Завантажити

Ностальгія за Японією або Нелегко бути танкістом

1

Назва Хонсю
похідна від “хочу”
безперечно – Кюсю
від “вкушу”
о безмежна моя Україно!

2

Запрагнув
себе побачити
у криве дзеркало
глянув
замилувався

3

Місто продирає очі
і бачить
що замість сонця
із запльованого крайнеба
викочують бочку з пивом

4

Відпускають гріхи
роздають індульгенції
не займай черги
нас всеодно
впізнають

5

У день Великого Суду
встануть усі
крім полеглих
в одвічній війні
сердець та ілюзій

6

Сказав собі:
закохуватися
більш не буду
та ієрогліф “я”
на тебе дуже схожий

7

І став я вельми кльовим
у вірі новій
чорний ворон душі
захворів
альбінізмом

8

Спились
сковбасились
скурвились
як нелегко нести на собі
сізіфову брилу любові

9

Перша стихія пішла
у підпілля
Фудзіяма сидить у схроні
живу передчуттям
тремтливим
як подих гранатомета
 
10

У лексиці січу не фонтан
але я також слово
омонім повені
синонім коханню
і антонім високій моралі…

Відтворення

Ти не віриш у втому мою.
Дякую щиро.
Спіритичний туман
породив змію,
а потім, –
ніж і сокиру.
У близнюкуватих кавалькадах
днів –
я – наче борг
збанкрутілої біржі.
А потяг,
що, як протяг,
простугонів –
то перший рядок
у моєму вірші.
Вибір:
напитися або вмерти.
Згоден на все,
лише б –
щоденно не вповзати
по східчиках стертих
у власної душі склеп,
де по закутках пришерхли
розтоптані мощі
надій…
Далекий брате печерний,
радій!
Твій заінтелектуалений нащадок
отримав великий спадок –
право правди і
право голосу
(всіх посилати до певної мами)
і ще одне право –
мешкати в автобусі,
що курсує між двома містами.
А потім бродити по станції,
переступаючи через сміття
й голопузих циганят,
поки у звивинах не розтане
самозаглиблення чад.
І згадається сиве
кубельце м’яти,
перший сніг на Пречисту,
гострий, як сіль,
і стежина в яру,
що пестила ніжно п’яти –
(її протоптав
ще прапрадід Філь).
І сусідські бабусі,
що завжди чомусь
пахли хлібом,
й на посиденьках
оповідали про голод
і нечистяків,
на світлині пам’яті
проявляються (хоч і блідо) –
бо просвічуються крізь них
десятки стандартних хрестів.
Озирнусь на роки,
бездумно проциндрені
і збагну,
затиснувши подив
в кулак, –
ще кілька зим –
і площа дідівського цвинтаря
стане більшою
від площі села!
Але мені –
пасинкові міста –
на цвинтарі тім
не знайдеться місця.
І тому від рум’янкових
вечорів,
забілених ще теплим
молоком –
із печаттю
невідворотності
на чолі
повертаюсь у свій
Содом.
Я ще йду.
І я не один –
давно забутої матері син.
Нас – тисячі,
безліч.
Позаду зола
від містка
що тягнувся з душі до села –
до того – вербового, яблуневого,
калинного,
освяченого першим “у-а!”
і скрипінням колиски,
казкою, Тарасом, вишитим
на полотнині,
бідою…
А врешті –
це тільки зблиски
колишніх молоній
і забутого грому –
бо більше немає
дороги додому…
А нам добре.
Сунемо цугом –
сірі, бридкі,
у дрантивих камашах –
і ворушиться, наче в багві
гадюччя в серцях наших.
Ми – з конвейєра,
бо вилупились
в інкубаторській кубатурі –
найзвичайнісінькі вихрести
заради спасіння шкури.
І нам добре,
бо не бачимо, як поряд
в чебрецевім полоні,
у пилюці чумацьких доріг,
простоволоса і боса,
молиться Матір Божа
за наш непрощенний гріх
і омріяний захист.
Розчахнутий до сідла
кривавиться захід,
і жайвори пензлями крилят
вмоченими
в сукровичне тирло
недбало розцяцьковують.
небо цятками –
наших падінь
ламким пунктиром…
Годі.
Квітка.
Злущилась позлітка.
Я виходжу з цієї юрби
без жалю і тваринного жаху.
Ось бруски.
Ось кливець
І цвяхи.
І долоні готові…
Бий.
Хай усе відтвориться
заново –
і побачу –
в тумані століть –
приростає до дерева
зламана
витоку
віть.
І віра…

«Померла зраджена зоря…»

Померла зраджена зоря,
Із серця витекла зола.
Лиш вітер звіреням заляканим
Плуганився по чагарах.
Дрімало пекло. Рай кипів.
Гугнявий спів чужих попів
Тривожив янголів. А півні
Бурчали стиха на вовків.
Після чистилища боїв
Герої доблесних роїв
Шукали ревно Україну
В безкраїм стані холуїв,
Де кожен онімів й оглух
До кличу клятих козарлюг
І вбік відводять очі круглі,
Ковтаючи арійський дух!
Роса, краса і небеса.
Цей час – для злодія і пса.
Зоря Ісусом воскресає
І пірначищем нависа.
Пора іти. Потрібен ти.
То праведники, не кати
Всім вигідну, плюгаву тишу
Постригли вчора в монастир…
Потрібен ти.
Ескіз пролога
Виникає зі снива ковчег
І шукає в степу фарватера.
П’яні відьми кривими кочергами
Вигортають зорі із ятера.
Чистих лишилося п’ятеро.
Чия ж тепер черга?
На все хочеться плюнути,
крім цієї землі
навіть за умови,
що ти на ній –
штатний вантажник,
прип’ятий до обов’язку –
тягати рапаті хрести
на всі Ґолґоти підряд.
То не вітер. То скиглить медіум,
Викликаючи дух Дніпра:
Край, що тік молоком і медом
Підпливає гноєм і страхом.
І немає спокою мертвим…
Де ж новий Арарат?
Великий Луг
і пороги
бетоном закоробковані,
а пики довкіл
такі дерев’яні

читати