відьма: кілька стало птахами
та все ж службу справно несуть ногами
бо присяга є лицарська зрештою

що ж до іншого — без змін як знаєте
мають ваду бо степи наші сниться
і ввижаються в небі сліди лисиці
ген за сонцем, напевне, що заячим

Так принаймні здається — а віриться?
Помаранчеві зливи реальніші
і гротесковий посміх клавішів
абсурдує красуня та ірлиця

***
Острів, звичайно, щось значно серйозніш
Це так: ніби сонце є і танці
І пишногруда мулатка Таця
Сходить у води тілесні босоніж…

Річ певна, на таці — дині і сливи,
Все, як годиться, плюс чорні очі
Та плюскотіння моря у ночвах:
П’яна ідилія — бути щасливим

Кохати коханок коси і коней
Їсти кокоси і споглядати
Як сота зоря пада на ґрати

Ніневії спалахом тихим скону
Останніх туземних солдатів,
Щоб потім прокинутись сивим Йоною

***
Енцикліка
( пісенька на захист канадійських ведмедів)

Хтось
видобуде
кріса
грізно
Маленьке ведмежатко
ґрізлі
Ти
так далеко
й
зовсім
близько
Біжиш калюжками
і
бризок
іскри
летять
на сонце й листя

Хтось
видобуде
кріса
грізно
Зведе курок
і
постріл
зблисне
Ти
так далеко
й
зовсім
близько
Маленьке ведмежатко
ҐРІЗЛІ

Мамо, купіть мені бандитську стрельбу!

***
Екзекуція

Вечір
пах
фекаліями старого облізлого кота,
котрого
ти
сподівався
іще повісити,
коли б
не трамвай,
що залишив
лише
спогад
колією
вздовж зупинки
…

Ентелехія Еспанади

Плинність
води
зрошує
ступні
ніг
тих
хто витягує сіттю
на берег
СОНЦЕ
Осені
дерев’яний годинник
змовчує
мить
усвідомлення

В С Е С В І Т У
К О Т И
Е П
Р О
Е Л
П Я3


Ексфолікація

Цю
країну
на
дощі та липи
розмінять, продать
– забути зовсім …
Пива випити,
постояти
і босим
в
край
Г А Л А С В І Т А
піти
і
зникнуть

***
Я сто років тебе не бачив
Мабуть небо пішло за місто
Чи така вже у нас є вдача
Час ділить на роки і відстань

У вигнанні вірші писати
Почуватись сивим Назоном
Зустрічати мовчки пасати
Полювати вночі бізонів

Власне, що ще сказати можна —
Все це зіпнуте словом “наче”:
Я твій Йона, маленький Боже,
Я сто років тебе не бачив



***
Спека серпнева — тривка й вередлива:
День починається — день уже згас…
Стеле до ніг
плащаницю
мій Спас
Присмаком першості,
саде оливний,
Присмаком самості,
зливи
по тому
Небо розкреслять:
тут
будемо
ми
Сонцю молитись
так,
ніби німі
Три
кроки
в осінь,
“…”
і
“ , ”

***
Та й місто
на дощ чи на лелек
котрим
і
прилітати
ні за чим
І
самота,
певне,
як місячні,
Напевне ж,
пані
Еклер

Бо й осінь
— це те,
що в дзвіницях
Хоч ворожи,
а хочеш
— так залиш
Це місто сьогодні також
на вірш
вночі
що
лелекам
насниться

***

це
усе
вже й не так випадково:
риба весен
і
на
щастя
підкова
А по тому
народиться
степ

***
Розкрай півнеба і дощі пусти
В день другий осені, що від собак походить
Твоя величносте спокуси й хіті горда
На схлип кохання жовтий і густий

Втім, псовий ранок завжди буде псом
За сонцем бігтиме потворисько серйозне
Таке, як я, чи ти, чи ерогенні зони
І на сади прогіркне будень-сон

Але нехай дощі ідуть — і все:
В день другий осені, на третій і на сьомий
Густі, величносте, солодкі, теплі, сонні
Поміж небес-садів, і мокне пес


***

Місто – яблуко червоне
З підвіконня впало й покотилось
Дощ пішов – солодка хтива злива
Шумом екіпажів й конок

У зіниці ранок сипле
Жовте листя і зніма панчохи
То є осінь, дівчино, й патьоки
На лиці од фарб лиш символ

Синій як і сонце наше
У дощі ілюзій Ніфертіті
Панно, починається століття
Й впало яблуко на аркуш

***
Сезон дощів, маленький Йоно,
І Європа
далеко так,
Ніби лінії на долоні
Ловлять
сонячного кота,
Чи кита?
— вагітного Тобою

***
А далі
— далі,
власне,
нікуди
йти
Змуруємо

читати