Завантажити

переконатися, навчає вже не Бекон, а якийсь інший філософ-правник.

Увійшовши до своєї кімнати, я напівроздягся, привів свою особу в поземе положення й задумався про все, що бачив учора й сьогодні. Роздум цей породив у мені неприємне, образливе почуття. Одна вона, моя прекрасна, непорочна Гелєна, — вона, мов ясна зіронька, горить серед цього густого, заразливого мороку та, як контраст до неї, неначе Маґелланова хмара, ця темна, нерозгадана стара дивачка, панна Дорота. Цікаво було б знати, на чому вона стала з Прохором: чи їде він зо мною до Києва, чи таки поставив на свому? Ця думка, а може й щось інше примусило мене встати й підійти до вікна. Прохір помалу йшов через двір до моєї кватирі, а родичів фурман так само помалу йшов йому назустріч. Вони зустрінулись, взялись за шапки, на хвилину спинились та й розійшлись.

— Що, програв? — спитав я в Прохора, коли той увійшов.

— І коні, і коляску, і Корнія нашому Іванові Івановичу. А до вечора — додав він — може Бог поможе, то й себе програє. Наш Іван Іванович — молодець!

— Та й родич мій, видко, не дасть маху, — подумав я й спитав у Прохора, на чому він став з панною Доротою.

— Повезу вас до Києва, — промовив він з неохотою.

— І давно б так, — сказав я, щиро радіючи, що переміг упертість старого хахла своєю. Полюбувавшись його лагідним обличчям, я, задоволений з себе, вернувся до хати, маючи добрий намір зайняти позему позицію й достойно відсвяткувати здобуту вікторію. Слідом за мною увійшов до хати Прохір і присутністю своєю розбив мій гордий намір. Він став біля дверей і мовчав, а я ходив по кімнаті й теж мовчав. Він, здається, дожидав, поки я заговорю, а я дожидав, що він мені скаже. Наше німе "t?te-?-t?te" могло б бути й дуже довге (це лежить в українській вдачі), коли б його не порушив гуркіт коліс під самісінькими вікнами моєї кватирі. Цей несподіваний гуркіт примусив Прохора одкрити вуста, щоб промовити: "Ого!", але цей глибокодумний замір йому не вдався. Ще лунав у моїх вухах той гуркіт, як до хати вже ввійшов мій однорукий герой, привітався й одрапортував, що накази мої виконано точнісінько.

— А де ж Трохим? — спитав я в мого героя, щиро стискаючи йому руку.

— Вони їдуть у кареті, — відповів він.

— Трохим! у кареті! — аж скрикнув я, здивований.

— Розкажіть мені, Бога ради, як це Трохим попав до карети? — спитав я мого героя, що стояв, посміхаючись.

— Дуже просто. Тутешня подорожня карета що з посту зоставалася в Будищах. Так щоб вона там не гнила на дворі, я й надумався привезти її на своє місце.

— Добре, — перебив я його — то, значить, ви коней узяли в мого родича?

Запитав я про це для того, щоб коні зараз же повернулись назад, а то того й дивись, що опинишся на четверику або шестерику.

— Нащо дурно ганяти коні? — відповів він. — Я позичив дві пари волів у панотця Сави. Отож її на волах і привезуть сюди разом з вашими речами та з Трохимом Сидор...

Останнього слова він чомусь не договорив.

Я внутрішнє посміхався, уявляючи мого Трохима, як він виглядає з пишного берлину, запряженого чотирма волами, подякував мому героєві за турботи і думав вже йти назустріч Трохимові.

— Бог знає, хто про нього клопочеться, — промовив він лагідно й виразисто, хапаючи мене за руку. Я відвів свою руку. Тоді він ухопив своєю єдиною рукою мою шию, і на його карих очах заблищала сльоза. Він почав цілувати мою голову. Цю мовчазно красномовну сцену перебив старий Прохір, що прийшов до мене з запитанням, де я хочу обідати, — чи з панами в кабінеті, чи в саду.

— Ні там, ні там, — промовив я, а ти подай нам сюди, ми пообідаємо вкупі з Осипом Федоровичем.

— І так добре! — промовив Прохір і вийшов за двері.

Герой мій почав був одмовлятись від моєї імпровізованої ввічливости, але я запевнив його, що для мене його товариство цікавіше за ґенеральську й навіть адміральську компанію. Останні слова засоромили простака й він сховав [своє замішання] в строкатій бавовняній хустці.

А Прохір, отой старий, кволий Прохір, немов козачок покоєвий, так і бігає туди й сюди. Не минуло й десяти хвилин, як усе вже було готове — горілка й закуска, та й срібна ваза з супом парувала на столі. А Прохір, мов нічого не сталося, стояв собі біля дверей з серветою в руці та тілько всміхався.

Ледве встигли ми сісти за стіл, аж двері відчинилися й до нас впурхнула, мов той метелик легкокрилий, сама чарівлива господиня.

— І я з вами обідаю, — промовила вона, сідаючи між мною та братом. — А панна Дорота — казала вона далі — поцеремонилась, то хай сама обідає.

— Їй, я гадаю, однаковісінько, — промовив я.

— Ба ні! панна Дорота любить веселе товариство.

Не встигла вона вимовити останнє слово, аж увійшов довжезний льокай з високою срібною вазою, з якої стирчала пляшка з шампанським. Ставлячи на стіл цей цікавий посуд, льокай промовив:

— Панна Дорота звеліла...

— Подякуй панні Дороті; а ти, Прохоре, принеси келехи, — додала господиня.

За час обіду Прохір працював хутчіше та зручніше, ніж французька камеристка. Я захоплений був моїм

читати