Завантажити

малечею, а свою лису, шановну голову оздоблювати прикрасою, що не додає вам ніякісінької поваги.

Удосвіта я трохи позбувся цієї проклятої відьми — нудьги й заснув, а прокинувся, коли вже дзвонили до служби Божої. Добре, що Трохим (Бог його знає, що це на нього найшло) догадався ще з вечора фрак та інше наготовити. Отже, я миттю одягся й вийшов із хати саме в ту хвилину, коли моя пишно убрана кузина сідала до коляси, щоб їхати до служби Божої. Вона запросила й мене сідати біля своєї пишної персони, але я відмовився від тої чести й пішов пішки. Я думав уже коло церкви побачити пишні повози молодого та молодої. Нічого подібного. Красувалася сама тілько коляса моєї кузини та ще якась маленька бричка з маленьким фурманом. У церкві, як звичайно, селяни пошепки ревно молились Богу. На крилосі дячок виводив басом "Іже херувими", маючи до помочі вчорашнього безрукого кавалєра. А де ж молоді? Чи не трапилось якого непорозуміння, як це часто буває в таких випадках? Після служби Божої отець Сава просив мене й Трохима Сидоровича на шклянку чаю, і ми не відмовились. Ледве встиг пан-отець Сава прочитати "Отче наш" та благословити "яствіє й питіє сіє", як до світлиці ввійшов пильний помічник охриплого дячка, безрукий кавалєр. Пані-матка, привітавшися з ним, як звичайно, повеличала його Осипом Федоровичем і прохала сідати. Він спершу повісив свою шапку на кілочок нарочито для того біля дверей вбитий до стіни, і вже потім сів мало не біля порогу на чомусь подібному до табурету. Ця скромність сподобалась мені, а ще більше у військової людини. Я почав приглядатись до нього уважніше. Це був молодий, здоровий парубок, з чорним жорстким волоссям, стриженим під гребінку, з такими самими чорними бровами й підстриженими вусами. Очі він усе опускав і ховав під довгими чорними віями, тому про них нічого певного сказати не можна, як і про верхню губу, що її контур ховався під вусами, а нижня губа була гарно викроєна, тілько трохи товстувата. Взагалі ж обличчя його здавалося грубе, але було таке лагідне й виразисте, що я мимохідь ним помилувався. До розмови нашої він не втручався, як це звичайно трапляється в людей його стану, що бували в бувальцях. Коли пан-отець Сава звертався до нього з якимсь запитанням, він одповідав коротко й доладу. Так, наприклад, пані-матка запитала його, коли їх хоче відвідати пан Курнатовський. Він одповів: "надвечір", та на тому й скінчилось. Полюбувавшися скромним незнайомим, я подякував господарям за ласку та й пішов, а Трохима Сидоровича зоставила пані-матка в себе обідати. Увесь день згадував я про того незнайомого. І сам не знаю, чим він міг мене так зацікавити. Вислужений салдат, та й годі. За обідом я хотів був спитати в кузини, чи це не брат молодої стояв на крилосі, але кузина була сьогодні не в настрої, і я сховав до кишені своє нескромне питання. Гадав був після обіду запитати в родича, але той ще за обідом мало не захріп. А Трохим не зявлявся до самого вечора, — і моє зацікавлення зосталось незаспокоєне до самого вечора.


X.

Дні дожидання такі нудні та довгі, як це нехитро складене оповідання, а години дожидання ще довші й ще нудніші. І дивно, ми завжди сподіваємося й дожидаємо, а не можемо призвичаїтися до цього томливого почуття, не можемо вкоротити безконечних годин дожидання ані на мить. Хоч я погано спав уночі й трохи над міру пообідав, та все ж не спромігся заснути після обіду, — хоч і силкувався, та не міг заснути. А все те дурне дожидання перешкожало. Чого ж я, дожидаю, і що мене тривожить? Сам не знаю, а почуваю, що таки щось тривожить. Щоб позбавитись цього "чогось", я вдяг свою робочу блюзу, взяв торбину, кийка й пішов на свій улюблений пригорок, увінчаний дубовим хрестом. День був чудовий, небо блакитне, глибоке та ясне, як думка великого поета. Білі прозорі хмарки-красуні, мов непорочні сни дитячі, одна за одною летіли небесним простором, кидаючи темні плями на мою ненаглядну панораму. Від тих чарівливих плям панорама здавалася ширша і глибша і ще безкраїша. Я очей не міг одвести від цього імпровізованого освітлення. Мені здавалось, що я бачу на безкрайому овиді й Звинигородку, і Тальне, і навіть саму Умань.

Я взявся до праці. Розклав темні й ясні плями на моєму нескінченому малюнку, і малюнок ожив, заговорив і сам собою викінчився. Так от у чому твої чари, чародійство твоє, чарівний Каналетто!

Освітлення змінилось. Малюнок я поклав до теки й хотів іти на село. Дивлюсь, золоте сонце повисло над фіолєтовим обрієм і розсипало своє смараґдове проміння по всьому необсяжному просторі. Нова краса! Нове очарування! Вражений чудесною гармонією, я мовчки спустив руки і, не дихаючи, дивився на цю велично прекрасну ораторію без звуків.

Сонце вже сховалось, а я все ще стояв біля хреста, і — чи ж не диво? — мені вчувалася з березового гаю флєйта, що грала прелюдію вальса Аврори. А нічого такого на ділі не було, — про флєйту ніхто й не чував у тутешній околиці. Родич мій каже, що він колись чудово грав на флєйту, та загубив ключа він скриньки, де переховував інструмент, і

читати