Завантажити

Є в Петра Івановича образа! Вісімнадцять років ходив він на роботу в сусіднє село за дванадцять кілометрів від своєї хати. Вісімнадцять років день у день і в спеку, і в мороз, і в дощ, і в заметіль. І ні разу, жодного разу не спізнився. Ходив він, не нарікаючи на долю і незважаючи на свою хворобу, яка завелася в нього вже давненько, і через яку ходити щороку ставало все важче. У Петра Івановича варикоз. На обох ногах. І вже такий, що його ноги аж посиніли і понабрякали, як колодки.

Але якось минулого червня, вже перед самою відпусткою сорока на хвості принесла йому звістку про те, що з наступного навчального року з’являється вакансія у першій школі, у райцентрі, тобто саме в тому містечку, де й жив наш герой. Молода учителька, історик, колега Петра Івановича, виходила заміж і збиралася переїжджати кудись аж на Полтавщину.

Перспектива отримати роботу неподалік від власної хати манливим світлом зігріла серце Петра Івановича. Він, ясна річ, порадився з дружиною, разом з нею згадав про свої заслуги перед школою, а також про товстелезні гудзи вен на ногах, проникся до себе повагою і жалем, написав заяву про переведення до першої школи і, сповнений світлою надією, рушив до районного відділу освіти.

А поки він туди іде, ми спробуємо приглянутися до нього ближче і хоч трішечки довідатися, що ж то воно за чоловік такий Петро Іванович, учитель у невеличкому подільському селі, викладач історії та правознавства?

Уявіть собі, що ви, наприклад, тележурналіст, у вашій руці мікрофон, а сидите ви в кабінеті директора школи, у якій працює Петро Іванович, і ставите це запитання йому.

-- Ну, -- розводить руками директор і починає вам розказувати про Петра Івановича якісь загальні речі: що він учитель історії, досвідчений працівник, здалеку добирається до школи, дуже пунктуальний, знає свій предмет…

Ви питаєте його про се, про те, намагаєтеся довідатися якомога більше, але скільки б не відповідав директор на найрізноманітніші ваші запитання, ви весь час відчуватимете, що він чогось не договорює до кінця, і це відчуття не залишить вас навіть по закінченні розмови.

Правда, якби ви були не журналістом, а, наприклад, директором іншої школи, добрим приятелем вашого інтерв’юера, то він би вас обійняв за плечі і довірливо попросив би:

-- Слухай, зроби мені дружню послугу: забери в мене Бусюка (таке прізвище носить Петро Іванович).

І поки б ви осмислювали цю пропозицію, він ще несподіваніше для вас додав би:

-- Банку ставлю!

Така радикальна спроба вплинути на ваше рішення вас би дещо заінтригувала б.

-- А що, такий кепський хлопець? – з чоловічою відвертістю запитали б ви.

-- Та ні, ти що? Хай Бог милує, -- відповів би колега. – Він тільки, знаєш, трохи інтересний, – і по паузі додав би, -- То що, береш? Скрізь тобі в пригоді стане: траву викосить, каналізацію прочистить, опалення відремонтувати допоможе -- з власним часом не порахується. Одним словом, трудяга такий, яких мало.

Звичайно, ви відразу ж відмовитеся – чи не так? Але як людина позитивна ви щиро шануєте в інших працьовитість, тому вам стане цікаво, що ж воно є в тому Банашкові таке, що навіть працьовитість змогло переважити?

І от саме тому ви вже не журналіст і не директор, а вчитель сільської школи, тієї самої, у якій працює Петро Іванович. Ясного вересневого дня стоїте ви під час перерви на подвір’ї школи, сподіваючись, що ніжний прохолодний вітерець ще до дзвінка на урок хоч трішечки встигне провітрити вашу заклопотану голову. І раптом з-за рогу школи з’являється Петро Іванович. О, як вам раптом захочеться, щоб він пройшов мимо! Але він – от побачите – обов’язково зробить усе навпаки! Ще на підході він вигукне до вас щось таке емоційне, таке енергійне, що ви просто змушені будете відгукнутися: якщо не словом озватися, то, принаймні, головою кивнути чи хоча б мугикнути. А далі – все, капут. Я маю на увазі тишу в вашій голові. Її не буде! Бо перед самим вашим носом тепер уже до самого дзвінка буде гойдатися оця зморщена широка лисина, вирячені, як два яйця, очі і насинє брита щелепа. А з-за напружених губ разом з несвіжим подихом летітимуть у ваше обличчя одна за одною тверді, як щебінь, фрази. І вони з таким завзяттям задовбуватимуться у ваші вуха, ніби то не два тендітних отвори у людській голові, а дві залізні ступки для обрушування зерна на кутю.

Тільки ж змилуйтесь, Бога ради, не подумайте, що в мові Петра Івановича бракуватиме глузду чи загальноприйнятої моральності. Просто вона чомусь, як завжди, виявиться для вас такою не потрібною, такою далекою, що всередині у вас обов’язково прокинеться відчуття марно згаяного часу. Ви стоятимете і терпітимете свого співрозмовника, чудово розуміючи, що весь його азарт є всього лише відчайдушною спробою добитися власного прийняття і що народжений він якимось жахливим переживанням своєї непотрібності на цьому світі. І хоч вам дуже шкода буде вашого колегу, вам обов’язково захочеться ну хоч сантиметрів на двадцять відійти вбік. І якщо ви нарешті не стримаєтеся і просто собі легесенько і трішечки відвернетеся, Петро Іванович не загається опинитися уже з іншого боку і ще з більшим завзяттям молотитиме вас по голові своїми думками про цей Божий світ, по суті виливаючи на вас своє особисте нещастя, у якому, скоріше за все, він сам собі навіть не подумає признатись. Навіть коли продзвенить дзвінок і ви зрушите з місця, демонструючи своєму нав’язливому співрозмовнику, що вас уже чекають учні в класі, він усе ще хапатиме вас за лікті, проситиме: «Чуй! Чуй! Почекай!» і все доказуватиме вам недоказане, не звертаючи а ні найменшої уваги ні на вашу скислу фізіономію, ні на те, що він, мабуть, уже вдесяте змінив тему. І як би ви не намагалися виявити делікатність і залишити Петра Івановича аж тоді, коли він закінчить, нічого у вас із того не вийде. Бо Петро Іванович не закінчить ніколи. Тому вам усе одно доведеться продемонструвати йому свою нечемність, тобто розвертатися і йти від нього прямо посеред його мови.

Навчені гірким досвідом, ви наступного разу не дасте себе заскочити зненацька, тому лиш побачите Петра Івановича здалеку, негайно кудись зникнете, аби від нього подалі. Однак нічого, на журіться. Одного прекрасного ранку ви сидітимете в учительській, заповнюватимете класний журнал, а вищеупом’янутий зненацька з’явиться у дверях, ніби підлетів на крилах, підійде до вас і в пориві зичливості й довіри на все могутнє своє горло приголомшить вас вітанням настільки смачним, наскільки й екзотичним.

--Хабл-бабл! – відсалютує він мовою якогось дивного племені, при цьому піднесе догори руку, а потім твердо припечатає долоню з розчепіреними пальцями перед вами на столі, аж зошити попідскакують.

Ви мимоволі зафіксуєте увагу на його міцних волосистих пальцях, на грубелецькій долоні, і, можливо, не без остраху подумаєте, якою ж бідною має бути та дитяча потилиця, яку це лаписько захоче приголубити. О, цей, видно, точно не брехав, коли хвалився дітям «я лома гну»! І ви тоді згадаєте одну ученицю, яка вам довірливо призналася:

-- Ви знаєте, я Петра Івановича так боюсь! Як він на мене гляне, то я прямо трясусь чогось.

Ну, то тепер, я сподіваюся, ви здогадуєтеся, чому директор вам пропонував аж банку горілки за дружню послугу? Надіюся також, що здогадуєтеся ви й про те, як сильно хотів бачити такого оригінального кадра своїм підлеглим директор першої школи, а також як палко прагнув перевести його з глибинки до райцентру, під ніс усяким перевіркам, начальник райво…

Здогадуєтесь ви, здогадуюсь і я. А ось Петро Іванович про те не мав ні найменшої гадки. Він ішов до начальника із заявою в руках і мав щиру надію, що його, досвідченого вчителя, по-людськи можна зрозуміти і цілком можна, а то навіть і треба піти йому назустріч.

А уявляв він собі це приблизно так: ось він зайде в кабінет до начальника і скаже: «Маю до вас, Вікторе Леонтійовичу, велике прохання» і після цього подасть йому свою заяву, у якій написано, що він просить перевести його на роботу в першу школу за станом здоров’я. «А що у вас зі здоров’ям?» -- запитає начальник. І тоді він без зайвих слів просто підніме обидві штанини і покаже свої понівечені ноги. Начальник, безперечно, буде вражений побаченим і… просто увійде в становище – хіба ж він не людина?

Коли Петро Іванович зайшов у приймальню, там, на його щастя, крім секретарки зі звабливим личком, нікого не було.

-- Добрий день! Начальник у себе? – іще навіть не відпустивши дверної ручки, Петро Іванович уже перехилився в бік кабінету начальника і кивнув на нього головою.

-- А ви з яким питанням? – сміливо замість відповіді вперла в нього круглі блискучі очі секретарка і тим змусила Петра Івановича дещо розгубитися.

Він випрямився і з несподіванки навіть розкрив рота. Він навіть в голову собі не міг вмістити, що у своїй особистій справі мусить звітувати ще комусь, окрім самого начальника. Якийсь час він стояв і не відповідав, відчуваючи, як тісненька приймальня стає ще тіснішою. Але не відповісти нібито й не було вагомих причин. «Нехай уже!», -- вирішив він і нерішуче промимрив:

-- У справі переведення.

Петро Іванович навмисно недоговорив. Він сподівався, що для секретарки й цього вистачить. Однак дівчисько виявилось не з тих, хто «малим ситі» і настирливо продовжило допит.

-- Чийого переведення? Вашого? Куди ви хочете переводитись?

Ні, це було просто неможливо. Воно ж було іще таке мале, майже дитя, а розмовляло так, ніби з підлеглим. Петро Іванович аж впрів від того всього. Ну чому він має тут якійсь пігавці, якійсь третій особі доповідати про свої особисті справи? Чи, може, їй тут доведеться іще ноги свої показувати з набряклими венами? Чи довідку з лікарні нести? І як то вони швидко тільки понавчалися цій бюрократії? І вже Петро Іванович зібрався був подумати, чи не відрубати секретарці і не поставити її на місце, але якраз у цей момент двері за його спиню відчинилися і до приймальні зайшло відразу аж двоє: один – інспектор райво, а друга – методистка. Ну вже при свідках виявляти образу й невдоволення він, звичайно, не захотів, тому, почервонілий, впрілий, із виглядом першокласника, що вкрав у сусіда ручку, він проскрипів:

-- У першу школу.

-- Зачекайте хвилиночку. Я про вас доповім.

Секретарка крутнулася до дверей кабінету начальника, як раптом у приймальні осіяла ще одна особа, на цей раз бухгалтерка. Побачивши секретарку, що направилася до кабінету, вона тицьнула їй в руки якісь папери.

-- Наталя, ти до начальника? Поклади, дорогенька, йому на стіл табелі на зарплату!

Бухгалтерка тут же й вийшла, а ті двоє лишилися. Петро Іванович склав руки і навмисно вперто дивився перед собою, демонструючи своє небажання вступати в будь-які розмови.

Але ось нарешті двері кабінету начальника відчинилися, з них випливла самовпевнена секретарка і кивнула йому мимохідь:

-- Заходьте!

Петру Івановичу аж легше задихалося, коли нарешті він залишив приймальню. Кабінет начальника був просторий і світлий. Під ногами аж до самого порога лежав килим, і наш герой, коли зайшов до кабінету, очутився прямо на ньому – це викликало відчуття урочистості, але водночас і якоїсь незручності.

-- Добрий день! – промовив Петро Іванович ще з порога, і це був не звичайний «добрий день», яким вітаються, наприклад, із колегами чи з учнями – це був особливий «добрий день», нехай промовлений, можливо, дещо скуто, але сповнений сердечної привітності і щирої надії…

-- Так, так. Добрий день! Проходьте, сідайте, -- скоромовкою відмахнувся начальник, навіть не піднявши голови від паперів, і добре у його відповіді було принаймні те, що в ній не відчувалося а ні найменшої ворожості до відвідувача, скоріше навпаки: довіра й простота.

Сісти можна було на стілець прямо біля столу начальника, але, по-перше, Петро Іванович не хотів проявляти аж такої сміливості, а, по-друге, йому з того місця було б ніяк показувати начальникові свої ноги, тому він сів на одному із стільців, що стояли рядком біля стіни, тобто на певній відстані. Cів він строго, на пів стільця, спину тримав рівно, а заяву в папочці затис між долонями й між коліньми. Сів і став чекати, коли на нього звернуть увагу.

Начальник тим часом усе ще був занурений в папери на столі – нічого не вдієш, така в чоловіка робота: видно, мусить щось терміново підписати, а перед тим, звичайно, вивчити. Що ж, треба дати людині на це час. Готовий почекати стільки, скільки буде потрібно, Петро Іванович з розумінням відчепив від начальника свій погляд і між іншим опустив очі додолу. На підлозі біля самого столу начальника лежав якийсь папірець, маленький, майже писулька – ясно було, що впав. Петро Іванович негайно підвівся,ступив крок уперед, підняв того папірця і чемно поклав на край столу. Хтозна, може саме без нього чоловік якраз не може обійтись – буває ж таке! Здається, начальник цього навіть не помітив, але хіба в тому річ? Хіба ради догідливості він його піднімав? Заради справи!

Отже, писулька була на столі, начальник за столом, а Петро Іванович на стільці. І – тиша. Коли рука Петра Івановича клала папірця на стіл, то його око швиденько запримітило, які ж то папери лежать перед начальником, що він їх так пильно вивчає. Схоже, то були табелі на зарплату, ті самі, які вручила у приймальні секретарці бухгалтерка. Це, отже, саме їх так пильно вивчав начальник. На носі в нього сиділи окуляри в дорогій оправі, до того ж окуляри якісь незвично вузенькі, майже іграшкові – таких Петро Іванович досі й не бачив. Ручка у начальника також була не звичайна – темно-зелена, елегантна, ковпачок з металевою шапочкою і так само металевим золотистим затиском, скоріше за все не кулькова, а чорнильна. Ось він уже відсовує трішки далі від себе табель і розмашисто його підписує.

«Ну, все. Зараз буде говорити зі мною!» -- вирішив Петро Іванович.

Він наструнчився, поклав долоні на коліна і потяігнув ними по стегнах, готовий будь-якої миті промовляти...

Але приготування виявились марними, бо господар кабінету не удостоїв свого відвідувача навіть вибачливим поглядом. Уся його увага зосередилася на наступному табелі, так, ніби з ним тут поряд нікого не було, ніби кабінет був цілком порожнім, ніби за три кроки від нього не сиділа людина, яка від нього чогось хотіла.

Як не крути, а це було не приємно. Той жар зичливості, яким аж пахнув Петро Іванович, коли тільки зайшов у кабінет, кудись подівся, вивітрився, аж йому ніби очі більше відкрилися. Він роззирнувся по кабінету і дуже чітко й ясно зафіксував у свідомості розташування усіх меблів, які на той момент стали ніби рельєфнішими і прохолоднішими.

Потім Петро Іванович підвів погляд на обличчя начальника і навіть дещо зупинився на ньому, ніби вперше побачив. Чомусь впали в око його щоки, якісь кругленькі, ніби дитячі, але водночас налиті чимось схожим на суміш крові і чорнила, -- це було також не приємно, тому далі дивитися на них не хотілося.

Саме у цей момент начальник узявся підписувати другий табель, і в голові Петра Івановича майнуло легка думка, можливо, йому варто нагадати про себе, тому він заворушився, навіть легенько крекнув, одначе це йому допомогло, як мертвому кадило. Господар кабінету ніби перебував за броньованим склом. Коли справився з другим табелем, він спокійнісінько взявся до третього.

Для Петра Івановича не було секретом, що у районі знаходиться не мало й не багато, а сорок дві школи, тому перспектива тривалого очікування вимальовувалась перед ним цілком рельєфно. Не лишала сумнівів і причина такої поведінки начальника, як і те рішення, яке він зібрався довести до свого відвідувача. Тому на четвертому чи на п’ятому табелі за столом начальника сидів перед Петром Івановичем уже якийсь зовсім не той чоловік, чужий, далекий, до того ж дуже мало йому симпатичний.

«Це, значить, так ви випробовуєте моє людське терпіння, шановний Вікторе Леонідовичу? – думав він. -- Що ж, давайте, випробовуйте. Чи ви думаєте, що виморете мене чеканням і я не витерплю, і піду? Нічого, не журіться! У мене терпіння вистачить! Аби у вас ще його було стільки, як у мене! Я вісімнадцять років гартував його дорогою до школи – вам далеко до такого гарту, правда ж? Чи ви думаєте, як Бусюк – простий учитель, то він уже не людина? Що він не розуміє, що ви оце зараз із ним витворяєте і чого добиваєтесь? Усе він розуміє, голубе! Він навіть розуміє те, що вся оця ваша поведінка є дуже негарною. Дуже!»

Такі ось думки почали залітати в голову Петра Івановича, і чим далі, їх ставало все більше; вони важчали, розкручувались і зрештою цілком наповнили його голову, як бджолиний рій наповнює вулик.І якби спробувати їх підсумувати, то усі вони звелися б до тієї, що так принижувати людину, вчителя, свого колегу – це просто не гідно, не достойно, а начальнику відділу освіти особливо.

Петро Іванович відкинувся на спинку стільця і міцно піджав нижню губу. Кислим, навіть, можна б сказати, презирливим поглядом він дивився на спите обличчя свого начальника і переживав до нього велику відразу.

«То це у цієї людини я зібрався був щось просити? – думав він. -- Це ось цього нещасного алкоголіка я зібрався розчулити своїми хворими ногами? Схаменись, Петре! От якби ти йому пляшку коньяку приніс, тоді можна було б хоч на щось сподіватись! А так...»

Коли начальник підписав останнього табеля, він відклав його вбік і аж тепер звернувся до свого відвідувача.

-- Ну, що там у тебе, Петро? -- по-панібратськи кивнув він до нього і навіть підморгнув при тому, ніби це не він тільки шо понад годину його мордував очікуванням.

Але Петро Іванович не удостоїв його людським словом. Він тільки встав і мовчки поклав йому на стіл свою заяву. Поклав разом із папкою – хай сам її відкриває, -- все одно надії вже не було ніякої.

Начальник навіть не спромігся підсунути ту папку до себе ближче. Він простягнув руку, відкрив її одним пальцем і віддалік, скосивши байдуже око, швидко пробігся ним по заяві. Він ще навіть не дочитав її до кінця, а з його рота уже летів на Петра Івановича докір, не то дружній, не то хамський – важко було визначити відразу:

-- То це треба було самому дибати аж у відділ освіти? Ти що,не міг її взяти й кимось передати?

У цій такій, на перший погляд людяній, а насправді хамській фразі Петро Іванович відчув стільки лицемірства і зневаги, що відповісти він просто не спромігся. Образа так здушила йому горло, що якби він спробував промовити хоч слово, то воно б вирвалося з нього хіба що з градом сліз. Тому він змовчав і навіть погляд від начальника сховав, щоб той не здогадався про його душевний стан.

Начальник якусь мить чекав на відповідь, але, не дочекавшись, закрив папку і простягнув її йому назад.

-- Як тільки трапиться можливість, обов’язково розглянемо, -- з робленою бадьорістю запевнив він. – Залиши в Наталі!

Це, власне, й був кінець розмови. Перо Іванович передчував, що все закінчиться нічим, але так швидко... і так звичайно, весело, бадьоро...

-- Дякую! -- аж тепер спромігся на слово Петро Іванович, і вийшло це у нього, мабуть, дещо енергійніше, ніж він сподівався.

Він хотів був додати ще й «Вікторе Леонідовичу», але стримався. Він тільки, беручи папку, прямо подивився начальнику в обличчя, але той вчасно відвів погляд. По тому Петро Іванович розвернувся і енергійно направився до дверей, так, ніби за спиною у себе залишав цілковиту прірву.

У приймальні він і не подумав віддавати заяву секретарці: навіщо зневажати себе абсурдними вчинками? Зате, виходячи, він не забув попрощатися

-- До побачення! – вигукнув він так голосно, аж секретарка провела його здивованим поглядом.

І Петро Іванович вийшов із відділу освіти, як і зайшов – із заявою в руках. І як не вмовляла його ввечері дружина таки піти в райво і зареєструвати заяву у приймальні, Петро Іванович, як правило, з дружиною поступливий, на цей раз міцно затявся на своєму: «Не піду!» Йому нестерпною була сама думка ступати власною ногою навіть на сходи будинку, у якому йому завдано було стільки душевного болю.

Хоча, скоріше за все, пройде час, загладить гостроту переживань, і, як кажуть люди, й це мине. Ну, там Петро Іванович колись помре на який день чи там на рік раніше... Але можливий також інший варіант: українські скоробагатьки і їхні бюрократи дознущаються над «найменшим братом» до тієї міри, що він впаде у відчай і черговий Залізняк або Гальчевський влаштують їм різню... О, тоді будьте певні: у одному з їх загонів таки точно буде Бусюк Петро. І цей Петро ногою одчинятиме вам двері до яких хочеш кабінетів -- геть до самого Президента. Зайде він у кухвайці, розстібнутій на грудях і засадить вила в ваш робочий стіл аж по самий держак.

-- Хабл-бабл! – радісно привітається він, і ви раптом зрозумієте, що це вишкірилась перед вами сама безтямна людська мста.

І спробуєте їй тоді щось заперечити.

2010

читати