Електронна бібліотека/Поезія

Завантажити

+ + +

Але ж ти ніколи не напишеш про те,
як усе було насправді.
Не зважишся, залишиш при собі,
відкладеш у морок.

Будеш говорити про літературу там,
де слід було говорити про життя,
де життя рвалося на вулицю,
ніби забутий у домі пес.

Ти ж ніколи не визнаєш,
чим насправді керувався тоді,
того вечора, починаючи говорити.

І про те, чим ризикував, видихаючи весь свій туман,
чого насправді хотів – теж не напишеш,
не захочеш ділитися.

Розлам, після якого з’являється голос:
хто запалює ці вогні на землях мовчання,
на втрачених територіях?

Не напишеш про те, що насправді
сам до кінця не вірив її готовності
слухати, її здатності розуміти
мову каміння, схованого в траві.

Ось я.
Ось моє серце.
Воно не б’ється.
Зовсім не б’ється.
Просто не зважай,
просто не вслухайся.
Час виходити з темряви, ніби з лікарні.
Час дякувати і співати.
Час виходити.
Час зважуватись.

Вогняний корабель, що так повагом
розвертається в повітрі над нами,
що так гнівно провалюється в моторош ночі –
час зважуватися і говорити,
час виходити з ночі,
час долати розлами.

Поезія, найбільш щемка і пронизлива поезія,
поезія, що нагадує порожнє листопадове поле:
можна лише здогадуватись, що саме хотілось сказати,
можна лише тішитись,
можна лише перечитувати.

читати