Завантажити

Передмова Романа Коваля до книжки “Крізь павутиння змосковщення”

Історія цієї книжки така. Ніна Черняк, дочка Михайла Крата, надіслала машинопис неопублікованого спогаду “Крізь павутиння змосковщення” своєму родичу Миколі Крату, що мешкає в с. Хітці на Полтавщині, а той переслав їх мені.

Їхню вартість я збагнув відразу…

“Русская історія” Іловайського, якої почали нас учити у першій клясі, – писав Павло Крат, – як не була покручена щодо історичних фактів, як не ховала окремішностей історії українського народу від Москви, на самім же початку заявляла, що є три “русских народностей”: “велікороси”, “малороси” та “білороси”… Цього одного вистарчало кожному з нас, з українського походження, відразу зрозуміти, що ми – “малороси”, а “великороси” – це ті кацапи, ті “Ахвоньки”, що волочаться по нашому краю, шукаючи роботу, ті “богомольці” з “бродячої Руси”, ті “коробейники”, що ходять попід дверима з клункам на плечах, продаючи ріжні, московського виробу, матерії…

Іловайський учив, що Київ – це “мати городів русскіх”, і в него так виходило, що “руські” були в Києві ще із самого початку, а ті “малороси” десь нізвідки потім заявляються, [як] також і запорожські козаки. Слухаючи викладів “русскої історії”, я почав відчувати, що там десь на півночі є другий нарід – “велікороси”, там вони мають царя в Петербурзі, звідти до нас приходять, але я не міг уявити, як ті “руські” – те саме, що і ми… У нас як приходив до батька селянин, так горнична казала: “Пане, якийсь чоловік прийшов”. А як москаль приходив, то: “Пане, руський до вас прийшов”. І в моєму розумінні були такі нації: “люди, або селяни” (…), [і] “руські, або кацапи”.

Хоч та вся з українського походження молодь, як і їхні батьки, що говорили “московською мовою Пушкіна”, але з українською вимовою, і [навіть ті], котрі звали себе “русскими”, уважали собі за образу, коли б їх прирівняв до “руських”. Вони б запротестували і сказали б, що “ето кацапи”.

З малих літ Павло всотував природну нехіть хлібороба до волоцюг-“кацапів”. Але відсутність українських шкіл торувала шлях у московські “казьонниє учрєждєнія”, де не тільки давали знання, а й перетворювали “малоросов” на “общеросов”. Ось як Павло висловився про вчителя московської мови Лубенської гімназії: “Його обов’язком теж була “русифікація”, себто московщення, нас, гімназистів...”

На літні вакації 1895 року Павло з батьками та учнями Лубенської хліборобської школи поїхав до Нижнього Новгорода на Всеросійську виставку. Шокуючою була зустріч із Московщиною. “Спочатку була наша країна з нашими людьми, з нашими біленькими хатинами, ключами над колодязями та селами, усе похованими у балках під горами, – розповідав Павло Крат. – А потім вздріли ми тих кацапів, що до нас часом заходять. Хати не білені, нарід у “лаптях” та кумачевих рубахах, шнурочками підперезаний. На головах “шляпи”, а не наші брилі. Їхні жінки ходять инакше, нема того чудового вишиття, що у нас, нема тих прехороших плахт, біленьких як сніг сорочок, вінків на головах, стяжок у косах. Голови у московок “платочками” попід бороду підв’язані, а убрання – з дешевої різнокольорової фабричної марфи”.

Десь за Калугою до вагона всілися учні та вчителі якоїсь московської школи. “Вчувши їхню говірку, – продовжував Павло Крат, – зараз ми їх назвали “Ахвоньками”, – чужі, не наші. Ну а їхати мали з ними ще багато часу. Знічев’я наші хлопці співали то ту пісню, то другу. Москалі слухали. Нарешті і їхній національний дух пробудився, і вони сказали, ану, покажімо хахлам, як наші співають. І заспівали! Зарепіли, як немащені колеса. Співали: “Вніз да па рєчкє”, “Тула, Тула, Тула, Тула, Тула родіна моя”, “Во палє бєрьоза стаяла” тощо. Нам, “хохлам”, від того співу по кишках пороло... Вернувши додому, я лиш знав те, що їздив в чужі краї, між чужі люди”.

І все ж попри нехіть до Московщини, попри те що Павло і багато хто з його товаришів “за московського царя та “Отечество” не дали б і краплини крови, але і до своєї батьківщини ставилися без належного почування...” І тут на допомогу прийшов “Кобзар” Тараса Шевченка. Шевченкова мова була “легка, зрозуміла”. Дійшовши до вірша “Б’ють пороги, місяць сходить”, Павло згадав Красну Луку. Це була та пісня, яку йому в дитинстві співав дядько Дмитро. Павло не знаходив слів, щоб висловити своєї радості. “То та Україна, про яку дядько співав, не є десь далеко в чужих краях? Вона ось тут! Я живу на ній! Це моя батьківщина!.. Я ж так її кохав, так прагнув колись на неї дістатися, і не знав, що я живу на ній!.. Я не знаю слів висловити того радісного почування, яке охопило мене. Як сирота по многих роках узнає свою матір, так я радів, знайшовши свою кохану Україну! Так, це було кохання молодечої душі. В мені заграли живі води... Я забажав знати нашу історію, нашу минувшину... Ми із запалом намагалися пізнати “хто ми, чиїх батьків, ким за що закуті”.

Але московські вчителі пильно стежили, щоб українські паростки не проросли. Одним зі способів боротьби проти української сутності учнів була сувора заборона ходити на вистави “малоросійського театру” – москалі знали силу його впливу! У ті часи саме наш театр пробуджував інтерес і любов до української культури та історії.

Цей чудодійний вплив відчув на собі й Павло. “Незабутньою хвилею” для нього стала вистава “Запорожець за Дунаєм”. Тоді, в Харкові, грали корифеї української театральної сцени: Марко Кропивницький, Панас Саксаганський, Іван Карпенко-Карий і Марія Заньковецька. “Як вздрів українських козаків у чудових строях, – згадував Павло Крат, – їхні лискучі шаблі, шапки з кольоровими верхами, мені всадилося бажання мати такий козацький стрій, а шаблю я маю відібрати від Володі, бо він на козака не надається. І довгі ще літа потім я носив у своїм серцю те бажання...”

Слід сказати, що в ті часи “слово “козак” було живе і в усіх на устах”. Павло “змалку розумів, що зватися козаком – це славна річ”. А ще в Павла з юних літ була “жадоба до зброї”. Не дивно, що юнак з такими нахилами та мріями став козаком-революціонером – борцем проти московського самодержавства.

Хоч спогади Павла Крата і вхопили за живе, але в мене завжди черга видавничих планів і свій пріоритет – збройна боротьба у 1917 – 1920-х роках. Тож лежав рукопис у мене майже 7 літ. Імпульс прийшов 29 серпня 2013 року. Мої товариші одразу прийшли на допомогу – Дмитро Колоша, Андрій Мацьків, Мирослава і Тетяна Наумчук взялися набирати мемуари. А я згадав про свою незакінчену книжку про Михайла Крата, Павлового двоюрідного брата. До неї через низку обставин уже не збирався повертатися. Може, об’єднати її зі споминами “Крізь павутиння змосковщення”? Адже і Михайло розірвав оте смертоносне для багатьох павутиння.

Тенетами обплітали його ще в Гадяцькому училищі, де “в поті чола панотці, настоятелі й учителі “словесности” трудились, щоб малих гадяченят навчити “правильного произношения”. Це ніяк не виходило й фактично було даремним трудом. Голені лобики гадяченят вкривалися рясним потом, коли треба було прочитати російський вірш типу “цвели, цвели цветики и посохли”, і, незважаючи на всі їхні [вчителів] зусилля, виходило “цвільи, цвільи цвітікі й подохльи”, бо в Гадячі тільки збіжжя сохне, а квіти в’януть і щойно тоді “засихають” (Лев Шанковський, “Залізний запорожець”).

І все ж московська школа робила своє. Всі сини Огія Григоровича Крата, окрім одного, були віддані у Полоцький кадетський корпус, серед них і батько Михайла Крата, Микола Огійович. І тут, і в 1-му Петербурзькому кадетському корпусі, де навчався Михайло Крат, виховували “лицарів, відданих тронові”.

Михайло Крат – представник майже всуціль змосковщеної гілки кратівського дерева роду – Огійовичів. Як і Павло Крат, він не отримав у родині українського виховання. Та ще й був відірваний від життєдайної сільської стихії. Тільки у Феодосійському полку, яким командував його батько, він дитиною, спілкуючись із солдатами, вбирав у себе “мову” й українську пісню. У полку Михайлик, на велику журбу мами, й почав говорити українською.

Видатну роль у його національному пробудженні відіграв дядько Юрій – отой єдиний з Огійовичів, якого не віддали в кадетський корпус через слабке здоров’я. Він спілкувався українською, співав українських пісень на фісгармонії, давав читати українські книжки і газети. Завдяки йому Михайло прочитав дві головні книжки – “Кобзар” Тараса Шевченка та “Історію України-Русі” Миколи Аркаса.

І все ж свій шлях – як кадровий військовий – Михайло Крат бачив в обороні “отєчєства”. Готовий був, не шкодуючи життя, йти на ворога “за русского царя” – такий лейтмотив гімну Павлівського військового училища, випускником якого він був.

У спогадах Михайло Крат стверджував, що оті московські тенета він прорвав насамперед і “тільки” через своє “походження й родові традиції”. Саме ці чинники й привели до того, що у грудні 1917 року “блискучий старшина царської армії (у 24 роки від народження – підполковник і кавалер ордена Св. Георгія) опинився в українській армії” і від того часу до кінця життя служив Україні та українській справі.

І мені, як і братам Кратам, пощастило розірвати “павутиння змосковщення”. Народився я на Донбасі, в Горлівці, де на початку 1960-х закрили останню українську школу (в Микитівці). Єдиний порятунок був у родині, де всі говорили українською, де висів великий портрет засмученого Тараса Шевченка. Але 1966 року я мусив йти до московської школи, яка мала перетворити мене на “радянську людину”, фактично росіянина українського походження. Щоб врятувати мене і мого брата Андрія, який вже скінчив три класи з російською мовою навчання, батьки переїхали до Києва і віддали нас до української школи.

У моїй неопублікованій автобіографії є розділ “Крізь товщу зросійщення”.

Цитую:

“На моєму прикладі можна простежити, через яку товщу російськомовної та російськоорієнтованої літератури пробивалась українська молодь. Ось назви газет і журналів, які я регулярно читав у 2-й половині 1980-х років: “Правда”, “Известия”, “Комсомольская правда”, “Социалистическая индустрия”, “Советский спорт”, “Литературная газета”, “Аргументы и факты”, журнали “Нева”, “Огонек”, “Знамя”, “Дружба народов”, “Новый мир”… Серед українських видань – російськоорієнтований “Прапор комунізму”, чудова “Спортивна газета”, журнали “Вітчизна” та “Київ”.

Прочитав російською мовою твори Андре Моруа, Жорж Санд, Льва Толстого, Шолом-Алейхема, Бориса Пастернака, Джерома Селінджера, Ернеста Хемінгуея, Сомерсета Моема, Джойса Оутса, Цезаря Солодаря, Грехема Гріна, Кайнара Кіпхарда, Бернара Клавеля, Рональда Харвуда, Лідії Яновської, Олександра Купріна, Костянтина Паустовського, Тоніно Гуерри, Бернарда Шоу, Всеволода Гаршина, Віктора Астаф’єва, Жоржі Амаду, Анатолія Рибакова, Василя Бикова, Яна Парандовського, Василя Шукшина, Григорія Лисичкіна, Володимира Висоцького, Володимира Куніна, Лідії Чуковської, Ернста Генрі, Володимира Тендрякова, Михайла Шатрова, Георгія Адамовича, Костянтина Симонова, Юліана Семьонова, Федора Шаляпіна, Владислава Ходасевича, Віктора Некрасова, Федора Сологуба, Олексія Аджубея, Артура Кестлера, Володимира Набокова, Джорджа Оруела...

Книги ці тримали мене в полоні російської мови.

Небезпечним було й те, що про сталінські табори і репресії ми дізнавалися переважно з російських джерел (Борис Пильняк, Варлаам Шаламов, Іван Іванов, Анатолій Жигулін, Геннадій Бєглов, Євгенія Гінзбург, Анна Ларіна, Юлій Данієль, Мартем’ян Рютін, Рой Медведєв, Юрій Домбровський, Володимир Антонов-Овсєєнко, Лев Разгон, Олександр Волков, Борис Савінков, Дмитро Волкогонов, Василь Ажаєв, Євгеній Гнєдін). Ця література приводила до думки, що росіяни та євреї – такі ж жертви радянського режиму, що й українці. Вони теж постраждали від тоталітаризму, а отже, є нашими союзниками і спільно з ними треба боротися проти КПСС. Цю надзвичайно шкідливу тезу й проповідували совєтські дисиденти наприкінці 1980-х років.

Української та україномовної літератури прочитано було значно менше: “Спомини” та “Історія української козаччини” Михайла Грушевського, “Через дніпрові пороги” Дмитра Яворницького, повість “Третя рота” і поема “Мазепа” Володимира Сосюри, “За соловецькою межею” (листи Микола Зерова, Миколи Куліша, Григорія Епіка, Валер’яна Підмогильного), “Закон вічності” Нодара Думбадзе, оповідання Володимира Винниченка, оповідки реабілітованого “Серця міддю не окути” Юрія Хорунжого, “Академік Кравчук” Миколи Сороки, “Чорний ворон” Анатолія Дімарова, “Вишневі ночі” Бориса Харчука, “Мина Мазайло” Миколи Куліша.

Незнаними лишалися В’ячеслав Липинський, Дмитро Донцов, Микола Сціборський, Юрій Липа, Олег Ольжич, Олена Теліга, Петро Мірчук, Валентин Мороз, Зеновій Красівський та багато інших визначних українців.

Подібне можна сказати і про мультфільми та художні фільми – потужні засоби російщення. Слід сказати, що й уся світова кінокласика, в тому числі й прекрасні італійські фільмі, в СССР була озвучена винятково російською.

У таких умовах формування української особи було майже безперспективним.

І все ж диво сталося!”

І в житті інших я не раз спостерігав феномен української перемоги над зловісними московськими планами перетворення нас на росіян. Велику роль у дерусифікації відіграли авторські передачі українських письменників та істориків на Першому каналі Національного радіо та на радіо “Культура” в 1990-х – 2000-х рр., серед яких було й моїх понад вісімсот передач по 20 і 40 хвилин кожна.

І українське слово історичної правди проростало в серцях мільйонів, здавалося б, ущент зросійщених жителів України. У них пробуджувалося національне почуття, яке перемогло московського монстра, що стільки століть давив і нищив усе живе, не російське. Марними виявилися його зусилля: Україна та інші “народи СРСР” повернулися до свого національного коріння, збудували свої національні держави. Ці народи також пройшли “крізь павутиння змосковщення”, розірвали його і – віднайшли себе. Які ж гарні їхні національні обличчя – і литовців, і грузинів, і естонців, і азербайджанців!.. Усіх-усіх, хто своє рідне ставить вище всього у світі, водночас визнаючи право інших народів на своє національне буття.

Павло Крат писав: “Той гнилий дух, яким відзначатися почала московська література при кінці минувшого століття (19 ст. – Ред .), мене відразив від неї, і я дякую Богові, що мало що з московського письменства читав”.

Розумію його на всі 100 відсотків!

Я вже не перший рік пропагую ідею тотального ігнорування російської літератури – і “високої”, і низької. Адже, читаючи Льва Толстого, ми в цей час відкладаємо убік твори Лесі Українки. Читаючи Лермонтова, ми в цю мить відмовляємо собі в щасті пізнати творчість Олени Теліги. Гортаючи томики імперського поета Пушкіна, ми залишаємо на потім геніального поета-бранця Василя Стуса. Цей ряд безкінечний, адже за майже чверть століття існування нашої держави відкрилися океанічні глибини української культури, невідомої нам. Життя не вистачить пізнати їх. Отож розриваймо павутиння змосковщення і горнімося до свого!

Пізнаваймо рідне і дороге! Життєвого часу так мало!

Серед забутих імен, які повернув Історичний клуб “Холодний Яр”, поруч з іменами Михайла Гаврилка, Петра Дяченка, Василя Проходи, Івана Ремболовича, Якова Орла-Гальчевського, Юрія Горліса-Горського, отаманів Орлика, Зеленого і Волинця тепер сяють імена братів Кратів – рішучих борців за Українську Україну.

Вони виборювали її не тільки словом, а й зброєю! Не забуваймо про це!

читати