнього чоловіка? Чи не те й друге вкупі? І те, і друге, взяте зокрема, — ка-зна-що, а вкупі — безпросвітна гидота. А вона нудиться без них. Дивна річ!

Довго ще вештавсь я поночі по подвірї, міркуючи про те саме, поки зрештою не втомився та й не пішов до своєї хати.

Дожидаючись мене, Трохим читав вступну лєкцію свому учневі. Як я входив до кімнати, він учив його пізнавати літери на обкладинці "Морского Сборника" й хитро-мудро толкував йому, що означають дві палички з перекладинкою зверху та такі ж самі дві палички з перекладиною посередині. Прохір же, не звертаючи найменшої уваги на допитливу молодь, голосно читав псалми Давидові, обережно перегортаючи пожовклі сторінки псалтиря. Ця нова сцена звільнила мене від томливого вражіння попередніх переживань. Похваливши мого героя за тямовитість та пильність, Трохима — за точне виконання своїх обовязків, а Прохора за борзе читання та писання, я хотів був попрощатися з ними та й лягати спати, але Прохір виступив уперед і насмілився спитати в мене, що воно значить: "Коль возлюбленна селенія Твоя, Господи сил?" — Мене, правду кажучи, збило з пантелику таке несподіване запитання, але, зразу ж схаменувшись, одповів йому навмання: "Селеніє возлюбленноє Господнє", сказав я йому, означає не що інше, як манастир. Прохор подивився на мене з благоговінням, а на присутніх з подивом, та й годі.

— Я й сам так думав, — говорив Прохір, спамятавшись; — а може й не так, гадаю собі, а спитати нема в кого. Панна Дорота — вони хоч і читають книгу, та не по-нашому, а по-польському, то їх і питати нема чого. Хвалити Бога, що вас Господь послав до нас, а то б я й до самої домовини не втямив би цього святого слова.

— А ви чи вечеряли? — спитав він мене зненацька.

— Вечеряв, — одповів я.

— Кладітеся ж з Богом та спіть. Ходімо, хлопці, — додав він, звертаючись до своїх бесідників.

Поки Прохір говорив, я мов знічевя перегортав "Морской Сборникъ" та, знайшовши те місце, де було сказано про подвиг мого героя, попрохав Трохима прочитати вголос. Герой мій од цього надрюкованого секрету на хвилину остовпів, але хутко він

читати