Завантажити

--новітня українська проза: суб’єктивний погляд—

Маємо перед собою низку прозових творів, які дають можливість говорити про певні тенденції в новітній українській прозі. Оскільки я розглядаю українську літературу з погляду українського читача, то й кут зору у мене відповідний.

Володимир Сосюра закликав любити Україну, Олександр Ірванець закликає любити Оклахому. Властиво, то є вибір для кожного. Тому не дивно, що кожен з сучасних українських письменників своїм словом у художньому творі теж робить вибір. Як?

Сміливий погляд за ширму. Конспект роману Віктора Баранова “Притула” (журнал “Київ”, №11 за минулий рік) здивував навіть бувальців: такого гострополітичного і разом з тим високохудожнього роману ми давно не мали.

Події останнього часу, замовчування в пресі, довгожительство політичних трупів за рахунок експлуатації української ідеї у збочений та вельми обмежений спосіб, атрофія питомо українських суспільних чинників в умовах немилосердного тиску на все українське – все це разом змусило письменника шукати прямих відповідей на прямі запитання.

Треба сказати, авторська фантазія і разом з тим авторська сміливість дозволяють читачеві глянути за політичну ширму – а що ж там і як там?

Головний герой роману – яскравий представник націонал-патріотичної еліти, якому загрожує фізичне знищення. Його рятує жінка, яка з ним працює поряд. Похорон відбувається – з почестями – замість нього ховають когось іншого. Йому роблять пластичну операцію, обіцяється закордон. Та його все одно тягне на “свою” могилу. В романі достатньо натяків на любасні розкоші, пружинистий сюжет, добрі діалоги. Багато є і художньої, і газетної публіцистики. Дивна річ, там, де автор знаходить місткі емоційні образно-психологічні формули, маємо справжні художні одкровення (“Колишні стали надійними теперішніми (…) Від котрогось часу почали з’являтися й четверті: цих знаходили в моргу, зашморгу, у ванні власного помешкання з перерізаними венами, десь у поруйнованих будівлях на околицях міст і містечок”, “Й не хотілося думати, що за якийсь час, коли спорожніє майдан, кожен тут присутній опиниться наодинці з холодним вечором і власною долею, нікому назагал не потрібною”, “гули людські серця і каміння під ногами”, “синя фарба на прутті поцяткована облупинами”, “Бо цей народ – твій і такий, і коли ти хочеш зробити щось разом із ним, то мусиш мати залізне терпіння” ), а там, де публіцистика не підкріплена художнім мисленням – художнє полотно “просідає” і відгонить газетністю.

Чимало суперечок поміж читачами виникає з приводу фіналу роману “Притула”. Володимиру Яворівському, наприклад, цей фінал до вподоби, а от Анатолій Дімаров радить авторові собаку (ще одна дійова особа роману) покласти в труну.

Як на мене, фінал могутній саме тим, що замість героя ховають все-таки сміття. І те, що герой повертається на свою начебтомогилу і розкопує її, пояснимо психологічно – цікавість є достатнім важелем для того, аби людина робила нелогічні речі. Біда автора не в суті фіналу, а в його затягнутості. Я б радив поставити крапку після рядка: “І оце сміття вони поховали замість тебе? ”.

Попри те роман Віктора Баранова відбувся і став поза сумнівом значною подією нашого письменства.

Сміливий погляд з-за ширми. Прямим дзеркальним відображенням до “Притули” є роман “Обрати янгола” сумського автора, що чемно заховався за псевдонімом Макс Бондоренко. Автор добре знає політичну виборчу кухню, пише про неї зі знанням справи, прототипи (як і у романі Баранова, до речі) досить легко вгадувані. Проблеми ті ж самі, але говорить про них людина молода, яка добре і легко себе почуває в різних мовних стихіях і в різних суспільно-формаційних підтекстах. Письмо автора роману експресивне, на межі відчуття і доторку (“чисто, тихо і пусто (…) І слава Творцю, що сотворив нас по подобію власному і кинув напризволяще -– в блуд, в бруд, в багно, в дощ, в сніг, в ніч, в темряву… в залишки того, що було, що минуло і вже не вернеться”, “ЛОВи – це Люди з Обмеженою Відповідальністю. Вони вважають, що керують світом”, “це ж газета, а не Палестина”, “Ви не спите? Не спіть. Скоро буде любов. Ні, не з вами. Буде про любов.”, “як людина ставиться до смерті, так вона ставиться й до життя”, “Пахло словом “не можна” і потроху -- майбутнім”, “Я й досі дивуюсь, як з такими кадрами вони примудрилися виграти вибори. Хоча марно дивуюсь – з таким народом програти вибори неможливо”, “Ми продовжували обирати майбутнє. Ми його вже відчували – по запаху. Воно смерділо. Але воно було неминуче” ), він політично цинічний і разом з тим романтично-ліричний, коли ідеться про людське. Власне симпатичність ліричного героя (мова в романі від першої особи) вселяє надію, що негаразди минущі, а українське вічне.

Що ж до таланту автора, то віриться, що в недалекому майбутньому він спроможеться на нові високохудожні твори (і цілком імовірно – уже під власним іменем).

Роман-пересторога. Андрій Гарасим уже увійшов в історію української літератури як автор напрочуд вдалої антиутопії. Його роман “Одні” знаменує прорив у сміливому художньому осмисленні негативного в українському характері. Сміливість полягає у “винищенні” цілого світу (в межах художньої структури твору), натомість лишилися одні українці, що діляться на клани, гризуться поміж себе і спілкуються суржиком. Таке страшне майбутнє молодий автор малює з однією метою – спам’ятати українську суспільність, аби вона схаменулася і припинила процес духовного самознищення. Гарасим вміє і може писати афористично і образно (“…і перед тим, як перетворитися на попіл, йому спало на думку: “Чи буде сходити сонце, якщо у світі не стане ворогів?””, “Стояв і нічого не розумів, і не знав, що сказати. Зате вона сказала. ”, “—Чим же ми тобі допоможемо, хлопчику? – Не знаю. Але так не повинно бути – ні цих боліт, ні ядухи, ні вашої смерті завтра”, ““Візьми мене, візьми лише мене, я буду служити тобі вірніше від вірного пса, я вгадуватиму твої сни, лише візьми мене”. І від того їхні очі ставали ще чеснішими”, “Залишилася лише втома і боліла рана, а треба було ще йти”, “Я тоді спитав тебе, чому воно все так погано вийшло… -- І я відповіла тобі, що причину перш за все треба шукати в собі…” ), але все ж таки бажалося б більшої охайності у мові та меншої статичності у характерах та у викладі подій. Гарасим ще не може опанувати розвиток дії в часі і просторі, а це важливо, бо статичність героя – це його смерть. Власне, саме герой – сильний, світлий, міцний тілом і духом -- є позитивом цього роману, що перетворює антиутопію в можливу реальність українського майбутнього. А звучить ця реальність яскраво, сонячно і переконливо: “Його ноги пружно стали на землю. На його землю. ” Далі в автора ще йде добрячий шмат тексту, але як на мене, то вже зайвина.

В оповіданнях Андрій себе штампує, а самоповтори в літературі ніколи не були продуктивними. Очевидно, йому варто шукати себе в інших прозових жанрах.

Сила без тіла. Роман Любка Дереша “Культ” свідчить про неабиякий талант автора і – разом з тим – про відсутність чи недостатність у автора життєвого досвіду. А без досвіду глибинна сила художнього мислення скидається на голову професора Доуеля – без живого тіла реальності з його м’ясом і кров’ю, любов’ю і ненавистю, людьми і їхнім неоднозначним життям ця сила є пропащою. Але, думаю, молодий автор спроможеться надолужити життєвий пробіл і потішить українського читача вивершеним і довершеним твором. В майбутньому. Хотілося б, щоб псевдослава його першого роману не нашкодила його поступу в літературі.

Не зважаючи на відсутність життєвого досвіду, Дереш показав себе добрим знавцем молодіжного середовища (один епізод зі спермою чого вартий), добре відтворено рускоязичних дєвочок, та найбільшим позитивом роману є сам оповідач (мова в романі від першої особи), який вже є українським характером, що здатен витворити новий художній світ.

Роман-ненависть. Євгенія Кононенко – талановита письменниця, яка має колосальний життєвий досвід, яка добре знає життя столичного плебсу, яка написала низку чудових новел. Проте навіть у тих новелах помітна космополітична зверхність щодо героїв та дистильованість української мови. Всі ці негації новельного циклу виявились у великому полотні Євгенії Кононенко – романі “Імітація”. Хай мені дарують різні аналітики постмодерних дискурсів, які там побачили глибину зображення українського суспільства, я там побачив одне – імітацію української прози. Українське – сіре, безвихідне, бридке, навіть дитина – вбивця і недоумок. Все західне – добре, комфортне, вивищене над українським. У цьому контексті світлом божим сприймаються і фінал фільму “Пропала грамота” (хлопчик у козацькому однострої скаче на коні під мелодію козацького маршу), і фінал одного з віршів Петра Засенка (“Селюченя устало на світанні, Іде в поля, За обрій загляда… Над Альтою По пояс у тумані Гуляє світлий наш Сковорода.”), і характери головних героїв романів “Обрати янгола”, “Одні” і “Культ”.

Властиво, своєю незрозумілою для мене ненавистю до українського Євгенія Кононенко продовжує недобру традицію минулого століття, коли деякі письменники, не знаючи української, не володіючи нею і ненавидячи українське – писали книжки, видавали їх і вважалися українськими письменниками.

Власне, про що я і для чого? Боже збав мене від остаточних вироків чи немудрих закликів. Роман “Імітація” пішов у люди, в нього є свій читач і свій поціновувач. І хай буде. Але я висловлюю свою думку про цей роман для того, щоб збагнути джерело патології, якою є нелюбов до України. Коли темно в кімнаті і нема світла, що мені в тій кімнаті робити?

Ненависть чи зневага ніколи не були продуктивні в мистецтві. Тільки любов і бажання зрозуміти, а ще бажання допомогти. Якби авторка була туристкою, яка була проїздом в Україні і написала свої нотатки і видала їх у Лондоні чи Парижі, то злочином було б не перекласти і не донести до українського читача погляд на нього самого з там-того світу. Але бути тут, жити тут і бути випадковим туристом у своїй прозі – не знаю. Я б такої дороги не вибрав і навіть ворогові своєму такого не побажав би.

Роман-порожнеча. “Архіпелаґ Джейнлаґ” Віктора Божка – роман, написаний рваними фразами, оповідач начеб захлинається, або говорить з-під поли, або ще не знаю що. Безперечно, така манера письма на стиль не тягне, а натомість витворює відчуття художнього одноманіття. Божко показує талановитого українця, який потрапляє в неукраїнське оточення (в розвідку), але показує якось вже аж надто статично. А після прочитання роману запитуєш себе – а для чого автор це написав? Як на мене, його спіткали два синдроми – Петра Гуріненка і Олександра Сизоненка. Гуріненко – вельми талановитий прозаїк (психологізм і пластика у таких творах, як новела “Мала мати сина”, повість “Дві доби мовчання”, перша частина роману “Той чорний ранок”) -- став заложником радянського способу мислення, він не зумів зберегти своєї української сутності, тому і проза його переважно радянська, а не українська. Що ж до синдрому Сизоненка – це його трилогія про Пірл-Харбор. Там є все – Білий дім, ставка Сталіна, ставка Гітлера, лиш нема України.

Ці два синдроми досить небезпечні і роман Божка може слугувати красномовним прикладом цього.

Укри—роси: на чиєму боці молодь. Багато говорено про негативний образ українця в польській та російській літературах та інших видах мистецтва. Негативний він і на українському телебаченні.

Молоді прозаїки відповідають тим же, але талановито – показують колишнього старшого брата не в кращому світлі – і справедливо.

В цьому контексті такі твори як “Залити сливу” Ірени Карпи та “Невістка” Володимира Коваля складають цікаве відгалуження української прози, спрямованої на осмислення взаємостосунків у площині укри-роси. Зайве казати, що це для нас вельми актуально.

У своїх інших творах названі мною автори показують себе талановитими оповідачами, що дають читачеві якісну прозу.

Ірена Карпа – юна і експресивна, виривається поза рамки звичного і в кращих своїх новелах (“Білявчик”, “Змінити потяг”, “Бажання без жалю і шалу”, “Карниз” та інші) дарує читачеві радість художнього відкриття: “Пішов ти. Не вийде. Скло у мене всередині. Помацай його.”, “... мариш, що небо можна наскрізь прошити і пришитися до нього самому. І жити там. Думати з висоти. Думати?!”, “Я –кошик для восьмисот помаранчів. Хтось інколи вибирає з мене якийсь помаранч – тоді мені дихається легше”, “...коли на смерть виходиш, як на пенсію”, “...сни, в яких ми ходимо голі брудними пляжами”, “Бо це не наше, як, врешті, не наше й помирання. Але про вмирання хоч солодко, як завжди солодко про неминуче”, “Оливки мають присмак дахів ”. Сама авторка дає таке визначення своєму доробкові – “спонтанна проза ”. Яскравим і красномовним виявом цієї прози є оцей уривок: “я глибока й порожня. Від моїх стінок відбивається луна і скаче тобі до ніг тенісним м ’ ячиком. Я холодна і темна. Ти боїшся стрибати у морок. Я незвична й незвідана – ти падаєш у мене головою вниз, розвішуючи по гачках свої крики. Я слизька і зваблива – тобі не вистачить пазурів піднятися вгору”.

Володимир Коваль – прихильник непоквапного письма, розлогої обов’язково сюжетної оповіді. Такими є його оповідання “Вівчар”, “Невістка”, “Рятівник”. Прикметним і приємним є національне самоусвідомлення автора: “Мої шляхи завжди пролягають на південь, туди, де починається справжній Едем волі – степ. Туди, де колись мандрували мої пращури –скіфи, русичі та козаки-запорожці, і де розумієш, за що, власне, проливали люди свою кров, якою степ просочений, немов дощовою водою”.

Душа на виріст. Два прозаїки, два таланти, дві літературні долі.

Олександр Міщенко ще розхристаний, але вже неперебутній, у його коротких новелах – і художні світи, і цікаві характери, і справжні розсипи образів і сентенцій: “у садку червоно від черешень”, “у чужому, гарячому повітрі”, “дивовижна незнан-трава, якої ще ніхто ніколи не бачив, не чув і навіть не придумав”, “ненароджена дитина намальована на руках”, “Земля пахне весняним потом давно розталих снігів”, “ліс не любить метушні”, “Вулиця – особливий світ. Тут можна заробляти і пухнути з голоду, можна радіти і вічно мучитись, можна народити і загинути самому”. Вершинними насьогодні для Олександра Міщенка є новели “Одвідини” (характер діда, жива діалогічна розмова, болісно-вистражданий сум у фіналі), “Безсонні ночі” (тут автор розглядає творчість як самогубство. При чому зі ста варіантів треба вибрати один.), “Котяча історія” (замальовка про житіє звичайних людей).

Повним смаковим та світоглядним провалом автора є його новели “Ефіоп” та “Мерехтління”, де Олександр Міщенко сумнівається в потребі героїчної смерті за національну ідею та висловлює думку, що ефіопом бути ліпше ніж українцем. Як на мене, талант Міщенка переросте ці світоглядні та смакові зриви, бо його кращі твори вже є арґументом у дискусії про українське як проблему – воно живе, світле і маєстатне.

Інший автор Юрій Шинкаренко має подібні здобутки і подібні ж проблеми. Шинкаренко – читабельний, його мовна стихія – це вулиці Обухова і околиць, але в кожному творі ця вулична атмосфера облагороджується філософськими чи образними відкриттями автора: “У мене є ти і пляшка вина”, “Я стою і кришу в кишені свічки. Я теж плачу...” Вершинним у Шинкаренка є оповідання “Друг”. Цей твір багатоплановий, багатоплощинний і глибинно виважений. Сюжет простий: герой згадує походеньки з другом. Друг помер. А що залишилось? Плин оповіді експресивно-виважений, пластика кожного слова передає пластику дії: “Хом ’ як сміється. Я дивлюся на друга і теж посміхаюся. Ми регочемо! – Це якісь неправильні бджоли, -- каже сміючись Хом ’ як. – вони несуть неправильний мед! – Да-а-а. Хороший хрест, але не мій...” Хлопці зупинились перед вуличним музикантом і не мають що йому кинути в шапку. Це один пласт. Далі інший: “... ти помер раптово, а ми, як і раніше, вмираємо повільно, іноді агонізуючи, іноді тішачись від думки, що пережив чергового небіжчика. Вмирає і наша дружба – закономірний процес. Подивишся, ніби й хлопці ті самі, але вже й не вони.” І фінал – проникливий, пронизливий, через сльози: “А мужик той ще й досі грає. Інколи я кидаю йому мідяки. І за тебе теж.”

Що ж до проблем, то борони боже Юрія Шинкаренка в майбутньому від нальоту цинізму (новела “Похорон”) та від бездумного зубоскалу (новела “Патріот”).

Взагалі, обидва автори талановиті і самобутні, їхня проза самодостатня і не потребує легких балакань про нелегкі речі. Коли автор знічев’я говорить про патріотизм, героїзм, українне, то обов’язково збочує на легковажність газетного мислення. Цього робити не варто, та й лишиться в літературі, зрештою, не це й не таке, а посутнє і високохудожнє, яке і у Міщенка, і у Шинкаренка є.

Роман-потрясіння. Хочу колись написати розвідку “Смерть в українській літературі”. Та відчуваю, що ще до того не готовий. Але про роман “Поріг” Сергія Соловйова скажу вже сьогодні.

Це роман-потрясіння, бо в ньому непоквапно і зважено автор говорить про речі вічні – життя, смерть, любов, людина поміж людей, людина на самоті.

Автор моделює художній світ так, щоб у ньому були представники різних вікових категорій – дитина, батьки дитини, дід.

Роман починається похороном: “В ямі вже був “той” світ. (...) Коли домовину на довгих рушниках опускали в могилу, якась сполохана птаха вистрибнула з трави за кілька метрів від людей і пурхнула в небо, що почало світліти. “Ніби душа полетіла” (...) Коли гримнули постріли прощального салюту, хрест на сусідній могилі раптом почав хилитися. Земля навколо нього осіла. “Поганий знак”—шепотіли велемудрі бабусі. Михайло тоді був ледве живим, і здавалось, що і його самого незабаром не стане. (...) – Тихо вмер, не мучився, дай Бог кожному так, коли час прийде. Чоловіки допалювали цигарки й розходилися. Глуха самотність поступово огортала діда Глинку. Звик за свій вік до смерті, але не зачерствів. Якась непевна думка ворушилась у ньому, доводила, що це несправедливо – помирати. (...) Вечеря по-сімейному пройшла ніби під забороною зайвого слова (...) дід Глинка повільно пережовував байдужу зараз картоплю. (...) “Чи може таке бути, щоб людина не боялася смерті? Свиня й та, як ніж побачить, то все розуміє” (...) Верещання переляканої худобини розбудили в ньому дивний гнів. Тепер він точно знав – смерті бояться всі. Свиня стогнала. Кров текла з-під ножа на брудну солому й дорогоцінно блищала ”. Автор дошукується суті разом з читачем, власне – у нього на очах. У Соловйова немає статичності, герой проживає своє життя в певному часі і в певному просторі – він думає, діє – живе.

Образ порогу – наскрізний в романі: “Прийде час стати на поріг, за яким немає нічого, тоді й задумується про минуле. (...) Ми всі на порозі. На ньому довго не стоять.”, “Переступиш поріг і не повернешся сюди. За порогом завжди щось чекає. Поріг треба насмілитись переступити. А в темряві сидіти затишно, треба лиш звикнути.”, “Переступив поріг – наче в інший світ провалився”.

Як у найкращих майстрів української прози, у Соловйова промовистою і виразною є пластика деталі: “У ніші павучок встиг сплести сіточку, і старий, виходячи, розірвав її лицем. Сполохана комаха метушилась на плечах, швидко перебираючи дрібними ніжками, ніби збирала докупи свою павутинку”, “а прокинувся – ніби з льоху виглянув”, “цвяхи твердим дощем падали”, “дерева (...) пружно відмахувались від вітру”, “Щербата дорога чукикала автобус”, “Те дерево вже само насіння навкруг насипало”, “спомини плутали, насторожували”.

Головний герой роману покидає село, аби посмакувати містом, але там – чужина, дана автором у відчутті: “Велелюдний київський вокзал діловито, трохи похмуро дозволив Пилипові затесатись у місто”, “Перед від ’ їздом надумав дід купити щось Марині, та, може, й собі на згадку. Вирядився й статечно вийшов на вулицю. Морока з тролейбусами йому не подобалась, тому подався пішки, повагом обдивляючись”, “тут – одні чужоземні ошматки, та й ті заокруглені, не мило, а обмилки якісь, немов хтось уже довгенько тер ним руки”, “дихалось натужно -- приліг”, “вечоріло, чужі сутінки душили кімнату”, “голоси допитувались, що та скільки ”.

Повернення додому – наближення до порога, а здалеку краще видно: “Не молодіє ж людина від життя, а кришиться під його вагою, вивітрюється. Чи знають про це люди? Он молодиця їсть пиріжок, поки з ’ їсть – постаріє. А оце проти мене дрімає стара, ця вже постаріла, а не помітила, чи звикла? А я сам? Що зі мною було в житті? Підходив до села, завернув на цвинтар – і заблудився. Де Михайлова могила? Що ж це? Та хрестів уже – як лісу. Чи люди бігом біжать на той світ?”

Будучи на місці автора, я після цього крику поставив би крапку. Все. Роман завершено.

Після такого роману (читай -- потрясіння) жити легше і затишніше. Тільки от що автор робитиме далі, адже перевершити себе -- такого --важко. Та й чи можливо?

Та що ж – побачимо.

Після свого суб’єктивного огляду новітньої прози можу сказати одне: українська література живе і дихає, а це запорука того, що живе і дихає Україна.

читати