Завантажити

єдиному вікну завішена алєбастровими зліпками стіп і ручок, а серед них красується маска Лаокоона й славної натурниці Фортунати. Оздоба незрозуміла для немаляра! В додаток мені уявився той самий день, коли ми з небіжчиком Штернберґом за останні гроші купили собі просту робочу лямпу, принесли її до нашої ікелії й серед білого дня засвітили, поставили серед стола і, як малі діти, тішились нашим придбанням. Після перших захватів Штернберґ узяв книгу і сів по один бік лямпи, а я взяв якусь працю й сів по другий бік лямпи, і так ми вдень з вогнем просиділи до пятої години вечора. У пятій годині пішли до академії й на цілу натурну класу роздзвонили про своє безцінне придбання. Декого з товаришів запросили полюбуватися нашим дивом і з того приводу втнули вечірку, себто чай з сухарями. Ми були тоді бідні, але невинні діти. Боже мій, Боже мій! Куди поділися оті світлі, оті золоті дні? Куди поділася прекрасна родина непорочних надхненних юнаків?

Иныхъ ужъ нть, а т далече,
Какъ Сади нкогда сказалъ.

Я так щиро, так чистосердно віддався свому прекрасному минулому, що кілька разів починав плакати, як дитина, в якої одібрали гарну іграшку. І ці благодатні сльози оновили, воскресили мене. Я раптом почув ту свіжу, живу силу духа, що одна спроможна сотворити чудо в нашій уяві, передо мною встав чудовий, чарівний світ найпривабливіших, найґраціозніших образів. Я бачив ці чарівні образи, доторкався до них, я чув цю небесну гармонію, одне слово — на мене зійшов воскреслий дух живої святої поезії.

Замурзаний козачок приходив кликати мене до чаю, але я сказав, що нездужаю й не пішов.

Заспокоївшись трохи й упорядкувавши свої розбурхані думки, я, помолившися Богу, взявся до праці.


VIII.

Останній вечір Страсного, увесь Великодній та половина Провідного тижня непомітно промайнули надо мною. Я тілько й памятаю, що приходив Трохим, приносив обід та свіжу воду, ставляв усе це на столі й обережно відходив. У середу, вже на Провідному тижні, вдосвіта я дописав останній вірш, поставив крапку, поклав перо, зідхнув, перехристився й промовив: "Слава Тобі, Господи!" Після того всього спробував я заснути, але нічого з того не вийшло, і я даремне тілько згасив свічку. Дожидати світанку в поземій позиції й у пітьмі мені здавалось нудно. Я вдягся, як міг, і вийшов на двір. На дворі теж було темно й тихо, як і в моїй келії. Свіже й чисте повітря і пянкий аромат зелені, що розпускалась, оживили мене, як стомленого подорожнього в пустині оживляє ковток свіжої води. Під ногами вже було сухо. Я спробував ступити кілька кроків наперед — теж сухо. Я відійшов іще трохи й з-за якоїсь повітки чи стайні побачив здалека освітлені вікна церкви. Заутреня. Мабуть, сьогодні свято, — подумав я й хотів іти до церкви, але боявся замість церкви попасти в калюжу, що дуже натуральне в теперішній час. Незабаром пташки в повітрі почали цвірінькати, почало на світ займатися. Я помацки пішов далі, простуючи до церкви та натрапив на паркан, що оточував пансьний двір. Треба було змінити напрямок і пошукати спершу виходу. Світало хутко, і я без великого труду знайшов ворота і вийшов на царину. Через царину я просто пішов до ледве освітленої церкви. Сонце вступило в свої права, і світло від свічок блідло в круглих оболонках темної стародавньої церкви. Заутреня скінчилася, і народ виходив на цвинтар, коли я підійшов до церковної огорожі. Трохим, побачивши мене, протиснувся крізь юрбу і з радісним обличчям кинувся мені на шию. Йому здалося, ніби я з труни встав. Обійнявшись, як брати, ми з ним похристосувалися й одійшли в бік, щоб не турбувати селян шапкуванням. За юрбою з церкви вийшов і священик, людина середнього віку, з ледве помітною сивиною в хвилястій бороді й розкинутих по плечах косах. Він мені подобався з вигляду. Скинувши шапку, я підійшов до священика і, тричі поблагословившись, ми з ним похристосувались. Я назвав йому себе. Він одповів тим самим і мені, сказавши: "Отець Сава Нестеровський" — і тут же запросив мене з Трохимом на шклянку чаю після служби Божої. Я дав слово, і ми розійшлися.

— Еге, — подумав я — Трохим мій себе, значить, не посоромив. Молодець! — Мені це сподобалось.

Ранок був чудовий, і мені не хотілося вертатись до своєї похмурої келії. Я запропонував Трохимові пройтися трохи зо мною по вулицях села, запропонував, як людині, що вже знайома з місцевістю й може бути мені добрим чічероне, а в потребі то й од собак оборонить. Останнє для мене було ще важливіше за перше. Пройшовши зо два десятки кроків, я спинився й ненароком глянув на церкву. Церква була звичайна. Таку ви побачите в кожному селі на Україні: деревяна, темна, з трьома восьмикутними конічними банями, з почорнілими узорчастими залізними хрестами. Звичайнісінька церква, але тепер вона здалась мені надзвичайно ґраціозною. Соняшне проміння блимало рожевим вогнем по її круглих оболонках та восьмикутних, бляхою критих банях. Гіллясті старі верби й стрункі, високі тополі оточували й напівзакривали її, опукло й мяко тушовані соняшною рожевою барвою. Вінєтка, якої не

читати