Завантажити

крихкого краю безбереж
Черпай натхнення і розлий ріками.
Підуть по небі і лугами плями.
Лишися тут собою. З білих веж
Іди у світ. Світи собою слово
Бо тут земля твоя. Вона – ab ovo –
Прозора, світла, чиста як сльоза
Твоєї мами. Церква празниково
У вікна прийме полумінь. Полово,
Покинь мене. Відлинь мене аж за

3.
Готар високий, де триває плин
Моїх думок, і голосів, і слова,
І допасає сон трави корова,
Де плаче сивим голосом полин.
Складає хлопчик крила з половин –
Вишневим клеєм ліпить їх докупи.
Пшениця хоче всипатись до ступи,
А там вода вирує. З полонин
Вертають вівці вовну до села
І вівчарів до жінки і стола,
І пісню свіжу, випиту з корит.
Початок вичах. В ситі постола
Росте троянда. Світлою була
Цвяхована душа, того й болит.

3 лютого 2007 р.
м. Київ.

***
Душа – це кров. Я смерть твою побачу
Тоді, коли народиться дитя.
Ти, друже, не просци своє життя.
Жени у жили кров свою ледачу.
Співає дощ. Спиває сонце. Пращу
Направ у вікна виру до пуття.
Світає вітер. Літо з небуття
Жере тебе і кров твою пропащу.
А плин іде. Я сонце в листі трачу.
Твою красу вином зеленим смачу
І не кричу у простір пра-життя.
Нитки несуть слова у тлю собачу.
Душа – це кров. Я смерть твою пробачу
Тоді, коли народиться дитя.

13 липня 2007 р.
м. Біла Церква.

ТРИСОНЕТ

1.
Душа промерзла як суха трава.
Ніхто не знає, як вона промерзла.
В очах померхло. Україна щезла
На мить одну. А далі молом тла
Імла мрачить молоками. Жива
Трава росте руїнами. На весла
Наляже сонце. Вже човни понесла
Солодка буря. Буйна тятива
Кидає стріли за готари слова.
Весна – всевишня золота корова.
Шаліє світ. Дуріє голова.
І терпне сміх. І з язика розмова
Тече як світла линва празникова.
Троянський кінь в тобі згорить до тла.

2.
І кров розкриє горлопан безодні.
І кров нахлине у яри і хащі.
Хрести помруть і оживуть пропащі,
А сонце зацілує всі долоні.
Дерева, квіти, води, оболоні
Збурунять небо. Божий камінь з пращі
Розб’є тюрму країни, на нінащо
Зведуться вороги, а карі коні
Пролинуть лугом, господом і словом,
Вогнем, мечем і золотим підбором
Розкришуть кригу веремійних втеч.
Сиріє шкіра тла під колінкором.
Трюхіття скла. За світлом як за мором
Беру до рук одвічно свічний меч.

3.
І тну в собі слимацтво до основи.
Кора крихка, а крига невесела.
Дощі хрущами хрускають на села.
Дахи огидли в порохах полови.
Трава зелена. Золоті корови
Ротами труть полову. Чорна стела
Стоїть порушно. Волосінь костела
І синаґоґи звізди жовтахові
Городять хижо небо. Понад нами
Як Матер Божа перейде сльозами
Осиротіє вичахлий майдан.
Козак меча кладе в траву. Словами
В собі глибоко молить. Орифлами
Горять при брамі. Все. Такий талан.

8 березня 2008 р.
Київ.

ТРИСОНЕТ

1.
Моя печаль як музика вітрів.
Дніправе плесо лівого розвою.
Верба зелено поведе бровою.
Ідеш і спиш, і вже не треба слів.
Твій вічний прапор біло догорів
А потім знову спалахнув. Сльозою
Горілка гріє гірко. За водою
Стікає човен з-під вербивих брів.
Поранок кришить мраку. Золота
Конає свічка в пальцях. Сон розта –
Нути воліє ув обіймах снива.
Світає сонце. Тане мокрота
В очу, в дошках, під камінь. І свята
Трипільська мама світла і щаслива

2.
Яйце-райце прокотить по тобі –
По яйцях, грудях, череві, губами.
На вікнах – кров від сонця. Корогами
Розмає липа. Сливи у журбі
Шукають синьки в небі. Далебі
Сливки зелені вже не рвеш руками,
А хочеш мати слово словом Рами
І горобців скородиш на вербі.
Минає все – і ранок, і зима,
І козаки, і слава, і тюрма,
І вереміє світло за тобою.
Весна. Похмуро. Гамірно. Пітьма
Тобі кричить в лице – тебе нема.
І лиш душа лишається сльозою

3.
На гіллі, на вині і на вікні
У твої темні сутнісні глибини.
Коли залізе вітер без драбини
В залізо лісу – двері навісні,
У сволоки, у молоко. На дні
Його зупинить стилос палестини.
Не клич нікого на свої хрестини.
Самі прийдуть умитися. В гімні
Нема нічо поживного. На Бога
Не нарікай. Тече твоя дорога
По вересневих стигмах-берегах.
Зерно. Земля. Солома. Сніг. Підлога.
Душа легка, як булька шевернога,
Нелегко у тобі здихає страх.

4 квітня 2008 р.
Київ, метро.

ТРИСОНЕТ

1.
Коли помре останній Кухарук,
То буде сміх. І буде крах. І море
Перетече у золоті простори
Без галасу, без гамузу принук.
І некролог повісять на кунук,
І кулаками повбивають в нори
Вербові цвики. Свічка. Сніг менори
На верхотурі – пес, що хлебче з рук
Цукрену воду. Господи, помилуй,
Мене розтри, але мене не силуй
Розбити шкло небес об твій кулак.
Я прийду сам. Востатно. Білий ирій
Розкрий мені вустами і окрилуй
Пахучою половою тартак.

2.
Мій Господе, я прийму криж як знак
І я навзнак перепливу крізь води –
Зелені чорні золоті народи
Натягну на напружений котак.
Насиплю яблук у старий ґамак
І розгойдаю в сонце сон природи.
Закличу свіжість світла до господи
І пересилю стріли в арґамак.
Зелене сонце. Чорне пір’я. Крила.
Моя душа мою сльозу вхопила
І потекла до твоїх Божих губ.
На гній

читати