Завантажити

Щойно я спробувала стати немовлям, заледве зігріта материними руками – принаймні уявляла, як могла, їхнє тепло – певна, більш чутливе за стіни моєї випадкової в’язниці. Неподалік дзвеніло джерело, і я розуміла: як тільки почнеться дощ, воно, якщо захоче, просто ковтне мене. Проте я спостерігала – спочатку з цікавості, потім із жахом – за отвором у склепінні печери. Здалося на хвилю, наче і я сама з’явилася тут зі зливою, грозової ночі, по оранці давно спраглої ділянки. Тільки лиш грім-голос оратая, який останнім часом примушував тремтіти усе довкола, одного дня просто перестав лунати.

Коридором снують жінки у білих халатах, тягнучи за собою вже порожні візки. Одна з них шепотіла, притулившись до стіни: правда, на моїх верблюдів вистачить однієї голки? Їх мало, та й самі вони невеличкі?.. Її квапливо віднесли до палати з зеленими дверима й жовтими стінами. Проте тінь її залишалася, допоки там не повісили дзеркало. У ньому пульсувало перше Місто, звичайнісіньке звалище. Кілька одвічних брудних істот длубаються у ньому, тримаючи за спинами звичні сумки в клітинку. З-під купи колись уживаних речей прогнилою цибулиною стирчить верх якоїсь будівлі. Колись поряд стояла тарілка з крихтами – до неї не прилітав жоден з голубів. Із нірок, подекуди виритих у смітті і вистелених газетами та списаними вручну аркушами, чути запах диму й жалісливі нарікання.

Білі хмари над Містом щоразу швидше змінювалися важкосвинцевими. Їх гнав і безвідповідально розгублював вітер-пастир, допоки на шляху не стала червона заграва. Раптом усе зупинилося на хвилю – ні, це не відступ. Просто запахло землею, знову без помітного присмаку крові. Як жива годувальниця, не одібрана для чужих дітей. Проте два холодні кігті почали тягнути мене кудись – я роздиралася на камінні у першій же мандрівці. Напевне залишилася ніколи не розказаним маренням...

***

Колись це був готель «Варіаторіум». Таку назву дав йому власник, одержимий ідеєю заселити всі кімнати письменниками. Кажуть, тут колись жив лікар. Письменниками невільними, адже вони творили би на задані ним теми. У холі довго висіла мармурова дошка зі словами цієї неординарної людини: «Тераріум – для плазунів, акваріум – для мешканців водної стихії, варіаторіум – на прожиття для варіацій». В один із вереснів він не повернувся, дружину забрали потім. Дорослі забороняють тобі слухати їхні балачки: -...а у тій кімнаті... ну, ну, не при дитині... – пальці у вухах залишають тобі лише гидливо-настрашену гримасу матері – далі знову можна слухати, синку.

Кам’яниця їхня на вулиці Тихій стоїть і досі, ти пробираєшся до неї через сліпу віконну пройму. До готелю зміїться майже заросла хльосткою травою стежка. Нема й мови про давній зручний під’їзд для карет і колясок візитерів. Знаєш, зараз писатиметься. Вдивляєшся у ніч. Два зустрічні вогні здаються крізь уціліле дивом запотіле скло двома застиглими вибухами зір. Століття тому їх зустрічали вишколені швейцари. Тепер же ти сам відчиняєш важкі різьблені двері. Час від часу згасають і спалахують знову чужі вікна, а ти, примруживши очі й малюючи носом дугу, безтурботно граєшся краплями. На, здавалось би, вічних кам’яних сходах ліниво розлігся протертий уже червоний килим. Дату зведення будівлі годі розгледіти. Згодом замерзають і долоні, і лоб, і кінчик носа – тоді схоплюєшся, відбігаєш від вікна й похапцем записуєш.

Як гравець словами, ти повернувся знову.

Колись це справді був готель «Варіаторіум». До готелю зміїться майже заросла хльосткою травою стежка. Нема й мови про давній зручний під’їзд для карет і колясок візитерів. Століття тому їх зустрічали вишколені швейцари. Тепер же ти сам відчиняєш важкі різьблені двері. На, здавалось би, вічних кам’яних сходах ліниво розлігся протертий уже червоний килим. Колись тут направду був готель «Варіаторіум» - через декілька років його власника відправили до психіатричної клініки. Будинок одразу облюбували бездомні митці, які не потребували жодних завдань від божевільних директорів. Щовечора вони сходилися у безрозмірній банкетній залі, щоранку поверталися приречено до своїх номерів. Вино й наїдки купляли на щонайвужчих вуличках, які щодня пахнуть незнаними прянощами й старою цеглою. Навіть зимою, коли вина потрібно вдвічі й утричі більше.

Дійсно, принагідно тут знаходився зручний готель «Варіаторіум», проте зараз, здається, тільки невипадкові перехожі, а також ті, хто не менш невипадково залишився жити тут, порушували спокій давнього будинку. Принаймні зараз світло горіло лише в одному вікні. У коридорі твого поверху стояла дівчина з палітрою та пензлем у руках. Ти помітив намисто – кілька родзинок бурштину. Вслуховуєшся у шепіт:

«Будь-ласка, жовтої фарби... саме так, для стомленого сонця. Намалюю сонця. Намалюю сонце дещо більшим, хоча за ним уже сховався, готовий замінити денне світило, повновидий місяць, налитий мідяним холодом... просто не хочу власноруч пришвидшувати кінець. Без мене і так забагато невблаганності. І ще – я не вмію намалювати передсмертного безсоння. Вітер уже ганяється за пахучими пелюстками, ловлячи їх серед срібного світла – місячна доріжка кличе кожного з нас у море вічності. Хвилі його омивають і твої старечі ноги, знаючи напевне – невдовзі пролунає останній удар... Тільки підвішу картину на тонесенькій струні – до неї тягнуться численні руки, вдягнені у білі латексні рукавички. Їм не подобається моя версія історії хвороби. Дарма що рама окроплена червоним, може й кров’ю... цілком непривабливе офарблення... А жовта куля, що давно стала крижаним широколицим місяцем, віддалилася майже в нескінченність. Руки тягнуться ще охочіше. Струна натягується щоразу сильніше...»

Нарешті вона обернулася до тебе. «Ні, ні, не треба жодних заспокійливих, - мовила тихо, передбачаючи твої слова. – Я звикла вже збуджено бавитися фарбами, пірнаючи в щоденні кольористичні фантазми...» Прикривши ліву щоку попелястим волоссям, дівчина жестом запросила тебе оглянути її кімнату – стіни були обклеєні віртуозно виконаними замальовками. Помітивши, що ти зупинив на одному з них погляд, дівчина підійшла до тебе.

«Я – Панна-художниця, - розпочала вона. – Знаю, ти засумнівався у своєму шляху, і розповім про можливе його продовження. Тому слухай уважно...» Художниця пропонувала тобі залишитися в неї, в одній з кімнат Варіаторіуму. Лишень за однієї умови – Панна повинна стати твоєю особистою вірою. Більше того – ти міг швидко одружитися з твоєю вічною дівчинкою. Водночас вона залишає за собою право запрошувати до вашої оселі чужих юнаків і чоловіків, і – дівчина криво всміхнулася – змалювавши їх, кохатися, можливо, і в твоїй присутності. Може, і за твоєю участю. Адже вона така різна вранці і ввечері... вона вже розпочала малювати твій портрет.

Ти відмовився обоговлювати Панну-художницю. Вона помре, оточена поглядами випадкових коханців, а ти не хочеш стати виконавцем її примх і заповіту. Вже виходячи, ти повторив: моєю вірою? Ти ж розумієш, чому драбина в її кімнаті впирається у стелю й не веде далі – з кутка цю драбину озирають з-під тернових брів тиражовані очі. Вже в коридорі ти почув, як рветься папір. Безсило задзвеніли розжарені у її вині ножі.

Хвилина наодинці із собою на брукованій доріжці, понівеченій корінням вікових дерев. Серед дротів, натягнутих поміж поточених стовпів, заплутався низькою нотою місяць. Цього разу я мав можливість пройтися межи потоплених у тумані могил, хоча й не міг розгледіти жодного напису. Я вже знав звідкись, що на першому поверсі будівлі, яка стоїть посеред кладовища, мене очікують запорошені теки з іменами й датами смерті. Підвал, напевне, зачинений, а, тільки я зайшов до будиночка, згасла свічка. Я зупинився, роздумуючи – продовжувати йти навпомацки? – але почув важкі кроки назустріч. Скрипучими сходами спускався старезний дід із лампою в руці – його обличчя раптово викликало в мені почуття, подібні до тих, що виникають під час перегляду сімейних альбомів. Він був невловно схожий на мене, як один із безіменних уже пра-пра...

Дід мовчки взяв мене за руку і повів на другий поверх. Я опинився у несподівано великому приміщенні зі стрілчастими вікнами. З усіх стін на мене дивилися чорно-білі світлини. Я зрозумів одразу – це я у всіх можливих варіантах, чоловічих і жіночих виявах, посмертні й прижиттєві знімки, різні професії, хвороби, причини смерті... Дід заговорив до мене неочікувано молодим голосом: «Розглядай, розглядай, синку... Себе самого ти тут ніколи не знайдеш. Своїх персонажів, що їх ти змальовував із себе – теж. Ти власноруч виготовляєш гробівці своїм омріяним ненародженим «я»... обіцяю, ти ще зустрічатимешся з ними... Що, надивився вже? Спускаємося до підвалу.»

У підвалі стояв агрегат, схожий на гігантську друкарську машинку. Його клавіатурою бігали декілька асистентів, і, прораховуючи варіанти, задавали програму. Вони ж майстерно приймали фотографії, й десятки робочих із ледве прихованою недовірою підхоплювали їх, щоби перенести на пам’ятники. Крізь грюкіт я чув зовсім юний голос дідка: «Розглядай, розглядай, синку... Що, захотілося такої ж машинки? Уяви собі, якою одноманітною буде твоя писанина – краще заведи щоденник і перевдягайся... чи роздягайся... в ньому, скільки треба, більше не боячись нескромних поглядів. Кому потрібний такий... хе-хе... різний Ти? Ще й голий?»

...Вийшовши з будинку, я побачив нарешті: на кожному з монументів написано моє імення. Найбільший, коло входу до майстерні, стояв поки що без фото. Деякі надгробки вже оточили тіні... дід, який супроводжував мене, розливав туман, що перед цим обіймав могили, у щоденні пляшки. Проходячи крізь ворота, я відчув настирливі погляди. Озирнувся – кілька робітників у однакових коричневих куртках стоять, склавши руки на грудях, і непорушно спостерігають за моєю реакцією.

В мене виникло бажання розстріляти їх, проте замість холоду револьвера відчував розтоплений віск уже непотрібної свічки. Адже назустріч мені, як крик заперечення, летіла білява дівчинка у світло-зеленій сукні вище колін і з вінком у єдиній руці. Мене не покидало відчуття, ніби я колись відпустив тебе, одну в чужому місті – ти ж ревно плакала в мене на грудях. На нас так само зиряли ворожі їй чолов’яги. Тепер ти, напевне, вдаєш, ніби не впізнаєш мене – я ж нічого не «нагадуватиму» тобі. Вже не прошу примірити твій вінок. Все ж пошуки ще однієї відповіді перехрестили – напевне, не востаннє – наші шляхи…

***

Ми підійшли до зовсім ненадійних дверей, які легко піддалися під ударом ногою. Ти одразу же розсипала сміх по грубо обтесаних стінах: «Ой, дивися, як тут затишно! Давай глянемо, що там нагорі!..» Я не відчував себе чужим, тому побіг за тобою на горище. Там тобі забаглося грати на розбитому роялі – десятеро, десятеро моїх я розбіглися білими й чорними клавішами. На кришці інструмента стояла свіча – язичок вогню виціловував твоє чоло й смикав тінями, єднаючи їх у химерному танку...

І раптом – знайомий під’їзд. Ось вона – квартира доктора Н. Заходжу без стуку – поки доктор миє руки у ванній, його дружина пропонує нещодавно розлученій тіточці Р., нерідній, проте улюбленій, віддати дівчинку саме їй. Мовляв, скільки вже таких до тебе приходило – і, відкривши двері сусідньої кімнати, закликала рукою кілька десятків хлопчиків і дівчаток. Я заплющив очі, щоби не придивлятися до неповноти їхніх тіл – і навіщо було настільки жахливо обрізати ці дерева? Невже тобі заважає ще одна гілка? Так, тобі! Невже кожної ночі твоєю кімнатою блукає вітер і стукає мертвою діточою рукою у шибки?..

Біжу скаліченою парковою алеєю.

читати